Розділ 94: Нечесний бій (2)

Хто чорт забирай, був цей тип?

Чи траплялося щось подібне в оригінальній часовій лінії експедиції Родини Мунлайт?

У мене не було відповідей.

Це була незвідана територія.

Жодних роздумів.

Фантомні Кроки.

У наступну мить, я майнув повз Данзо —

І опинився прямо перед велетнем.

Чорний розріз, наповнений вагою темряви, впав на його горло.

Яка іронія — мій меч навіть не дістався до нього. Він зупинився в ту ж мить, як торкнувся щільного гравітаційного поля, що огортало його.

— Хочеш потанцювати?

Його кулак спалахнув лютою енергією просто перед моїми очима, ударом, що міг розірвати мене на шматки.

Але щойно він рушив, із моєї тіні виринув Гоуста, метнувши швидкий удар кинджалом у життєво важливі точки велетня.

Ідеальний момент — та велетень навіть не звернув на нього уваги, зосередивши всю увагу лише на мені.

Кинджали Гоуста, як і мій меч, не змогли пробити гравітаційне поле.

На щастя, Данзо влучив у кулак велетня в останню секунду, відбивши його траєкторію й давши мені змогу ухилитися.

— Вражаюча командна робота… але тепер — помріть.

Він уже збирався атакувати знову — аж раптом його ноги провалилися в підлогу вагона, ніби їх поглинуло щось невидиме.

— Що за…?

Вперше сталево-замаскований велетень вагався, коли довколишній простір перевернувся догори дриґом, сама підлога скрутилася, спотворилася й обернулася на роззявлену пащу монструозної істоти.

Це був ідеальний шанс для атаки — і я не був настільки дурним, щоб його пропустити.

— Усі, назад!

Чорне полум’я спалахнуло над моїм мечем, земля під ногами розтріскалася.

— Десять тисяч кроків Тіні: Безмежна Темрява.

Я вдарив, вклавши всю силу, націлюючись прямо йому в череп.

Міць мого удару рознесла стіни та стелю вагона.

Аура темряви ревла, достатньо потужна, щоб розчавити сталь, — але з глибин прірви тіло велетня вийшло неушкодженим.

— Слабенько.

Він ледь звернув увагу на мій удар, перш ніж підготувати наступний удар.

Але перш ніж він зміг це зробити, дві масивні руки з’явилися нізвідки, зімкнувшись на ньому з тиском, здатним розчавити кістки.

— Я довго його не стримаю! Атакуйте!

Голос Селіни пролунав напружено — вона докладала всіх сил, щоб утримати його.

Першим рушив Данзо.

Три додаткові руки проросли з його боків, випускаючи шалений град блискавичних ударів.

Та дивно — жоден удар не влучив.

Кожен з них поглинало гравітаційне поле.

— Ну що ж… тепер стає цікавіше.

Легким рухом він випустив чергову гравітаційну хвилю, знову відкинувши нас усіх.

Цього разу його погляд упав на Селіну.

— Підготувати стільки заклять за такий короткий час… ти що, передбачила все це й заздалегідь створила поле бою?

Наш противник був надокучливо говірким.

Та Селіна була не менш гострою.

— Створила поле бою? Ти дурний?

Під її ногами загорнулося сяйливе коло, а навколо правої руки закрутився вир.

— Немає ніякого «створення поля бою»… як маг, я завжди так б’юся. Весь світ — моє поле бою.

Вона стояла непохитно, з упевненою усмішкою, не злякавшись навіть палаючого погляду велетня.

— Така відданість і пристрасть… тоді дозволь мені випробувати твою магію.

— Краще випробуй оце.

Він не очікував мого раптового ривка.

— Ти знову? Хіба не засвоїв урок?

Так… мої атаки не пробивали його захист.

То чому б не змінити тактику?

У мить, коли він чекав лобової атаки, я зник.

З’явився за його спиною й спробував встромити меч — але його обладунки відбили лезо.

Та я не зупинявся.

Я метушився навколо нього зі швидкістю блискавки, шукаючи бодай щілину.

Адже моя найбільша перевага — не сила, а швидкість.

Велетень опинився серед вихору чорних ударів, коли я атакував з усіх можливих сторін.

І все ж, скільки б ударів я не завдавав, меч не залишав жодної подряпини.

— Марно.

Він простягнув руку, випускаючи дивну силу всмоктування, що тягнула мене до нього, не зважаючи на мою швидкість.

У наступну мить його масивна рука обхопила мене за горло.

Біль пронизав мене — різниця в силі була страшнішою, ніж я уявляв.

— Схоже, ти підеш першим… Фрей Старлайт.

Його хватка зімкнулася, загрожуючи розчавити мені шию.

Та на щастя, я був не сам.

Гоуст зреагував миттєво.

Десятки чорних щупальць вибухнули з моєї тіні, обвили мене й затягнули всередину темряви.

Я занурився в суцільну пітьму, перш ніж рука Гоуста витягла мене назад — далеко від лап велетня.

— Син Місти, еге ж?

Покидьок аналізував нас, ніби розважався.

Але мені було не до слухання.

Мій безрозсудний напад дав мені щось цінне.

Я оцінив різницю між нами.

І результат…

Був гіршим, ніж я очікував.

Навіть якби я викликав Балеріона — я б усе одно не зміг його перемогти.

Цей монстр був щонайменше рангу S.

Він грався з нами від самого початку.

І що довше тривав бій, то очевиднішим ставало — ми не мали жодного шансу.

І він це теж знав.

— Покажіть мені більше… студенти-першокурсники.

Він підняв обидві руки, активувавши те ж всмоктування, що й раніше.

Але цього разу його цілями стали дівчата ззаду —

Серіс і Селіна.

Обох їх затягувало до нього з шаленою швидкістю.

Серіс створила величезний спис, намагаючись зупинити його, та спис розсипався ще до того, як торкнувся його.

Селіна ж діяла інакше — вона просто зникла, залишивши по собі валізу з намальованим червоним колом.

Втрата однієї з них його не збентежила.

Він уже схопив Серіс.

Вона спробувала скувати його льодом, виплеснувши могутню ауру холоду, та його гравітація була значно сильнішою. Її спроба миттєво зазнала краху.

— Марно… Ти підеш першою, Принцесо Мунлайт.

Очі Серіс широко розкрилися — ніби щось усвідомили.

Але перш ніж вона встигла щось зробити, потужна хвиля аури вдарила в неї, знепритомнивши.

Ми всі кинулися рятувати її —

Але жодна атака не досягла цілі.

Він не лише витримував кожен наш удар — він просто відкинув Серіс назад і рушив уперед.

Коли Данзо атакував, він просто відштовхував його — а потім знову манив жестом, ніби грався з дитиною.

Селіна безперервно запускала закляття, і хоча лише вона бодай трохи впливала на нього, ми не могли скористатися її зусиллями.

Навіть Гоуст, попри безперервні тіньові атаки, не завдав жодного вирішального удару.

А я… стояв позаду, спостерігаючи за всім крізь Око Яструба.

Я поглинав кожну крупицю інформації, намагаючись скласти картину.

Але це не був бій.

Цей покидьок грався з нами від самого початку.

Якби він хотів нас убити — ми давно були б трупами.

І все ж…

Залишалося занадто багато запитань.

І я мав намір знайти на них відповіді.

Міцно стискаючи меч, я прошепотів:

— Вознесіння.