— Очима Фрея Старлайта —
— Фуух.
Я видихнув глибоко, відчуваючи, як навколо мене закручується гаряче повітря, а різкий запах поту наповнює ніздрі.
— Один, два, три…
Тепер, коли храм нарешті спорожнів, я міг вільно використовувати Балеріон.
Моє тренування стало набагато ефективнішим після того, як я підняв свій талант до рангу S. Мій меч теж відігравав величезну роль.
— Один, два, три…
Лезо розтинало сам повітряний простір. На відміну від звичайних мечів, із Балеріоном у руках я міг завдавати десятки ударів за лічені секунди.
Я посилив тренування після бою з Фейрітом. Той бій навчив мене багатьох речей.
Я не міг покладатися лише на свій меч. Якщо я сам не був достатньо сильним, то меч теж мало що змінював.
Мені потрібно було укріпити основу і повністю збагнути власні здібності.
Сила вже була всередині мене — мені лише залишалося її пробудити.
Я занурився в глибоку концентрацію та активував свою нову здатність—
Вознесіння.
Мій вираз обличчя загострився, очі засвітилися темно-фіолетовим сяйвом.
Увесь мій погляд на світ змінився. Здавалося, ніби я дивлюся на власне тіло з боку, а з голови зникає кожна зайва думка.
Тепер усе, що я бачив, — це мій меч. Мій розум зосередився на виконанні найефективніших і найточніших рухів.
Цього було достатньо, щоб підняти мій контроль аури на новий рівень.
Я міг витягувати набагато більше аури, що досі дрімала всередині.
Темна аура виривалася з леза могутніми хвилями, залишаючи глибокі шрами на землі навколо.
Якщо раніше я бився на 100%, то тепер я виходив за межі власних можливостей.
Подолання меж — рідкісне явище, яке трапляється, коли воїни переживають моменти осяяння в битві чи екстремальному тренуванні.
Але Вознесіння дозволяло мені входити в цей стан за власним бажанням.
Нагадування про те, наскільки жахливою була ця здатність.
Але… усе має свою ціну.
Після всього десяти хвилин безперервного використання пронизливий мігрень ударив мені в голову, а краплі крові впали на землю.
Я витер ніс, відчуваючи теплу цівку, і затиснув його, терплячи пульсуючий біль.
— Хех… Схоже, десять хвилин — це мій максимум на зараз.
Довше — і я б просто знепритомнів.
Знову це доводило, що моя основа досі занадто слабка.
Я поглянув на землю під собою.
Шрами, що лишилися від моїх ударів, були глибокими та хаотично перехрещеними. Але…
— Цього недостатньо.
Одна з речей, які я зрозумів після бою з Фейрітом—
Мої атаки не могли його вбити. Вони навіть не могли залишити справжньої рани.
Мені довелося вдаватися до хитромудрого плану, щоб переграти його «Фантомними Кроками» і завалити. Якби це було чесне, пряме зіткнення — я б програв.
У такому разі…
— Мені потрібен фінішер. Удар, який дозволить мені вивільнити все. Атака, здатна закінчити життя таких монстрів, як Фейріт, одним помахом.
На щастя, я вже мав ідею. Але мені потрібна була величезна кількість Балів Досягнень, щоб зробити її реальністю.
Четверта й фінальна Навичка — ключ до перемоги у Вікторіаді.
— Терпи… Фрей. Терпи.
Я вирішив поки не зациклюватися на цьому.
Не було сенсу думати про те, чого я все одно не міг досягти зараз.
Струсивши думки, я знову подумав про того старого чоловіка.
Відтоді, як Шахін покинув храм, я тренувався з подвоєною завзятістю… і губився у власних думках значно частіше.
Минув уже тиждень після вторгнення.
Я повернувся до своєї кімнати, прийняв швидкий душ, а тоді вийшов на нічну прогулянку, сподіваючись полегшити головний біль після Вознесіння.
Блукаючи зруйнованими територіями храму, я розмірковував над тим, що сталося.
Імперія вже почала діяти.
Потонувши в осудженні суспільства й зіткнувшись із люттю скорботних сімей, вони були змушені відреагувати.
Тож вони переклали провину на директора Бладмейдера, поширюючи правду про його злочини всюди.
І, як я й очікував…
Вони керували суспільними настроями набагато краще, ніж я передбачав.
Керувати розлюченим натовпом легко — просто дай йому конкретну мішень для ненависті.
Тепер Бладмейдер був розіп’ятий перед Імператорським Палацом, виставлений перед очі всього міста.
