МАРІОН ПРОКИНУВСЯ у своїй квартирі на Столичній Планеті. Він підвівся й поглянув на оголену жінку, яку підібрав минулої ночі, що лежала поруч із ним. Її вкривала легка ковдра, але вона майже не приховувала вигинів її тіла. Маріон підвівся і підняв руку. У відповідь піднялися жалюзі, і кімната наповнилася світлом. Він зібрався на роботу і поснідав. Залишалося лише вийти з квартири, але його гостя так і не прокидалася.
З роздратуванням він лагідно покликав її: «Час прокидатися, моя пані», — промурмотів він.
Нарешті жінка прокинулася. Спочатку вона озирнулася по кімнаті, ніби не розуміючи, де вона. Потім, мабуть, згадала минулу ніч; її обличчя почервоніло.
Маріон посміхнувся. «Чарівно», — сказав він, простягнувши руку до її волосся, але жінка почервоніла, зібрала розкиданий одяг і побігла з ним до ванної. Маріон знизав плечима. «А вчора ввечері ти була така захоплена. Ну… мені треба йти на роботу».
Він подивився вниз на пейзаж з вікна. Зовні простягалася сіра рівнина — звичний краєвид, який пропонувала Столична Планета. Піднявши погляд, він побачив штучне небо над ними.
«Тут так брудно; я просто не можу змусити себе полюбити це місце. Але жінки тут — саме в моєму смаку».
Він вважав їх чарівними, незважаючи на те, що ненавидів Столичну Планету. Маріон посміхнувся сам до себе від цієї думки.
***
«Ну, доброго ранку, Ліаме».
Я почув голос Маріона, щойно зайшов у ліфт. Вже від самого його веселого привітання мені стало до нього огидно. Але оскільки в ліфті не було куди подітися, мені не залишалося нічого іншого, як підіграти йому.
«Ти знову пахнеш парфумами», — зауважив я.
Маріон дістав свій планшет і почав хвалитися своїм успіхом минулої ночі. «Я знайшов симпатичну дівчину і підібрав її. О, ось вона».
Запах парфумів був через жінку, принаймні за словами Маріона, але та, яку він показав мені на планшеті, відрізнялася від попередньої. Мабуть, він справді обдурював багато дівчат своєю милою зовнішністю. Останнім часом він постійно хвалився ними переді мною, ніби вихваляючись своїми перемогами. Йому, мабуть, подобалися вольові типи; усі жінки виглядали зрілими.
«Ти повинен колись приєднатися до мене, Ліаме. У нашому становищі ти можеш вибирати, кого завгодно».
Коли жінки дізнавалися, що ти працюєш у палаці як урядовець, у їхніх очах з’являвся інший погляд. На Столичній Планеті бюрократи були переможцями серед переможців. Я чув усілякі історії про те, що чиновники, такі як ми, могли вибирати місцевих жінок, що підтверджувало слова Маріон. Однак, оскільки я не був зацікавлений, моя єдина думка з цього приводу була: «Дивно, що ти не втомився від цього». Зрештою, підбирати дівчат таким чином не було в стилі злого лорда. Мене цікавило лише підкорювати волею сильних жінок. Та, хто просто пішла б зі мною, якби я попросив, не варта була мого часу.
— Скажи їм, що після навчання ти повернешся в глушину, — сказав я, — і подивись, як швидко вони втечуть.
Дівчата, які мріяли про життя у великому місті, не були зацікавлені в переїзді в глушину. Скільки б грошей хлопець не заробляв, вони не пішли б з ним, коли він поїде.
Маріон, здавалося, це розумів. «Коли настане час розлучатися, я так і зроблю, звичайно. Ти ж насправді не бавишся з дівчатами, правда? Турбуєшся про свою наречену?»
Він думав, що я не хочу зраджувати Розетті? Цей хлопець ідіот? Чому я мав би хоч трохи турбуватися про неї? Вона, можливо, належала мені, але я не належав їй. Я просто не бавився з жінками, бо, якби робив це занадто часто, Амаґі та Брайан би мене за це прокляли і знову почали б тираду що я маю всіх її взяти у свій гарем.
«Тепер, коли ти зробив перший крок, ти мусиш йти до кінця», — без сумніву сказала би Амаґі.
Брайан сказав би: «Бачу, ви нарешті зацікавилися жінками, господарю Ліаме! Я лише прошу вас, будь обережним із ними, дивіться щоб вас не обдурили. Крім цього, я більше нічого не скажу».
З іншого боку, чи справді вони підтримали б мої спроби підчепити жінок? У будь-якому разі, я не хотів мати справу з тим галасом, який спричинило б навіть одне моє загравання з жінкою.
