Розділ 96: Темрява всередині (2)

Хайзенберґ був катастрофою рівня SS- — живою бойовою машиною.

Чи справді така легендарна постать могла стояти зараз перед ними?

Та поки Селіна була скута власним шоком, Фрею було абсолютно байдуже, що думають інші.

Його пронизливий погляд залишався спрямованим лише на величезну фігуру перед ним.

— Ти майже зміг мене обдурити.

Його голос був спокійним — рівним.

— Скидання цивільних з потяга. Вибух. Спроба замаху. Роль ти відіграв добре.

Коротке, роздратоване зітхання вирвалося з його зкривавлених вуст.

— Ти б і справді досяг свого… якби не спрямовував свій намір убити лише на мене.

Запала задушлива тиша.

А тоді — нарешті —

Глибокий голос її розбив.

Інкрустований металом воїн підняв руку до своєї маски — і повільно зняв її.

Під нею відкрився лик чоловіка з густою білою бородою й лячним поглядом. Глибокий шрам перетинав одне око. Сніжно-білі пасма волосся різко контрастували з кривавим сяйвом його єдиного ірису.

— Справді…

Його голос був важким.

— Моє ім’я Ґленн Мунлайт. Але більшість знає мене як Хайзенберґ.

Він дозволив масці впасти на підлогу. Її металевий дзвін розчинився у нічній темряві.

А тоді, повільно та впевнено —

Він рушив до Фрея.

— Від самого початку це було випробування — тест, створений Родиною Мунлайтів, щоб оцінити силу та кмітливість нових прибулих.

Його слова вдарили, наче грім.

Гоуст.

Селіна.

Данзо.

Усі троє були приголомшені.

— Усе було передбачене — від вибуху до падіння потяга. Кожна подія була ретельно спланованою.

Тепер усе ставало зрозумілим.

Вони вижили не тому, що пощастило — а тому, що так було задумано.

Якби Хайзенберґ справді хотів їх убити — йому знадобилася б лише секунда.

Раніше Серіс не впізнала його одразу.

Бо саме він займався брудною роботою родини — виконавцем, що діє з тіні.

На відміну від решти свого клану, який володів льодом, він перетворився на ідеальну зброю.

Троє вже хотіли щось сказати —

Та Хайзенберґ ще не закінчив.

Його титанічна фігура, майже два з половиною метри зросту, нависала над Фреєм Старлайтом — який вперше за довгий час мав по-справжньому суворий вираз обличчя.

— Те, що я зараз зроблю… не має жодного відношення до моєї родини. Це — мій особистий вибір.

І щойно останнє слово злетіло з його вуст — з тіла Хайзенберґа вирвався нищівний тиск —

сила повноцінного Пробудженого рівня SS-.

Присутність настільки нищівна, що скувала всіх на місці, паралізувала, не дозволяючи навіть поворухнутись.

Його величезний силует нависав над Фреєм, погляд холодний і невблаганний.

Він прокручував у голові всі події, що привели їх до цієї миті.

Зважував варіанти.

І він знав — без жодного сумніву — кращої можливості не буде ніколи.

Щоб позбутися цієї незручності.

Паразита, який знав забагато. Бачив забагато.

Їм ледве вдалося організувати цей шанс — навіть за участі родини Старлайтів.

І все ж, цей хлопець перевершив усі очікування.

Він переграв його —

Його... одного з найсильніших старійшин Мунлайтів.

Воїна, який провів життя на полі бою.

І тому, він вирішив.

— Прощавай… Фрей Старлайт.

Час сповільнився.

Хайзенберґ випустив удар, наповнений усією міццю людини, що стоїть на самому піку світу.

Фрей бачив, як цей удар наближається — його гострі, мов у яструба, очі вирували бурею думок.

Він справді… збирається це зробити?

Вперше юнак по-справжньому відчув, наскільки безрозсудним… наскільки наївним він був.

Він думав, що все закінчиться в ту мить, коли він викриє свого супротивника.

Що Хайзенберґ не вб’є його.

Не перед Гоустом.

Не перед Данзо й Селіною.

Це було логічний висновок.

Так він і спланував.

Але зараз —

Він опинився ближче до смерті, ніж коли-небудь.

Поранений. Його тимчасове Вознесіння зникло.

Його тіло в найгіршому можливому стані.

— Що тепер?! Що тепер?! Що тепер?! Що тепер?! Що тепер?!!

Хайзенберґ уже все вирішив.

Поклав на себе всю відповідальність.

Якщо Фрей помре — більше нічого не матиме значення.

Людина з такою рішучістю…

Як її зупинити?

Зміїне татуювання на лівій руці Фрея пекло, відчуваючи смертельну загрозу.

Я не зможу його заблокувати…

Навіть якщо віддам усе.