Щодня сотні людей збиралися, щоб кидати в нього бруд. Дехто навіть намагався вбити його.
Але Маекар не дозволив би йому померти — принаймні поки що.
Вони збиралися кинути його на фронт у майбутню війну. І саме цього він теж хотів.
Принаймні… ця частина історії залишалася незмінною.
Справжня проблема — я.
Я втомлено зітхнув, думаючи про те, що незабаром має статися.
Оскільки Фрей Старлайт мав бути мертвим на цьому етапі оригінального сюжету…
Я не мав жодного уявлення, що буде далі.
Я знав загальний напрямок, але не подробиці. І ця невизначеність виснажувала мене останніми днями, змушуючи чекати наступного кроку храму.
Стрес, який я колись скидав у ресторані Шахіна, тепер накопичувався без нього.
— Чорт забирай, старий… Навіщо ти пішов?
Я стояв біля маленького озера, дивлячись на хвилі на поверхні води, коли спливли старі спогади. Та раптом—
Я застиг.
Дивне відчуття накотилося на мене.
Наче… спокій.
Ніби вся втома розчинилася.
Я не був дурним. Я знав, що це ненормально.
Я одразу повернувся в бік джерела цієї присутності.
— Вийди.
Я навмисно зробив голос твердим.
У відповідь з темряви вийшла жінка.
Із розкішним золотим волоссям, ефірно-блакитними очима й спокусливою фігурою, вона підійшла до мене, піднявши руки у примирливому жесті.
— Ах~ Вибач~ Я не хотіла заважати.
Я полегшено видихнув.
— Не варто вибачатися… міс Урієль. Швидше, я повинен подякувати за те, що ви щойно зробили.
— Ой, не згадуй. Ти виглядав виснаженим. Тренувався?
Я кивнув, підлаштовуючись під її невимушений тон.
Вона відповіла кокетливою, спокусливою усмішкою.
— Молодець! Я тобою пишаюся! Молодший~
— …Молодший?
Урієль енергійно закивала й почала пояснювати:
— Оскільки я на кілька років старша, я повинна називати тебе Молодшим! А ти… повинен називати мене Старшою!
— …Серйозно?
Мій вираз обличчя завмер.
Уріель одразу це помітила.
— Ну ж бо~ Спробуй так мене назвати.
— Назвати як?
— Старша~
…Я справді збирався назвати Святу Кандидатку — персонажа, якого сам же створив — «старша»?
Ми що, у футбольному клубі? Ні, цього не буде.
Я показав їй язика, гидливо скривившись від самої думки.
Ба більше, якщо вже говорити про справжній вік — я все одно старший за неї.
— Не хочеш?
Вона знову перепитала, змушуючи мене покласти край цій безглуздій розмові й перейти до справжньої причини.
— Я краще називатиму тебе як і раніше… До речі, міс Уріел, чи не час тобі сказати, чому ти за мною стежиш?
Ледь помітна тінь промайнула на її обличчі від мого несподіваного запитання.
Вона намагалася видати цю зустріч за випадкову, але я знав її надто добре — зрештою, це одна з героїнь моєї історії.
— Гмм… Я думала, що добре сховалась. У тебе гострі відчуття, молодший Фрей~
Якщо чесно, я взагалі нічого не відчув. Навіть смішно.
Я просто здогадався, виходячи зі знання її справжнього характеру — і, як видно, мав рацію.
Отже, що ж тобі потрібно від мене, люба Уріель Платіні?
Відповідь прозвучала швидко — разом із тим пустотливим усміхом.
— Повіриш, якщо я скажу, що не маю прихованих мотивів?
Її удавана невимушеність тільки робила її ще підозрілішою.
З таким привабливим виглядом і незаперечною присутністю важко було повірити, що вона — провідна Кандидатка в Святі Церкви.
Я знизав плечима.
— Вірю. Якби ти справді мала недобрі наміри, ти б не стала ховатися.
Вона не очікувала такої відповіді, але швидко опанувала себе й підійшла ближче.
— Ці слова… Ти справді так думаєш? Що я сильніша за тебе?
— Авжеж. Ти — Кандидатка в Святі, а я всього лише—
— Насправді, Фрей Старлайт, я пішла за тобою, тому що ти мене зацікавив.
Я не образився, що вона мене перебила — очевидно, вважала себе тут старшою.
— Я зацікавив тебе?
Уріель кивнула.
Її слова нагадали мені про той момент, коли вона намагалася мене перевірити — з’ясувати, чи я не Контрактор.