— Немає жодної жінки, яка варта мого часу, — сказав я Маріону.
— Ти ніколи не знаходив жодної?
— Ні. Ну… мабуть, це не зовсім так.
Після моєї заяви в моїй голові промайнула одна дівчина з гарним синім волоссям. Її звали Ліллі. Вона була невинною, не зіпсованою столицею, але я не мав уявлення, чим вона зараз займається. Її чиста шкіра та білосніжна сукня виділяли її серед інших жінок Столичної Планети, і це було не в поганому сенсі.
Якраз коли я замислився, чи не перейняла вона вже жахливий, кричущий стиль столиці, Маріон пильно подивився мені в обличчя.
— Що…? — запитав я.
— Ну, ти замовк, тож я подумав, чи не привернув хтось твою увагу.
— Це не твоя справа. — Я спробував завершити розмову.
Маріон, мабуть, дуже хотів, щоб я пішов з ним на полювання. Сьогодні він був надзвичайно наполегливим. —
«Ну ж бо, давай разом розважимося. Я просто знаю, що твоя присутність підвищить мій рівень успішності. Це ж весело — вийти й наїстися досхочу, знаєш».
Дивлячись на його сонячне обличчя, я легко уявляв, як його одного дня заріжуть. Та все ж Маріон був ще одним аристократом, як і я, хоч і зіпсованим. Ми мали здібності лицарів, тож не могли називати себе аристократами, якщо дозволили б якійсь простолюдинці нас зарізати.
Ліфт доїхав до нашого поверху, тож ми вийшли й попрямували до робочої зони. Було рано-вранці, але Ренді та його посіпаки вже товпилися навколо мого столу. Побачивши мене, вони почали розмовляти голосами, достатньо гучними, щоб я їх почув.
«Вітаємо, лорде Ренді!» — похвалив його один із його лакеїв.
Ренді виглядав сором’язливим. «Дякую».
Інші теж лестили йому.
— Тепер, коли ви офіційно працюєте на фракцію принца Клео, Рід Ленгранд стане ще важливішим.
— Я впевнений, що незабаром у мене буде багато роботи, — зауважив Ренді. — Ви ж мені допоможете, правда?
Вони обговорювали його вступ до фракції Клео — чомусь саме біля мого столу. Такий ранній ранок, а я вже так роздратована.
Маріон посміхнулася мені. «Вони провокують тебе».
«Нехай». Я проігнорував групу і сів за свій стіл, де на мене чекала папка.
Ренді сів на край мого столу. «Гей, Ліаме». Його манери були занадто фамільярними. Коли він поклав руку мені на плече, я гнівно поглянув на нього.
«Ти хто такий, гадаєш? Забери від мене руку», — попередив я.
Ренді проігнорував мене, поводячись так, ніби він вищий за мене за рангом. «Принц Клео викликав мене сьогодні, тож, як бачиш, я досить зайнятий. Ти виконаєш мою роботу за мене, чи не так? Зрештою, ми тепер члени однієї фракції. Тобі це не зашкодить, чи не так?»
Кілька днів тому я дізнався від Клео, що він дозволив роду Ленгранд приєднатися до своєї фракції. Сам по собі цей факт мене не здивував. Якщо вже на те пішло, я був трохи здивований, що це все, на що він зважився.
«Ні, я не проти. Як голова фракції, я зобов’язаний піклуватися про таких новачків, як ти. Іди помахай хвостом принцу Клео в надії, що він тебе полюбить. Твоя родина й так запізнилася на вечірку. Попереду у тебе багато роботи з підлабузництвом», — сказав я, посміхаючись.
Вираз обличчя Ренді змінився, його щоки затремтіли, мабуть, тому що він стримував гнів. Боже. Він же аристократ, а навіть не може зберегти байдужий вираз обличчя? — подумав я. Тоді я згадав, скільки часу він, мабуть, провів удома, де його обслуговували з ніг до голови. Він не звик, щоб люди з ним сварилися, тож не знав, як реагувати. Я був впевнений, що він із тих, хто вдома живе, як король — так само, як і я!
Ледь стримуючи роздратування, він підвівся з-за мого столу. «Ну, я розраховую на тебе». Він пішов зі своїми підлабузниками, практично випромінюючи розчарування.
Маріон, який спостерігав за всім цим, кинув на мене роздратований погляд. «Ну, це неприємності. Я не думав, що принц Клео справді дозволить роду Ленгранд приєднатися до його фракції. Не можу уявити, що було необхідно пускати їх просто так після всього цього часу».
