— Очима Фрея Старлайта —
— Неймовірно.
Я прошепотів це ледь чутно, коли ми досягли місця, яке здавалося, ніколи не побачу у своєму житті.
Гігантський міст, підвішений у небі, а вздовж нього на шаленій швидкості мчав колосальний потяг.
Сніжинки падали без упину, укриваючи вершини гір щільною, білою ковдрою.
Атмосфера змінювалася на очах, але, на щастя, я прихопив достатньо теплих речей.
Міст тягнувся перед нами без кінця, натякаючи, що нам ще довго їхати ним.
— Гей, погляньте на це.
Ми з Гоустом були зачаровані пейзажем за вікном, але слова Данзо змусили нас відвести погляд.
Він вказав на передню частину вагона, де сидів самотній чоловік.
— Він… величезний.
Спостереження Гоуста влучило в саму точку.
Фігура чоловіка була настільки масивною, що займала одразу два місця. На ньому був довгий чорний плащ і широкополий чорний капелюх, а спиною він нагадував скелю.
— Як ми його раніше не помітили?
Я примружився — інстинкти насторожилися.
Такий помітний чоловік не міг просто пройти повз мою увагу.
— Не розумію… Я присягнуся, що його тут раніше не було. Наче просто… з’явився.
Данзо звучав так само тривожно, як і я.
— Я перевірю його.
Гоуст вирівняв спину, погляд став холодним і розважливим.
— Впевнений?
Я спитав з сумнівом.
Він кивнув. — Непомітність — моя спеціальність.
— Просто будь корисним трупом і не дай себе спіймати.
Зауваження Данзо змусило очі Гоуста на мить закрутитися чорними вихорами.
Він уже збирався рухатися, коли—
БУУМ!
Оглушливий вибух змусив нас завмерти.
Ударна хвиля струснула вікна, по склу поповзли тріщини.
Пасажири закричали від жаху.
А тоді, сталося найгірше.
Я активував «Око Яструба», наповнюючи його аурою до межі.
Підсилене бачення дозволило мені бачити крізь стіни, наче зверху.
І в наступну мить я побачив те, що підтвердило наш найстрашніший страх.
Мій голос осів, а обличчя втратило колір.
— Міст… підірвано.
Данзо й Гоуст зреагували миттєво.
— Та ви знущаєтесь!
Я вчепився в найближчу опору.
— Тримайтеся! Ми падаємо!
— Лайно!
Данзо вдарив кулаком у стіну — метал прогнувся під його силою. Гоуст зник у тіні.
Повітря розірвав скрегіт деформованої сталі, потяг бився, намагаючись зупинитися — та при швидкості понад 500 км/год це було нереально.
Шлунок пішов униз, немов органи зрушили з місця.
Це було схоже на підйом літака — тільки у сто разів гірше.
Паніка била в голову, думки змішалися в хаосі.
Падіння з такої висоти — шансів вижити немає.
Ні, які шанси — навіть тіл не залишиться.
Можливо, пробити бік вагона й зачепитися Балеріоном?
Ні.
Чіплятися було ні за що.
Ми летіли в клятому небі!!
Крики пасажирів глушили думки.
І тоді я побачив Селіну.
— Точно! Вона — маг!
У неї могла бути техніка, здатна нас врятувати.
Я вже збирався кинутися до неї—
Та трапилося щось неймовірне.
Потяг… перестав падати.
Усі впали на підлогу, намагаючись збагнути, що сталося.
Я виглянув у вікно, серце скажено калатало.
Ми були все ще в небі.
Якось, потяг завис у повітрі — наче його тримала невидима рука.
І тільки одна людина лишилася абсолютно спокійною, ніби це її не стосувалося.
Гігант попереду.
Усі погляди — Данзо, Гоуста, дівчат — упали на нього.
Душна, давляча аура, що випромінювалася від нього, не залишала сумнівів.
Це був він.
Саме він тримав потяг.
Відчувши наші погляди, він нарешті підвівся.
І тоді ми по-справжньому усвідомили його розміри.
Він повернувся, показавши сталеву маску й одне око, що поблискувало з-під чорного капелюха.
Без зайвих слів він підняв руку до нас.
І глибокий, металевий голос пролунав з-поза маски:
— Позбавимося непроханих гостей?
У ту ж мить на нас обрушилася гнітюча сила.
Тіло стало важчим у десять разів.
Вікна потяга розлетілися під тиском.
Я став на одне коліно, ледве витримуючи.
Слабші ж пасажири…
Їх розплющило до підлоги.
— Це… гравітація?
Гігант направив один палець до виходу—
І невидима сила викинула всіх пасажирів з вагона.
Лише п’ятеро з нас — достатньо сильних — лишилися.
Задоволений, він розвів руки.
— Ну що ж, йдіть до мене.
Ми застигли, не знаючи, як реагувати.
— Хто ти бляха такий?!
Голос Данзо був різким, під стать давлячої присутності замаскованого чоловіка.
Та отримана відповідь… дивна.
Гігант нахилив голову, промовивши так, наче це очевидно:
— Той, хто хоче вас убити?
Його тон був буденним.
І саме це робило все, ще страшнішим.
Його сила була на зовсім іншому рівні.
Цей чоловік — це сталеволике чудовисько — тримав цілий поїзд у довбаному небі й водночас спокійно розмовляв із нами.
Як чорт бери, змагатися з ТАКИМ?
Його терпіння вичерпалося.
Він зробив один крок—
І гравітація подвоїлася.
— Не йдете? Тоді я сам.
Незважаючи на вагу, він рухався нелюдськи швидко.
Водночас Серіс вигукнула, її аура льоду спалахнула:
— Усі — битися!
Гігантська хвиля морозу зірвалася вперед, скувавши весь вагон і намагаючись заморозити гіганта.
Та щойно лід торкнувся його — розсипався, розчавлений гравітацією.
— Безглузді фокуси.
Якщо навіть Лід Серіс не може його зупинити… у нас проблеми.
— До біса.
Данзо рвонув уперед, вкриваючи кулаки срібною аурою, ніби сталлю.
Гоуст розчинився у тінях.
Серіс і Селіна готували атаки ззаду.
Усе перетворилося на бій не на життя, а на смерть.
Я вихопив меч із простору персня, оцінюючи ситуацію.
Втеча — найлогічніший варіант.
Та цей монстр не дасть мені піти.
Інші вагони не були безпечнішими — аури битв попереду свідчили, що старші вже ведуть свої бої.
Тож залишався один шлях.
Я мушу битися.
Розділ 93: Нечесний бій (1)
Том 1
