Розділ 97: Сім'я Мунлайтів (1)

— Очима Фрея Старлайта —

—Темрява… безмежна й абсолютна.

Здавалося, я тону в величезному, чорному, безпросвітному океані, куди не пробивався навіть найслабший промінь світла.

Моє тіло вже не відчувалося як моє власне. Розум затуманився, охоплений дивною імлою. Кожна думка тягнула важче за попередню, тягнучи мене глибше в прірву.

Сонливість накотила хвилею — потужне бажання заснути. Але я опирався.

Страшний страх гриз мене зсередини…

Що, як я закрию очі і більше ніколи не прокинусь?

Як я взагалі тут опинився?

Останнє, що я пам’ятав, — це кулак Хайзенберґа, який падав з такою силою, щоб стерти мене з існування.

І тоді — темрява.

Чи я мертвий?

Ні… я відмовляюся це приймати.

Для того, хто колись думав про самогубство, я тримався за життя з майже жалюгідною відчайдушністю. Іронія цього не була втрачена для мене.

Я не хочу помирати — не зараз, не тоді, коли нарешті маю заради чого жити.

Не після того, як я нарешті схопив промінчик надії.

Можливо, я був занадто поглиблений у думках, щоб відразу його помітити.

Фігура, що стояла поруч із моїм плаваючим тілом.

Порожнеча навколо була абсолютною — настільки темною, що чорний був єдиним кольором, який існував. І все ж, я бачив його.

А точніше — бачив його силует.

Тіньова постать… незнайома.

З великими зусиллями я розплющив губи, намагаючись промовити слова, що застрягли в горлі.

Я хотів запитати: «Хто ти?»

Але звуку не було.

Натомість фігура просто стояла, спостерігаючи за мною мить. Потім він заговорив — голос був незнайомий, але дивно заспокоюючий.

—Спи.

Як дивно…

Він наказав робити те саме, чого я так намагався уникати. Зазвичай я б опирався такому наказу.

Але цього разу — ні.

Його голос ніс незбагненне тепло, відчуття безпеки, якого я ніколи раніше не відчував.

Я не вагався. Я не чинив опору.

Я просто закрив очі… і дозволив свідомості зникнути.

З якоїсь причини… він здавався знайомим.

---

---

---

Повільно, мої відчуття повернулися.

Ледь чутні шуми доторкнулися до вух — спершу тихі, майже заспокійливі. Потім звук зріс у оглушливий рев, загрожуючи розірвати череп.

Я розплющив очі.

Це було зовсім інше місце.

Гострий холод пронизав тіло, скувавши м’язи. Спина притиснулася до крижаного ґрунту, і опустивши руку, я торкнувся холодного, недоторканого снігу.

Я сидів на величезному, засніженому плато.

Схилений до великого каменя, я дивився вниз на сцену, що розгорталася внизу.

Там зібрався величезний натовп, їхні голоси зливалися в невиразний гул.

Поруч лежали уламки зруйнованого потяга — тепер лише покручені металічні уламки та розбиті залишки.

Величезна кількість людей вражала — чоловіки, жінки, діти різного віку.

Це нагадувало вокзал… хаос, натовпи.

—Ти нарешті прокинувся.

Якби він не заговорив, я б навіть не помітив його.

Поруч стояв Гоуст.

З великими зусиллями я піднявся, тіло ледве слухалося. На щастя, Гоуст був уважний і підтримав мене.

—Ух… скільки я був непритомний?

—Не довго. Рівно годину, якщо бути точним.

Лише година?

Я моргнув від здивування.

Здавалося, що пройшла ціла вічність у тій прірві. Я був упевнений, що відсутній щонайменше цілий день.

Гоуст вивчав мене мить, потім звернув увагу на неспокійний натовп унизу.

—Зрештою, ти був правий. Це все було випробуванням від родини Мунлайт.

Я слабко кивнув.

—А вони? — я показав на натовп.

—Пасажири, яких раніше викинули з потяга. Виявляється, вони були частиною цього з самого початку. Вижили — жодних жертв.

При згадці смерті погляд Гоуста промайнув на мене, вираз обличчя залишався непомітним.

—Фрей Старлайт… ти був єдиним, хто справді зіткнувся зі смертю у цьому випробуванні.

