Розділ 92: Поїзд Елпатіон

Намагаючись не привертати зайвої уваги, я вирушив до свого призначеного вагону з порожнім виразом обличчя.

Данзо й Гоуст ішли слідом, утворюючи групу з трьох.

Ельпатіонські поїзди були гігантськими — зсередини просторими й елегантно оздобленими.

Чесно кажучи, я скучив за атмосферою подорожей потягом зі свого попереднього світу.

Тому мені зовсім не заважала присутність звичайних людей у сусідніх вагонах.

Увійшовши до свого відсіку, я одразу впізнав знайому картину — ряди сидінь по обидва боки, вузький прохід між ними, велетенські вікна, крізь які вже виднілася затуманена паром платформа.

«Ага… поїзд як поїзд.»

Слідуючи номерам на картці, я дістався до свого місця біля вікна — рівно по центру вагону.

Гоуст узяв місце поруч. Данзо — позаду, сам.

І, ніби доля вирішила покепкувати, Серіс і Селіна сиділи прямо навпроти.

Щойно наші з Серіс погляди перетнулися, ми одночасно відвели очі.

Напруга була відчутною.

Селіна лише чемно кивнула з-під свого відьомського капелюха й відвернулась.

Гоуст, як завжди спостережливий, тихо прокоментував:

— Між тобою та Принцесою Мунлайтів… виглядає все складно.

— Так і є.

Я не збирався заперечувати.

Я знав, наскільки сильно вона ненавиділа мене, хай би як старанно приховувала це.

— Твоя історія відома по всій імперії. Ти й справді намагався її зґвалтувати?

Слова Гоуста розсікли тишу, мов лезо.

Данзо одразу підсунувся ближче, зацікавлений відповіддю.

— Принаймні труп діло каже. Мене теж давно це цікавило.

Гоуст проігнорував його образливе прізвисько. Просто чекавши.

Я важко видихнув.

— Ти відповів на моє питання — справедливо буде відповісти й тобі. Так, це справді траплялося.

Я підняв долоню. З’явився рожевий туман зі струменями чорного, а в ньому — дивна книга з написом «Спокуса».

— Я використав цей навик, щоб спробувати зґвалтувати її. Але ця спроба... закінчилася катастрофою.

Я говорив байдужим тоном, та зміст слів був надто важким, щоб залишитися непоміченим.

Зрештою, я щойно відкрито визнав злочин.

— Трясця… Фрей, ти сміливіший, ніж здавався. І не просто розбещений мажор — ти ще й збоченець.

— Мене дивує, що ти говориш про це так спокійно, — додав Гоуст.

Данзо й Гоуст відреагували як належить, але я лише розвіяв навик і притулився до вікна.

— Не бачу сенсу приховувати минуле. Воно вже минуло.

Данзо зиркнув на Серіс.

— Нуу, вона ж найкрасивіша дівчина живих, я трохи розумію, чого ти…

Я тихо хихикнув.

— Гей, чувак... Це було зґвалтування. Не треба казати, що ти «розумієш».

Коротка тиша перед тим, як Гоуст нахилився і заговорив.

— Отже… через це вона тебе ненавидить.

— Я б не сказав, що саме тому.

Гоуст злегка нахилив голову вбік.

— Тобто вона тебе ненавидить… не через спробу зґвалтування?

Обидва виглядали розгубленими.

Я кивнув.

— Це лише те, що всім розповіли. Насправді — правда значно гірша.

— Гірше за зґвалтування?

Навіть Гоуст не міг цього осягнути.

Я бачив, як їх розриває від цікавості, але я лише злегка всміхнувся і похитав головою.

— З усіх людей саме я найменше маю право про це розповідати. Тому… іншим разом.

Серіс Мунлайт…

Знавши всю правду. Я був упевнений — вона ніколи не пробачить мене.

Бо я змусив її прожити свій найстрашніший кошмар знову.

Навіть така, яка вдавала що беземоційна, ніколи не змогла б це пробачити.

Тож, в певному сенсі, я її розумів.

Після короткого мовчання Данзо обурено видихнув:

— Серйозно?! Ти після всього просто… кинеш нас отак?!

Коли я не піддався на провокацію, він швидко здався. Гоуст — ні.

Його погляд не відривався від мене.

— Тоді… що ти будеш робити? Якщо все справді настільки погано… твоя ситуація — це жах. І ми прямуємо прямісінько туди.

Вінтерфелл.

Дім родини Мунлайт.

На його запитання моє обличчя стало непроникним — таким самим, як у Землях Кошмарів.

— Що робитиму? Відповідь проста. Я не відступлю. Минуле є минулим. Але якщо родина Мунлайтів хоче гри — я відповім усім, що маю.

Гоуст злегка всміхнувся — уперше за довгий час.

— Чекатиму з нетерпінням.

Через кілька хвилин вагон здригнувся — поїзд ожив.

