Дні мина́ли один за одним. Я все ще залишався всередині храму — на вимогу адміністрації.
Але окрім мене та інших елітних студентів, усіх інших уже відпустили.
Тож я вирішив скористатися нагодою й оглянути тепер уже порожній храм.
Елітна зала залишалася хоч трохи, але жвавою — студентська рада боролася за те, щоб підтримувати порядок. Це було непросте завдання.
Багато хто вже хотів повернутися додому. Чесно кажучи, було дивом, що стільки людей взагалі залишилися.
Звичайно… мені до цього не було діла. Я пішов одразу.
Перше, що мене зустріло, — сад елітної академії, який тепер повністю зруйнований.
Яскраве листя, строкаті квіти, що колись прикрашали це місце, — усе зникло. Лишилася лише випалена, мертва земля.
Куди б я не йшов, мене зустрічало тільки одне — розруха.
Я поринув у власні думки.
Храм постраждав не лише фізично — його репутація теж зазнала колосального удару.
Дуже скоро правлячі сили переключать свою увагу на Бладмейдера й зроблять із нього цапа-відбувайла, зваливши на нього всю провину.
І цей план… спрацює ідеально.
— Бладмейдер…
Я подумав про того старого з його радикальними ідеями.
Те, що він зробив, було чистим божевіллям. Попри мотиви, він спричинив смерть студентів, які ще навіть не встигли зробити свої перші кроки в цьому храмі.
876 проти 430.
Ось яким був остаточний підсумок вторгнення.
876 студентів загинули.
У відповідь храм знищив 430 Ультрів та зрадників.
Ці цифри, можливо, не абсолютно точні, але близькі. І вони навіть не враховують поранених — тих, хто ніколи більше не зможе битися.
— Який же злочин ти скоїв, Рафаелю Бладмейдере…
Але я знав…
Як той, хто володів знанням про майбутнє цього світу, я міг сказати це напевне:
Він не помилявся.
Бладмейдер… найгірше ще попереду.
Кров, що пролилася тут, — це лише крапля в морі порівняно з тим, що наближається.
Ці думки поглинали мене.
Останнім часом я все частіше губився у власних роздумах. Настільки, що тепер лише помітив, що забрів у зовсім інше місце…
Дивлячись на руйнування, я раптом згадав про важливе.
— Почекай… Шахін!
Паніка пройняла мене, і я помчав у бік харчового району.
Я не думав про це досі, але вторгнення зачепило весь храм. І тепер я згадав того старого чоловіка, з яким проводив тут безліч годин…
— Чорт… ти тільки спробуй бути пораненим, старий…
За кілька хвилин я опинився перед знайомим місцем —
І не зміг стримати важкості в грудях, дивлячись на побачене.
Той величезний намет, схожий на цирковий шатер… яскраві вогні, що надавали йому особливого шарму…
Усе було знищено.
Вони роздерли все на шматки, перетворивши на купу уламків.
— Ні…
Я ступив уперед, важко переставляючи ноги, вдивляючись у руїни.
А тоді побачив щось гірше —
Сліди крові на розкиданому мотлосі.
— Він… помер?
Усередині щось стиснулося.
Він був просто старим диваком, який допоміг мені згадати те, що я давно в собі поховав.
Простим чоловіком, який дав мені відчути хоч крихту людяності в цьому проклятому світі.
Просто ще одним персонажем в цьому чортовому світі…
Але все ж… я не міг прийняти це. Не міг прийняти, що його більше немає.
Саме в той момент, коли я зайшов у глухий кут власних думок, позаду пролунали кроки.
— Гей, хлопче! Що ти там робиш? Заклад знищений, сьогодні ніякого обслуговування!
Цей голос… цей знайомий тон.
Я різко обернувся —
І він був там.
Невисокий, кремезний старий у звичному білому фартусі, з оголеними руками та грудьми.
Я машинально прикрив обличчя рукою — на губах з’явилася усмішка.
— Ти живий…
Вирвалося в мене.
У відповідь —
— Гм? О! Це ти, Фрей! Ну й налякав же ти мене — я тебе навіть не впізнав спочатку!
Це було дивно…
У ту ж мить, як я побачив його живим, усі ті важкі емоції просто зникли, ніби їх і не було.
Я тихо засміявся над собою.
Я й справді став м’якшим.
Я махнув йому рукою, усміхаючись.
— Ну і ну… і не віриться, що ти ще дихаєш, старий. Як ти взагалі вижив?
Обличчя Шахіна різко змінилося.
Він насупився й ударив себе кулаком у груди.
— Дурний хлопчисько! Ти хоч маєш уявлення, скільки років я тут? Я пережив більше за всіх ідіотів у цьому місці разом узятих!
Він підійшов уперед і ткнув пальцем мені в груди.
— А ти глянь на себе! Як ти взагалі вижив зі своїм кволим тілом? Ти слабкіший за моїх дітей!
Цей старий — справжня легенда.
— Ха-ха, я сильніший, ніж виглядаю, Шахіне. Я можу розібратися з десятьма такими, як ти, однією рукою.
Обличчя старого потемніло.
— О, я тобі зараз покажу, малий нахабо! Іди сюди — я тебе власноруч провчу!
Так ми й провели наступну годину — сперечаючись, імпровізуючи змагання на силу і граючись у різні дурнуваті ігри, які навряд чи личили двом людям із настільки абсурдною різницею у віці.
Навіть якби поділити його вік на три — він усе одно був би старшим за мене.
Але це не змінювало мого ставлення до нього.
Навпаки — мене навіть тішила його дивна впевненість у тому, що сила — це лише м’язи.
Згодом Шахін жестом покликав мене за собою.