Я тихо, бездиханно всміхнувся.

—Схоже, багато хто хоче мене вбити.

—Тоді йди. Не зв’язуйся з цією родиною.

Гоуст мав рацію. Логічну.

Але я похитав головою.

—Не можу.

Я мусив іти далі.

Родина Мунлайт була горою на моєму шляху — колосальною перешкодою, що здіймалася наді мною.

Але у мене не було іншого вибору, окрім як піднятися.

Якщо я хочу вижити в цьому світі… я маю це зробити.

Щось у нутрі підказувало мені.

Крім того, я знав одне напевне. Бейлор Мунлайт, голова родини, не хотів моєї смерті.

Якби він хотів, я б уже не дихав.

Але лише цей факт… зробив мене зарозумілим і наївним раніше.

Бейлор Мунлайт був титаном, силою, рівною цілим гільдіям.

Але він не був єдиним монстром у цій родині.

Завжди були винятки.

І Хайзенберґ був одним із них.

Лише при думці про того старого, вираз мого обличчя стає похмурим.

Ґленн Мунлайт… Хайзенберґ.

Це ще не кінець.

Я завжди розплачуюся за свої борги — і не раз.

—Твій намір убити просочується, Фрей Старлайт.

…Ой.

Я завжди забуваю стримувати себе у такі моменти.

—Вибач. Мій розум зараз не у найкращому стані.

—…

Гоуст залишався мовчазним, але його погляд говорив більше, ніж слова.

Я тихо посміхнувся, майже зневірено.

—Знаю, ти хочеш запитати. Запитуй — мені не важко.

Він вагався, але врешті запитав.

—Тоді… ми всі були заморожені. Коли Хайзенберґ показав свою справжню силу, людям на кшталт нас не залишалося нічого, крім як спостерігати. Я можу сказати впевнено — він був серйозний.

—Але… ти вижив.

—Як?

Я зітхнув, проведучи рукою по волоссю.

—Не знаю. Я в такому ж шоку, як і ти. Все що пам’ятаю, — це дивна сила, що обвила мене… і потім — нічого.

—Можливо, хтось інший втрутився, щоб врятувати тебе?

Я злегка закотив очі на його теорію.

—Можливо…

Ця версія малоймовірна… Адже та сила прийшла зсередини мене.

—Ти нарешті прокинувся, га?

Знизу пагорба з’явився Данзо, втома була помітна на його обличчі.

—Гей, ходячий труп! Хіба я не казав повідомити мене, коли він прокинеться? Чому не зробив цього?

—Я ніколи не погоджувався на це. Не знаю, чому ти вирішив, що я зроблю.

—Гамнюк.

Як тільки вони зустрілися, Данзо і Гоуст знову почали сваритися. Це було неминуче, коли двоє людей з абсолютно протилежними характерами стикаються.

—Досить цього… Що тепер відбувається?

Мені було щиро цікаво. Ми просто повинні стояти посеред відкритого простору й чекати?

—Щодо цього… я чув, що та жінка — Джін або Джейн, чи як там її — сказала, що нас скоро транспортують.

—Транспортують?

Як тільки слово вирвалося з моїх вуст, здалеку пролунав дивний крик.

—Дивіться! Туди!

Хтось із натовпу вказав у небо.

Далеко вгорі темні фігури пролітали по повітрю, на мить закриваючи сонце.

—Птах? А може літак?

Данзо примружив очі, намагаючись зрозуміти, що бачить.

Але я вже здогадався, завдяки своєму «Оку Яструба».

—Віверни.

—Що?

За мить крилаті створіння спустилися настільки низько, що всі могли роздивитися їх чітко.

Це були найближчі до драконів істоти — величезні чорні тіла з яскраво-блакитними крилами.

Ці створіння були звичними у північних Землях Кошмарів, але що виділяло їх — здатність їх приручати, що підтверджували люди, які сиділи на їхніх спинах.

—Коли ти сказав, що нас транспортуватимуть… я цього не очікував.

Одне за одним, віверни спускалися з неба у приголомшливому видовищі.

Серед гомону натовпу члени родини Мунлайт сходили з них, один за одним.

Тиск, що виходив від них, не залишав сумнівів — вони були далеко не звичайними людьми.