Мов пробуджений звір, Ельпатіонський поїзд рвонув уперед, розрізаючи вітер.

Пейзаж за вікном перетворився на шалену мозаїку руху, що прискорювалася з кожною секундою.

Я вдивлявся, захоплений тим, що бачив.

Ця подорож наближала мене до місця, яке я колись описував лише словами — ближче, ніж будь-коли.

Я би збрехав, сказавши, що не хвилююся.

…

…

…

— Очима Селіни Хемсворт —— Хмм… Здається, я щойно почула дещо дуже цікаве.

Вони троє використовували маніпуляцію аури, щоб ніхто інший не зміг підслухати.

Розумний трюк. Ефективний. Але, на жаль для них, мене це не зупинило.

Інстинктивно, я повернулася до Серіс Мунлайт.

Її спокійне лице, холодні очі, вроджена елегантність… Краса, яку не можливо було заперечити.

Не дивно, що легенди про неї ширилися всюди.

І її дивний, заплутаний зв’язок з Фреєм Старлайтом.

Я хотіла зрозуміти їх — своїх нових однокласників.

У минулому я була частиною Відьмового Класу при зрадникові Каю Люку.

Дівчина, що навчалася серед тих, хто зрештою зрадив імперію.

Всі вони пішли за професором Каем Люком у його зрадницькому божевіллі…

Тож, як відьма, вірна своїй країні…

Я вбила їх усіх.

Я вирізала тих, кого колись називала товаришами..

Навіть тепер, коли я дивлюся на свої руки під цими рукавичками… я все ще бачу їхню кров.

Тривалий час я думала покинути храм. Але тоді він з’явився — і запропонував місце в Елітному Класі.

Його слова були отрутою, загорнутою у мед. Та вони влучили точно в ціль.

І перш ніж усвідомивши це, тепер я тут.

Цього разу — я серед Еліти.

Вони казали, що сильні.

Казали, що особливі.

І я хотіла пересвідчитись у цьому сама.

Почати — з дівчини просто переді мною.

— Серіс, як щодо того, щоб я зробила тобі послугу?

Як і очікувалось, Серіс обернулась до мене. Її погляд був холодним і нечитабельним.

— Яку саме послугу?

Моя усмішка стала ширшою, коли я кинула погляд на хлопців навпроти.

— Фрей Старлайт — ось він. Хочеш, я вб’ю його для тебе?

Очі Серіс розширилися — не від страху, а від чистого, оголеного подиву.

Це тривало лише мить. Потім вона знову сховала свої емоції під крижаною маскою.

— Мені не подобаються такі жарти, Селіно.

— Я не жартую. Хіба ти не хочеш його смерті? Після всього, що сталося…

— Ні.

Коротко. Рішуче. Майже різко.

Моя усмішка лише розширилася, коли я вказала на надзвичайно важливу деталь:

— А от твоя родина, здається, не поділяє цієї думки.

Серіс напружилась — зовсім трохи, ледве помітно, — перед тим як відвернутися до вікна.

— Це не має стосунку до справи.

Іншими словами: воля родини — не її воля.

Вона намагалася здаватися байдужою… але емоції вже видали її.

— Мені важко в це повірити. Зрештою, Серіс… ти ж нічого не зробила, щоб їх зупинити, чи не так?

На мить — коротку, швидку, але достатню — я побачила те, що вона намагалася приховати.

Вона не хотіла його смерті.

Але й не заважала своїй сім’ї.

— Га… Люба моя Серіс, це називається «лицемірство».

— Що ти знаєш…? — її голос став натягнутим, майже тремтливим, руки стисли коліна.

Я лише повільно похитала головою.

— Нічого… зовсім нічого.

Це був мій перший день в Елітному Классі — і я точно не збиралась загострювати стосунки з Принцесою Мунлайтів.

Поки що цього було достатньо.

Між нами знову запала тиша.

Та наші погляди невдовзі звернулися до іншого.

Потяг перетинав величезний міст, що височів над бездонною прірвою.

Цей міст був відомий усім — Сніжна Вежа.

Архітектурне диво, що сполучало два береги колосального урвища й давало можливість поїзду прорізати гірський регіон найкоротшим шляхом.

Відтоді, як ми в’їхали на нього, ніхто не відводив погляду від вікон — краєвид заворожував.

Я вже збиралася заплющити очі, сподіваючись трохи перепочити.

Але мабуть, я попросила забагато.

Це сталося миттєво.

Гуркіт гудка розірвав повітря — і раптом пролунав інший звук.

Оглушливий вибух.

За одну мить міст попереду просто зник.

А потім — третій звук.

Крики.

Потяг почав падати.

У прірву.

Прямо з неба.

Коротке мовчання.

А тоді — хаос.

Потім руйнування.

Потяг, що падав у безодню, тіла, які жорстоко кидало всередині.

— Ах… Схоже, ця поїздка все-таки не буде спокійною.