Я вирішив, що допуск одного-двох нікчемних аристократів на борт на цьому етапі нічого не змінить. Проте будь-хто, хто приєднався лише тепер, коли справи йдуть на нашу користь, швидко зрадить нас, якщо ситуація зміниться. Допускати до себе людей, яким не можна довіряти, було безглуздо — принаймні, так я хотів сказати. «Я сам з нетерпінням чекаю, як далеко вони зайдуть».
Взявши папку, яку Ренді залишив на моєму столі, я побачив у ній чимало даних. Навіть така маленька папка містила для мене чимало роботи. Він, мабуть, оббігав усіх, щоб знайти додаткові завдання, які можна було б туди додати.
Коли я закрив папку, Маріон запитала: «Потрібна допомога? Ти будеш працювати понаднормово сьогодні ввечері, якщо збираєшся все це закінчити».
«Хочеш знати одне з моїх найменш улюблених слів?»
«Дай вгадаю: понаднормовий час?»
«Угадав з першого разу». Я дотримувався принципу не брати понаднормовий час і не хотів так легко відступати від своїх принципів.
Маріон посміхнувся, дивлячись на мене. Який дратівливий хлопець. Ну, якщо я хочу піти сьогодні вчасно, мабуть, мені доведеться трохи попрацювати сьогодні.
***
Ренді та його посіпаки сиділи у кімнаті відпочинку, хоча мали б працювати. Закинувши роботу, вони розслаблялися у цій кімнаті, схожій на кафе. Дехто навіть пахнув алкоголем, але ніхто їх за це не сварив. Кімната завжди була заповнена молодими аристократами, які мали б проходити навчання, і всі вдавали, ніби виконують свої обов’язки.
Ренді завітав сюди, щоб вбити час до зустрічі з Клео. Тим часом його підлабузники глузували з Ліама, очевидно сприйнявши його поведінку як блеф.
— Він вдає з себе крутого, але все одно взяв на себе всю цю роботу.
— Я визнаю його військові заслуги та особисті здібності, але в політиці він нікчемний. Очевидно, що він просто якийсь прикордонний аристократ із глушини.
«А керувати всіма цими дурними провінційними дворянами буде нашою роботою, так?» Територія дому Ленграндів була відносно близько до Столичної Планети, а їхня рідна планета була досить розвиненою, саме тому вони висміювали таких дворян, як Ліам, з віддалених регіонів.
Проте Ренді не міг ставитися до речей так безтурботно, як його підлабузники, після попередження, яке дала йому тітка. «Принц Клео зайняв свою нинішню посаду завдяки допомозі тих прикордонних дворян та їхній військовій могутності. Не затівай з ними суперечок поза політичною ареною». Ренді грізно поглянув на одного зі своїх підлеглих, який швидко змінив свою поведінку.
«Звісно, лорде Ренді».
Ренді не ставився легковажно до особистої сили Ліама чи військової могутності роду Бенфілд. Він обмірковував свої майбутні плани.
Моя тітка хоче, щоб я незабаром вигнав його зі столиці, але чи справді я на це здатний? Тобто, якщо це можливо, мені це теж було б на руку, але…
Тепер, коли Клео був на його боці, Ренді хотів, щоб Ліам покинув Столичну Планету. Якщо це станеться, він був упевнений, що зможе взяти фракцію під свій контроль.
Мені байдуже, наскільки ти сильний, Ліаме. Не думай, що ти зможеш вижити у світі політики.
Ренді мав намір битися з Ліамом на арені, яка не мала нічого спільного з його бойовими здібностями.
***
«Клео, чому ти слухаєш Ренді?!»
Коли Клео підписував електронні документи у своєму кабінеті, Лісітея розлючено увірвалася до кімнати. Клео зітхнув, підписуючи петицію. Частково це було через роздратування на Лісітею, але здебільшого — через зміст документа. Це був запит на фінансову допомогу від дворян, які стверджували, що збідніли.
Він отримував безліч петицій, але багато з них були досить сумнівними, як і ця. Шляхетні, які просили його про допомогу, скаржилися на скрутні обставини, проте майже всі вони просто пожинали те, що самі посіяли. Навіть знаючи це, Клео підписував одне прохання про допомогу за іншим, ніби намагаючись позбутися якомога більшої кількості грошей.
Продовжуючи цю конвеєрну роботу, він запитав тремтячу Лісітею: «На що ти натякаєш?»
— Я маю на увазі Ренді! А про що ще я можу говорити? — Кров злилася з її обличчя, коли вона помітила прохання, які Клео механічно підписував. — Т-ти підписуєш усі ці?! Ти лише привабиш ще більше паразитів, якщо так легко надаватимеш людям допомогу!