— Ходімо, Фрей.
— Гмм? Куди?
Він навіть не обернувся, спокійно йдучи вперед.
— Раз ти вже тут, то, я гадаю, прийшов поїсти. Чи я помиляюся?
Його слова змусили мене на мить задуматися.
— Ну… не помиляєшся, але ж твій ресторан повністю зруйнований.
— Тц, тц. Скільки разів я маю нагадувати тобі, за твоє невігластво?
Ми пройшли через задній вхід зруйнованого намету — і я побачив біля нього маленьку імпровізовану ятку.
Перш ніж я встиг щось сказати, Шахін зайшов усередину, голосно сміючись:
— Хаха! Дисципліна та завзятість! Дай мені інгредієнти — і я й у Землях Кошмарів готувати буду!
— Я здивований, що ти ще працюєш після всього, що сталося.
Він не звернув уваги на мої слова і вже готував продукти.
— Як завжди, так?
Ігноруючи мене, він просто почав працювати — а я кивнув.
Урешті-решт я знову опинився за столом зі старим, розмовляючи ніби нічого й не змінилося.
Та поступово наша бесіда стихла. Настала тиша.
І тоді раптово Шахін заговорив — із виразом, якого я ніколи раніше не бачив.
— Скажи, Фрей… пам’ятаєш, ти колись жартома питав, чи є в мене донька, бо хотів би на ній одружитися?
Я кліпнув — зненацька заскочений.
Його обличчя було надто серйозним, щоб сприйняти це як жарт.
— Гадаю, я щось таке казав…
Це був лише невинний жарт.
Шахін тихо зітхнув.
— Було в мене… чи радше, колись була.
У грудях защеміло. Я вже приблизно здогадувався, куди все йде.
Я швидко промовив:
— Вибач.
Але він лише похитав головою.
— Нема чого. Це сталося понад двадцять років тому.
— В мене була донька… надзвичайно талановита. Значно більше, ніж я будь-коли заслуговував. Я — просто кухар, син кухаря. А вона народилася з даром, який міг підняти її на вершини, про які я навіть мріяти не смів... Я був щасливий. І наляканий.
Я не знав, чому він вибрав саме цей момент, щоб мені це розповісти.
Але я мовчки слухав.
Шахін провів поглядом по руїнах навколо.
— Я був щасливий, бо вона була особливою… та наляканий, бо знав: її шлях буде сповнений жахів, про які я не маю уявлення.
— Звісно, я підтримував її в усьому. Вона вступила до храму — цього престижного місця, про яке я навіть не мріяв. Її мати померла під час пологів, тому я був для неї всім. Завдяки доньці я зміг перевезти ресторан сюди… щоб завжди бути поруч.
Він тяжко зітхнув продовжуючи.
— Але ніщо не триває вічно, так? Фрей… напад сьогодні? Це був не перший. Щось подібне сталося двадцять років тому.
— Тоді, пам’ятаю… я тремтів від страху, а моя донька стояла переді мною, захищаючи мене. Я — який мав би бути її щитом — ховався за її маленьким, крихким тілом. І коли я відчув, як її тепла кров проливається на мене… і як вона поступово холоне… тоді я зрозумів, що втратив її.
Шахіна погляд зустрівся з моїм.
— Фрей… ти ж питав, чому я досі тут, після всього, що сталося?
Я не ворухнувся. Не відповів. Просто чекав.
І він продовжив.
З порожнім виразом обличчя він почав збирати посуд.
— Я вижив, Фрей. Я вижив того дня, і виживаю досі. І буду виживати до кінця. Це мій вирок за те, що дозволив їй померти. Усі навколо мене вмирають, один за одним… а я залишаюся.
Поки він мив посуд, його погляд ковзнув у мій бік.
— Але ти… ти інший, Фрей Старлайт. Вернися до своєї родини. Забирайся з цього проклятого місця.
Його слова вдарили сильніше, ніж я очікував.
— Як? — вирвалося в мене.
Шахін лише засміявся.
— Ти й справді думав, що я не впізнаю когось настільки відомого? Хто ще заплатив би стільки золота за таку страву?
— Точно…
Пробурмотів я.
Він одразу відчув моє вагання.
— Фрей Старлайт, мені байдуже на чутки навколо тебе. Я бачив тебе власними очима. І знаю, що ти хороша людина. Тож не марнуй свого часу. Не повторюй моїх помилок. Цінуй те, що маєш… і йди. Не повертайся. Цей світ не має милосердя.
Почувши його останні слова, я змусив себе посміхнутися.
Підвівся, поклав золоту монету на стіл.
— Не хвилюйся, Шахіне. Я прекрасно розумію.
Темний туман здійнявся з мого тіла, коли я повернувся до нього спиною.
— Те, що важливе для мене… ті, кого я люблю… моя родина. Якщо я хочу повернутися до них, то в мене немає вибору — я мушу битися далі. І я не помру. Я житиму до кінця. Тож ти ще побачиш мою пику, Шахіне.
З усмішкою я пішов геть — крок за кроком, залишаючи його позаду. Я знав, що він дивиться мені вслід — можливо, навіть відчуває щось схоже на гордість.
Але за мить я зупинився.
— Знаєш, Шахіне… можливо, я не маю права це казати. Але думаю, твоя донька захищала тебе тому, що любила тебе так само сильно, як ти любив її. Вона хотіла, щоб ти жив. Тож… живи.
І з цими словами я пішов.
Тоді я ще не знав…
Що це був останній раз, коли я бачив старого.
Бо наступного дня, Шахін зник без сліду.
----------------------------------------
The Unsleeping - Переживу
ТІК - Біла хмара, чорна хмара