Розділ 98: Сім'я Мунлайтів (2)

Мені потрібно було адаптувати свої плани швидше, ніж я очікував. Зрештою, існувала висока ймовірність, що я щойно став мішенню.

Поки що… мені слід було залягти на дно.

Неподалік Джейн крокувала вперед, щоб привітати представників родини Мунлайт.

Очолював їх молодий чоловік, на вигляд років двадцяти з чимось. Його небесно-блакитне волосся спадало по спині, а гострий погляд випромінював упевненість. Він був майже неприродно вродливим: добре збудоване тіло, вбране в бездоганно білі шати.

Ця манера… ця пиха… я впізнав його миттєво.

Джейн зняла сонцезахисні окуляри й привітала його ввічливою усмішкою.

— Ласкаво просимо, юний майстре Фрост.

Саме лише згадування його імені змусило весь натовп на мить завмерти.

— То це і є Фрост Мунлайт…

Пробурмотів Гоуст собі під ніс, тоді як Данзо нахилив голову.

— Фрост хто? Хто до чорта цей тип?

Ми з Гоустом обернулися до Данзо, однаково спантеличені його питанням.

— Ти серйозно його не знаєш?

Навіть я — той, хто спочатку був не з цього світу, — упізнав його одразу.

Данзо лише знизав плечима.

— А чому я маю?

У нас не знайшлося відповіді.

На щастя, Гоуст узяв на себе пояснення.

— Фрост Мунлайт — син нинішнього лорда Бейлора. Він один із найталановитіших членів родини Мунлайт, поступається хіба що Серіс. Він був учнем номер один у Храмі та тричі вигравав Вікторіад. Попри те, що йому лише двадцять чотири, він уже майже досяг класу S. Є ще багато чого сказати, але це — найважливіше.

— Вражає, мабуть.

Наші погляди знову повернулися до того юнака.

Його погляд ковзнув натовпом, перш ніж знову зупинитися на Джейн, що стояла перед ним.

— Гарна робота, міс Джейн. Ми готові вирушати, щойно ви будете готові. Розподіліть студентів, як вважаєте за потрібне, і рушаймо.

— Зрозуміла.

Швидко відповіла Джейн і почала всіх організовувати.

Отже, вирішено — сьогодні ми вирушали верхи на вивернах.

Я намагався залишатися непоміченим, але зрештою це було марно.

Я відчув, як пара пронизливих очей зчепилася зі мною, оглядаючи з голови до п’ят.

Фрост уже помітив мене — саме цього я й намагався уникнути якомога довше.

Зрештою, цей чоловік був одержимий Серіс.

І, ніби на виклик долі… ще мить тому він буквально випромінював у мій бік намір убивства. А тепер я бачив, як він стоїть поруч із Серіс, і його вираз обличчя м’якшає, наповнюючись теплом.

— Давно не бачилися, Серіс.

Навіть тон його голосу був іншим — лагіднішим. Невже людина справді може так змінитися заради лише однієї особи?

Як завжди, Серіс відповіла своєю фірмовою холодною стриманістю, ледь кивнувши.

— Вітаю.

Вони занурилися у власну розмову, а я повністю їх проігнорував. Останнє, чого мені хотілося, — це слухати, як той пихатий покидьок розсипається в улесливих словах перед тією крижаною статуєю.

У мене були важливіші турботи.

Наприклад — знайти, з ким летіти. Бо я готовий був закластися, що кожен член родини Мунлайт тут мене ненавидів.

Я залишався на місці, поки всі інші формували свої групи. Та на мій подив, я був не сам.

— Що чорт забирай, ви двоє ще тут робите?

Я обернувся до Гоуста й Данзо, які досі сперечалися поруч.

Почувши моє питання, вони відповіли в унісон:

— Що?

— Ви не збираєтеся шукати групу?

Вони перезирнулися, перш ніж Данзо заговорив, з виглядом повної розгубленості.

— Про що ти взагалі? У нас уже є група.

Він показав жестом на себе, мене й Гоуста — саме в такому порядку.

— Я, ти і цей труп… хоча мені важко вважати його живою людиною.

Вони серйозно збиралися триматися зі мною?

— Ви впевнені в цьому?

Перш ніж вони встигли відповісти, нас перебив лагідний голос.

Ми всі обернулися до дівчини, що ховала обличчя під широкополим капелюхом.

— У вас можуть виникнути проблеми з пошуком транспорту, якщо ви залишатиметеся поруч із ним.