На мить забувши про Ренді, Лісітея спробувала зупинити Клео від підписання документів, але Клео робив це не просто так.
«Багато хто потребує допомоги через вторгнення автократії Г’доір. Я не можу просто ігнорувати їх».
Коли він навів їй таку причину, Лісітея не могла так легко заперечити його дії. Вона сама підтримувала допомогу тим, хто страждав від вторгнення автократії, але не могла приховати своє занепокоєння щодо безладного способу, у який Клео пропонував свою допомогу всім і кожному.
«Тобі слід спочатку обговорити ці речі з графом Бенфілдом».
Її пропозиція змусила Клео вибухнути сміхом.
Лісітея була збентежена цим. «Н-не смійся! Це його гроші! Ти не можеш просто так їх роздавати, не порадившись із ним!»
Слова Лісітеї були цілком розумними.
Клео підвів голову, щоб подивитися на неї. «Я думав про це, але маю намір доручити графу Бенфілду більш важливе завдання».
«Більш важливе завдання?» — скептично запитала Лісітея.
Клео посміхнувся. «У мене є для нього ідеальне призначення. Турбуватися про такі прохання — це нижче його гідності».
«Знаєш, ображати його нерозумно».
«Я це розумію. Якщо така маріонетка, як я, хоче вижити у всьому цьому, мені потрібна підтримка такого великого аристократа, як він», — цинічно сказав Клео.
Лісітея виглядала так, ніби хотіла заперечити, але швидко відмовилася від цієї ідеї. «Ти все ще… Ну, а що це за завдання для графа Бенфілда?»
Клео поглянув на електронний документ перед собою і підписав його, навіть не прочитавши. «Розумієш, є один рід, який спричинив певну проблему. Імперія конфіскує їхню територію і ставить її під прямий імперський контроль. Оскільки територія знаходиться на кордоні, нам потрібно відправити туди когось, хто виконуватиме обов’язки магістрату. Я вирішив відправити графа Бенфілда».
«Що…?» На мить Лісітея навіть не змогла зреагувати на цю надто раптову новину. Шляхетний спричинив проблему, і в нього відібрали посаду та територію, але якщо Імперія конфіскує його планету, їм доведеться відправити туди когось, хто керуватиме нею від їхнього імені — магістрата. Отже, Клео вирішив відправити Ліама виконувати обов’язки магістрата цієї планети.
«Ти відправляєш графа Бенфілда з столиці?!»
Навіть після від’їзду Келвіна Лісітея не вважала за розумне відправляти Ліама з планети теж. Клео передбачив це і спробував переконати її за допомогою контраргументу, який він уже придумав.
«Граф Бенфілд надзвичайно вправний у керуванні планетами. Зрештою, він самотужки відбудував суспільство на своїй рідній планеті. Будь-яка нова територія під прямим імперським контролем буде в безпеці, якщо він стоятиме на її чолі».
«Мені байдуже, наскільки він підходить для цієї роботи! Не відправляй людей, яких не можна замінити!» Лісітея була на межі сліз, коли Клео розповів їй про обставини на планеті, куди буде відправлений Ліам.
«Саме настільки важлива ця планета, сестро. Багато імперських громадян розглядають можливість евакуації з маршруту вторгнення автократії Г’доір. Імперія повинна підготувати планету для цих біженців, а також таку, що зможе надавати підтримку армії з тилу. Це дуже складна проблема».
Почувши, що це необхідний план для Імперії, Лісітеї було важко заперечувати.
«Прем’єр-міністр також схвалив це», — додала Клео. «Він сказав, що це може бути важко для молодої людини, яка ще не завершила навчання, але він упевнений, що граф Бенфілд впорається. До того ж, якщо нам це вдасться, перемога у війні не буде лише перемогою Келвіна. Він муситиме визнати, що ми доклали до цього руку».
Лісітея опустила плечі. Їй було соромно за свою нездатність думати так далеко вперед.
— Я й не знала, що ти так ретельно все обдумав. Мені стало легше, коли я дізналася, що ти все це врахував. Мушу зізнатися, я трохи нервувала, коли ти раптом сказав, що рід Ленгранд може приєднатися до фракції.
Оскільки дім Ленгранд раніше покинув їх обох, Лісітея, очевидно, все ще не довіряла леді Анабель.
Клео нічого не відповів, тож Лісітея повторила: «Ти справді все добре продумав. Я трохи здивована».
Клео посміхнулася. «Це не моя ідея. Насправді я дізнався про це від декого іншого».
Лісітея нахилила голову. «Від декого іншого?» — запитала вона, але Клео лише посміхнулася, не розкриваючи імені цієї людини.
«Ти скоро дізнаєшся».