Навіть якби він призвав Балеріона…

Я цього не переживу.

Навіть сам Балеріон посилав відчайдушні сигнали — Живи. Біжи. Зроби щось.

І нарешті —

Фрей Старлайт зрозумів.

Виходу не було.

Як би відчайдушно він не шукав відповідь у ці мимолітні миті — жодної не знаходив.

Була лише смерть.

Або… так він думав.

У ту ж мить —

Смерть прошепотіла.

Ролі помінялися.

Реальність розлетілася на шматки.

— Що… це?

Руйнівний удар Хайзенберґа, удар, який мав стерти Фрея з лиця землі… зупинився за кілька сантиметрів від його обличчя.

Очі велетня розширилися.

Щось втрутилося.

Тіло Фрея розтріскалося, засвітившись складним візерунком пульсуючого фіолетового світла — немов кокон, що утримував усередині щось інше.

Це тривало лише мить.

Але Хайзенберґ побачив це.

Тіньову істоту.

Щось, що прикривало Фрея.

Щось, що обіймало його — мов тендітне дитя.

Хайзенберґ навіть не бачив крові, яка мала бризнути від його кулака.

Бо в ту саму мить, коли він торкнувся —

Його колись могутня рука перетворилася на криваву, зім'яту масу.

Усе сталося в одну мить.

Фрей знепритомнів, падаючи —так і не заплющивши очей, закам’янілих від шоку.

А та сила…

Цей тиск…

Що скувала душу Хайзенберґа жахом…

Зникла.

Залишивши його стояти там — застиглого в повному нерозумінні.

Навіть пекучий біль у зруйнованій руці не доходив до свідомості.

Лише одна думка луною відбивалася в його голові:

Що… це було?

Невже…воїн рівня SS- справді був зупинений хлопцем, який навіть не досяг C-рівня?

І ще важливіше —

Що це… було за створіння?

Мить вагання — і цього вистачило.

Десятки чорних ниток вихопилися вперед, щільно обвиваючи масивну фігуру Хайзенберґа.

Перед ним матеріалізувався Гоуст— безмовний, загрозливий.

Данзо, рухаючись так само стрімко, вже відтягнув непритомного Фрея.

Вони обидва це бачили.

Але часу розпитувати не було.

У них була лише одна мета — врятувати Фрея.

Що ж до Хайзенберґа…

Вперше в житті він це відчув.

Не просто настороженість.

Не просто підозру.

А справжнє, абсолютне розуміння.

Фрей Старлайт був небезпечним.

Не потенційною загрозою —

А справжньою.

Ризиком, який слід було усунути.

Зараз.

Його сила спалахнула — він кинувся вперед, сповнений наміру завершити те, що почав.

Та перш ніж він устиг зробити хоч крок —

Він зупинився.

Ні.

Він застиг.

Не з власної волі.

А примусово.

Половина його тіла раптом вкрилася неприродним, магічним морозом.

І тоді — пролунав голос.

Голос, який чув тільки він.

— Досить, Ґленне. Я більше не можу заплющувати очі.

Подих Хайзенберґа перехопило.

Він упізнав цей голос.

Миттєво.

І холод, що пробіг його спиною, не мав нічого спільного з льодом.

— Мілорд Бейлор…

Бейлор Мунлайт.

Голова Родини Мунлайтів.

Він навіть не був тут.

Він перебував далеко — у маєтку Мунлайтів.

І все ж —

Його присутність сягнула сюди без жодних зусиль.

Його голос бринів силою, що не залишала місця сумнівам.

Ледве відчутний натяк на те, на що насправді здатні володарі великих родів.

— Ми, стародавні, — опори цього світу. Ми пережили минуле, несемо теперішнє і відкриємо шлях для майбутнього.

Голос Бейлора був спокійним.

Абсолютним.

— Ґленне, я дозволяв тобі діяти на власний розсуд. Але ти перейшов межу. Твої старі кості вже не підходять для того, щоб мати справу з цим поколінням.

Сидячи на величному троні, Бейлор Мунлайт усміхнувся.

Знаючою, майже розваженою усмішкою —

Немов дивився просто на непритомного юнака.

— Гріхи цього покоління… мають вирішувати герої цього покоління.

— Наше завдання — лише спостерігати.

— Але, мілорд Бейлор! Він—

— Моє рішення остаточне.

Тон не залишав місця для заперечень.

— Ґленне Мунлайт… відступи.

І яким би сильним не було бажання Хайзенберґа противитися —

Він не міг.

Зціпивши зуби, він опустив голову.

— Як накажете…

У глибинах маєтку Мунлайтів, Бейлор тихо засміявся.

Підводячись із трону, він прошепотів:

— Сьогодні я став свідком… справді захопливого видіння.