Це була Селіна.

Данзо фиркнув, його обличчя скривилося від огиди.

— Байдуже. Я не кидаю товаришів. До того ж я починаю ненавидіти ту тупу родину.

Селіна тихо хихикнула у відповідь на його слова, змусивши жилку на його лобі напнутися.

— Щось смішне?

Вона зневажливо махнула руками, все ще усміхаючись.

— Зовсім ні~ Насправді я тут, бо хочу приєднатися до вас.

Після цих слів вона обернулася до мене.

— Ти не проти?

Я уважно дивився на неї, перш ніж зітхнути.

— Не знаю, чому всі поводяться так, ніби я тут лідер, але мені байдуже. Робіть, що хочете… тільки не нарікайте потім.

Селіна проігнорувала моє застереження, приєднавшись до нас із тією ж безтурботною усмішкою.

На цьому етапі мені вже було важко зберігати самовладання. Забагато головних героїнь — і кожна вродливіша за попередню. Якби не те, що їм усім було лише по сімнадцять, я б уже давно зірвався.

«Зосередься… Вони лише персонажі. Це просто інший світ. Усе це не має до мене жодного стосунку… жодного…»

Поки я намагався переконати себе, час продовжував спливати.

Один за одним люди знаходили собі транспорт. Кількість груп, що чекали, зменшувалася. Але до нас ніхто не підходив.

— Емм… це виглядає не дуже добре…

Селіна першою озвучила занепокоєння, тоді як я лише знизав плечима.

— Я ж казав не скаржитися. Це плата за те, що ви об’єдналися зі мною.

Вона не знайшла, що відповісти, — лише втомлено зітхнула.

— Вони й справді тебе ненавидять…

Тим часом Данзо втрачав терпіння. І як завжди, йому був потрібен хтось, на кому це можна зірвати.

— Гей, ти! Хіба ти не син Місти? Ти ж маєш бути важливою персоною! Чому за тобою ніхто не приходить?!

Ми всі обернулися до Гоуста.

І що найгірше, Данзо мав рацію.

Гоуст опинився в центрі наших очікувальних поглядів. Після короткої паузи він нарешті заговорив.

— Я завжди тримаюся в тіні… тож не так багато людей знають, як я виглядаю. Вони напевно, мене просто не впізнали.

Тиша.

Я не знав, сміятися чи плакати.

У будь-якому разі, схоже ми застрягли.

Принаймні, я так думав — аж доки небо не розірвав оглушливий рев.

— Що це чорт забирай, таке?!

З усіх боків зірвалися вигуки, коли до нас наближалася гігантська істота.

Придивившись, я зрозумів… це була виверна.

Але не просто виверна — вона була настільки колосальною, що я ледь не сплутав її з драконом.

Її політ був хаотичним, ніби вона боролася з чимось…

Ні. З кимось.

На звірі сиділо кілька людей, але було очевидно, що вони ще не приборкали його. Особливо одна особа — вона знову й знову лупцювала істоту кулаками.

І вже за мить цей колосальний звір з гуркотом приземлився просто перед нами.

Я завмер — не через чудовисько, а через ту, хто на ньому їхала.

На чолі масивної виверни стояла страхітлива жінка, завдаючи чергового удару по її черепу.

— Скільки разів мені ще тебе вдарити, щоб ти навчився летіти рівно, ти клята ящірко?!

— Так не можна дресирувати виверну—!

— Заткнися, старий! Хто взагалі питав твою думку?!

— Емм… міс Кармен, вам справді потрібно було обрати найбільшого?

— Ти просто не розумієш, дівчинко. Подивися на тих інших дрібних ящірок — вони й близько не стоять! Оце я називаю ефектним входом!

— Ха-ха… якщо ви щасливі, то це головне.

Усі витріщилися на цю дивну трійцю.

Зі спини виверни зійшли дві жінки та літній чоловік, одягнений у формальний одяг слуги.

Кармен і далі випромінювала ту саму всепоглинаючу пиху, вбрана в одяг, що більше пасував чоловікові, ніж жінці.

Позаду неї Вулкан — дворецький — як завжди, ставав жертвою дівочих знущань.

А очолювала їх усіх моя сестра, загорнута в чорне хутряне пальто.

У мить, коли наші погляди зустрілися, вона солодко махнула мені рукою.

Я безпорадно засміявся.

— Та ви… серйозно…