Ада, відчувши наростаючу напругу, першою порушила тишу:
— Бачу, ви чекали на нас, Вулкане.
— Саме так. Я стежив за вами відтоді, як ви прибули, леді Адо.
— Як і личить Регенту.
Отже, за мною таки стежили… Я зітхнув подумки, намагаючись ігнорувати невідривний погляд Вулкана.
Охоронець склав руки разом і трохи нахилився вперед:
— Припускаю, ви тут через церемонію вознесіння Лорда?
Я кивнув.
— За сімейною традицією, лорд Фрей постане перед Старійшинами, у присутності більшості членів роду Старлайтів, щоб ті стали свідками народження нового лорда.
Вулкан перевів погляд на мене й продовжив:
— Ви маєте право взяти із собою одного супутника, коли з’явитеся перед Радою. Там ви проведете відкриту розмову зі Старійшинами перед офіційним призначенням Лорда сім’ї Старлайт.
— Чи все вам зрозуміло?
Я знову кивнув, не наважуючись заговорити перед цим старим дворецьким.
— Гаразд. Рада збереться завтра. А сьогодні… ми влаштували невелике святкування з нагоди вашого повноліття, лорде Фрею.
— Можете провести день, як забажаєте. Ваші покої вже підготовлені. Отже, розклад на сьогодні я виклав повністю.
Мій третій кивок. Ада ж чемно всміхнулася:
— Так, дякую вам.
Вона повернулася до мене:
— Гадаю, ми вже закінчили, чи не так?
Відчувши задушливу атмосферу, вона ледь помітно підштовхнула мене піти. Але щойно ми збиралися підвестися, Вулкан знову заговорив.
— Перш ніж ви підете… леді Адо, чи можу я поговорити з лордом Фреєм наодинці?
Ада ледь помітно здригнулася й поглянула на мене. Я теж не очікував цього і не мав жодного уявлення, що старому дворецькому від мене треба.
І все ж я кивнув вже четвертий раз — цього разу Аді.
— Гаразд… подивимось, що ти скажеш, старий.
З явним ваганням Ада вийшла з кімнати, залишивши мене наодинці з Вулканом.
Між нами простяглася глибока тиша.
Попри те, що він усього лише слуга, почати розмову я не наважувався. Навіть разом узяті моє минуле й теперішнє життя були коротші за його вік. До того ж… цей чоловік міг убити мене одним рухом пальця.
Вулкан неквапно крутив у руках чашку чаю:
— Лорде Фрею… ви знаєте, хто я?
Я зберігав беземоційний вираз обличчя:
— Ви — Великий Регент цього роду.
— Вірно, — кивнув він.
— Але водночас і хибно.
— Хибно? — спитав я, не зовсім розуміючи, що він має на увазі.
— Так… Люди можуть називати як завгодно — Охоронцем, воїном Вулканом… Але все це не має значення.
— Я був, і завжди буду, слугою Лорда.
— Слугою… Лорда? — Я пробурмотів.
— Саме так.
— А це означає… що починаючи з завтрашнього дня, я буду вашим слугою.
S-ранговий пробуджений… мій слуга?
Я збирався докладно аналізувати сенс цих слів, як раптом Вулкан перервав мене.
— Поговорімо про Лордів, яких я служив до вас, лорде Фрею.
Він підвівся і підійшов до столу, зчепивши руки за спиною:
— Я служив другому Лорду, Ізану Старлайту — вашому дідові — до останніх днів його життя. Потім — третьому Лорду, Аврааму Старлайту, вашому батькові, — до його смерті. А тепер живу, щоб служити вам. Знаєте, що це означає?
Я залишився мовчазним.
Я мало що знав про чоловіків, про яких він говорив, і не міг зрозуміти, до чого він веде.
На щастя, Вулкан сам відповів на своє питання.
— Це означає, що я – невдалий слуга…Непридатний, який пережив своїх Лордів. І не раз, а двічі.
Вулкан обернувся до мене:
— І ваш дід, і батько були видатними воїнами — шляхетними чоловіками, що віддали життя цій родині… і цьому світу.
— Вони загинули на полі бою, рятуючи нікчемного слугу на кшталт мене… та ще десятки, а то й сотні тисяч інших.
Вулкан уже стояв за кілька кроків від мене. Якимось чином, непомітно для мене, він скоротив відстань між нами.
Не звертаючи уваги на мою напругу, він продовжив:
— А що з вами, лорде Фрею?
Я застиг.
— Що зі мною? — Я відповів власним запитанням.
— Лорде Фрею… скажіть, що ви бачите?
— Що я… бачу?
Мої очі широко розкрилися від шоку, а губи сильно тремтіли, коли мене охопило усвідомлення.
Вся кімната затремтіла від могутньої присутності, що обрушилася на мене — аура воїна рангу S, випущена без будь-яких обмежень.
Видима сила розлилася повітрям, поглинувши Вулкана. Він зник у ній, залишивши лише свої світячі очі, що прорізали покрив сирої, руйнівної енергії.
Я не міг ворухнутися.
Я застиг на місці, вдивляючись у безодню перед собою.
Вперше в цьому світі… я відчув страх.
— Фрей Старлайт… У цього старого слуги є лише одне бажання в його житті.