Тоді Баларіон відкинув її святу силу.
Я знав, що вона відчула щось дивне… але не очікував, що вона заглибиться настільки.
— Я чула, ти переміг Головного Контрактора разом із принцесою.
— Так… Якимось чином, разом нам вдалося перемогти.
На цей момент історія про те, як Санса, Гоуст і я перемогли Фейріта, вже ширилася, тож приховувати сенсу не було.
— Цікаво… чи справді все було саме так.
— Це правда.
Уріель ледь усміхнулася моїй швидкій відповіді.
— Добре. Повірю на слово.
Між нами запала коротка тиша. Ми дивилися на спокійне озеро перед собою.
Єдине місце, якого не торкнулися руїни й спустошення.
Ніч тільки додавала сцені нереальності.
Потім Уріел, порушивши тишу, повернулася до мене з м’якою посмішкою, сховавши руки за спину.
— Як провідна Кандидатка Церкви, я жалюгідно провалилася, не розпізнавши Контрактора. Але ти виправив мою помилку. Тож… як щодо невеличкого подарунка?
Я скривився, навмисне перекрутивши її слова.
— Якого саме подарунка?
Вона не стала підігравати. Просто озвучила, що мала на увазі.
— Ти ж цікавишся, так? Що тепер буде з Храмом.
Моє обличчя одразу змінилося.
Тепер вона мала всю мою увагу.
— Хе-хе~ На твоєму обличчі цікавість просто написана.
— На жаль, я погано приховую емоції… А щодо подарунка — охоче прийму.
Якщо я зможу дізнатися щось наперед — матиму час підготуватися.
А це для мене безцінно.
— Офіційне оголошення зроблять зовсім скоро, але я дістала цю інформацію трохи раніше. Нічого поганого, якщо поділюся.
Потім вона продовжила стриманим голосом:
— Все досить просто, молодший Фрей. Храм зазнає великої трансформації. Він більше не незалежна інституція. Тепер втручаються зовнішні сили.
Я кивнув — це я вже знав.
— Великі Доми… і Церква.
— Саме так.
Уріель усміхнулася, задоволена тим, як швидко я все зрозумів.
— Оскільки Храму потрібен час на відбудову, всіх студентів відправлять на тренувальні експедиції до великих гільдій. А нас, Елітних Студентів, — до Трьох Великих Домів.
Вона глянула на мене грайливо.
— Ну що ж, молодший Фрей… Як думаєш, у який Дім відправили тебе?
Я на мить замислився.
Те, що вона сказала, досконало збігалося з оригінальним сюжетом.
Всі мали пройти закрите тренування у Великих Домах.
Це я знав.
Чого я не знав — це в який саме Дім відправлять мене.
Логічно було обрати той, який найбільше мені підходив.
Що означало…
— Дім Старлайт.
Це був єдиний розумний варіант.
Але Уріель похитала головою.
— Це Дім Мунлайт.
— …Га?
Дім Мунлайт — захисники Західного кордону Імперії.
Родина Серіс.
Це… не мало сенсу.
— Ти виглядаєш здивованим, молодший Фрей.
Уріель Платіні, здається, отримувала задоволення від читання моїх реакцій.
Та я не дав їй насолодитися — просто перепитав:
— Чесно… так.
— І правильно.
Вона на секунду замовкла, а потім сказала:
— Я прийшла сьогодні, бо хотіла дізнатися тебе краще. Фрей Старлайт, ти той, з ким я можу воювати пліч-о-пліч у майбутньому… сила, що може виявитися важливою для Імперії.
І, змінивши тон, додала:
— Тому я маю попередити тебе.
Я уважно слухав.
Кожне її слово допомагало зрозуміти, що відбувається — і що станеться далі.
— У твоє призначення втрутилися зовнішні руки.
Тож ніколи не втрачай пильність… і не помри.
З цими останніми словами Уріель Платіні розвернулася — її звична ніжна усмішка не зникла.
У відповідь я ледь кивнув.
— Дякую… старша Уріел.
Вона на мить зупинилася, почувши це, а потім рушила далі, стримуючи тихе хихотіння.
Навіть попри те, що говорила до мене з маскою на обличчі, приховуючи емоції…
Я знав, яка вона насправді добра.
Вона спеціально прийшла мене попередити — не маючи від цього жодної користі.
І за це я був їй вдячний.
Повернувшись і рушивши свій шлях, я подумав:
«Отже… чого ж хоче від мене Дім Мунлайтів?»
Розділ 89: Несподіваний ворог
Том 1