— Цього разу… я хочу померти раніше за свого Лорда.
— Але запам’ятайте… якщо хоч якось…
Тиск зростав із кожним словом, готовий розчавити моє тіло F-рангу на порох.
— Якщо ви принесете цій родині загибель… якщо зганьбите її спадок… якщо заплямуєте її ім’я…
— Можете бути певні…
— Я вб’ю вас… і тоді вкорочу собі віку.
Моє дихання перехопило, коли я вдивлявся в це страхітливе створіння. Серце шалено билося, а тіло тремтіло неконтрольовано.
А потім…
— Ха… ха-ха ха-ха…
Двері здригнулися — Ада намагалася прорватися всередину, але тиск Вулкана її не пускав.
Потім пролунав сміх — порожній, божевільній. Але це був не Вулкан. Ні, обличчя старого лише ще глибше зіпсувалося гнівом. О. Цей сміх… належав мені.
Здається, сміявся саме я.
Що він щойно сказав? Уб’є мене... Ах, так, саме так.
Я розкинув руки в сторони та закричав на повний голос:
— Давай! Убий мене!
— Що…? — Вулкан застиг, не вірячи почутому.
Старий мудак… хто сказав, що я взагалі хочу жити?
Я лише божевільний, що чіпляється за крихту надії, женеться за тьмяним світлом наприкінці темного тунелю…
— Думаєш, я хочу лишатися в цьому клятому світі? Вперед, зроби це!.. Принаймні, так я не доведу до кінця те божевільне, яке задумав.
Я придушив тремтіння й змусив губи викривитися у жахливу усмішку:
— Давай, виродку… роби!
Нахуй тебе, і твоїх господарів.
Раптом Вулкан різко зупинився, і неймовірний тиск зник. Миттєво він зігнувся під ідеальним кутом у 90 градусів і гучно промовив:
— Мої вибачення, лорде Старлайт! Карайте мене, як забажаєте!
Він одразу вибачився, обличчя його все ще застигло від шоку. Він ніколи не очікував такої реакції — особливо від боягуза Фрея.
— Карати тебе? Встань, старий… Я не твій лорд.
Вулкан підняв голову, коли я встав зі свого місця. До кімнати влетіла Ада.
Я кинув на Вулкан холодний погляд:
— Мені не потрібен слуга. І ніколи не був потрібен... Не переймайтеся, лордом я все одно не стану.
Старий здригнувся.
— Що ви маєте на увазі?
— Відповідь отримаєш завтра.
Не чекаючи на його реакцію, я покинув кімнату, залишивши Вулкана позаду.
— Вулкан…
Ада звернулася до старого слуги з повним презирства виразом обличчя. «Ти насмілився погрожувати моєму братові… будь певен, я цього не забуду».
Не промовивши більше жодного слова, вона пішла за мною, залишивши Вулкана стояти в подиві.
Він не відводив погляду від моєї спини до самого кінця.
Лише одне питання крутилася у його голові — «Що сталося з Лордом Фреєм?»
…
…
…
— Сини шлюх.
Я швидко йшов величезними коридорами цього проклятого місця, чуючи кроки Ади, яка намагалася наздогнати мене.
Серце шалено калатало, відмовляючись заспокоїтися. Це було страшно до нестями…
Як мені взагалі вдалося відповісти так раніше? Адже я постійно тремтів…
Мабуть, я таки божевільний.
Але… тепер це вже не мало значення.
— Фрею! Зачекай!
Я обернувся до сестри. — Так? Що сталося?
— Ти в порядку? Він не поранив тебе?
Я гірко розсміявся:
— З якого це часу ти переймаєшся моїм станом, Адо? Думав, ти була б рада це побачити.
Ада насупилася:
— Мені байдуже на тебе. Але це може вплинути на наші позиції. Ми — головна гілка сім’ї, а він лише відгалуження, не забувай це. Саме тому я переконаюся, що він знає своє місце.
Я побачив ненависть у її очах і пожалів Вулкана, який незабаром стане її слугою.
— Хах...залиш ці сімейні байки.
Я дійшов до покоїв, яка була підготовлена для мене. Коли я простяг руку, щоб повернути ручку дверей, Ада зупинила мене.
—«Що ти робиш? На твою честь влаштовано бенкет, і вся родина зібралася… Тобі варто хоча б з’явитися.»
— Пф-ф-ф… — я розсміявся.
— Бенкет на мою честь?
— Не сміши мене, Адо… Сини шлюх — коли вони показували мені хоч крихту поваги? І тепер, коли я ось-ось стану лордом, вони раптом вирішили догоджати мені?
— Це смішно… Жоден зі старійшин навіть не потурбувався зустріти мене особисто. Вони просто прислали Вулкана.
Ада замовкла — заперечити їй було нічого.
— Я відпочину до засідання ради. До цього, хай святкують в мою «честь» чи чиюсь іншу — мені байдуже.
Я зайшов у свою кімнату та зачинив за собою двері, залишивши сестру стояти наодинці.
Можливо, останнім часом я був до неї надто уважний. Але остання загроза Вулкана нагадала мені, що потрібно робити…
Ці люди були просто персонажами, яких я створив. У найкращому випадку — вони інструменти.
Головне — досягти своєї мети. І це було єдине, що мало значення.