— Очима Сноу Леонхарта —
— Га?
Що відбувається?
Мить — і я опинився в дивному місці… у величезному палаці, збудованому повністю з чистісінького білого мармуру.
Я ширяв у повітрі — без ваги. Мені не знадобилося багато часу, щоб зрозуміти: я перебуваю у духовній формі й не можу торкнутися нічого навколо.
— Я ж… бився? Той виродок Гвардіол щойно відшвирнув мене?
— Це… сон?
Спогади накочували один за одним, розпалюючи в мені пекучу лють.
Я зняв перстень… бився всіма шістьма стихіями… і навіть використав третій меч — «Розтинач Вимірів».
І попри все це… я програв.
Принизлива, нищівна поразка.
І що найгірше… я програв комусь зі свого власного покоління.
Я був самовпевненим—осліпленим власною мізерною силою, дурнувато вірячи, що стою на вершині.
Жаль. Гнів. Вони вирували в мені, наче буря.
Я поглянув на своє ефірне тіло, даючи собі обітницю: я більше ніколи не повторю своїх помилок.
А потім мене осінило — цей клятий сон досі триває.
— …Де я?
Наче у відповідь, реальність викривилася.
Наступної миті я стояв посеред гігантського тренувального майданчика.
І він був там.
Фігура, що височіла непорушно. Його незбагненна аура розмивала риси обличчя, не даючи мені розгледіти жодної деталі.
Чомусь мої коліна ледь не підкосилися.
Дивне відчуття охопило мене… ніби ностальгія. Ніби я належу цьому місцю.
— Хто ти?
Я запитав обережно.
Він не відповів.
Натомість просто підняв руку й призвав меч, не схожий ні на один із тих, що я коли-небудь бачив.
Обхопив його обома руками — і вивільнив удар, що міг знищити цілі світи.
— Четвертий Меч: «Розтинач Світу».
Катастрофічна сила стерла все, поглинаючи мене—
— і жбурнула назад у реальність.
---
Зітх!
Зітх!
Мої очі розплющилися, груди судомно здіймалися й опускалися, а подих був уривчастим і болісним.
Я лежав у приміщенні, схожому на лікарняну палату, оточений медичним обладнанням.
Силою волі я рвучко підвівся, широко розкривши очі.
Я відчував це — світло, що виходило з мого тіла. Потік сили… чорні домішки, що виходили крізь пори.
— Я… я зараз прорвуся до Класу С…!
Та в цю мить мені було байдуже.
Я думав тільки про той удар.
Четвертий Меч: «Розтинач Світу»…
Мені нестерпно хотілося просто вибігти на тренувальний майданчик, схопити меч і негайно почати практикуватися.
---
Десь в іншому місці…
У зовсім іншому крилі, елітні студенти залишалися в храмі, згідно з наказом — кожен у своїх виділених секторах.
У самому центрі всього цього — Президентка Елітної Ради Студентів — невтомно працювала, керуючи й організовуючи всіх. У темних колах під її очима читалася виснаженість.
Еллен билася в храмі до самого кінця — спершу проти найсильніших Пробуджених Ультрів, а потім проти Гвардіола всіма силами, що лишились.
А тоді — взяла на себе керівництво.
Та її тіло вже досягло межі.
— Еллен… досить. Ти зробила більше, ніж могла.
М’яка рука торкнулася її спини, й миттю святе світло проникло в її тіло, знімаючи втому.
Еллен втомлено всміхнулася, озираючись—
Уріель.
Її золоте волосся сяяло навіть у тьмяному освітленні, а пронизливі сині очі світилися тихою турботою.
— Уріель… дякую.
— Не варто. Це — мінімум, що я можу.
Уріель, кандидатка святих у Церкву, сьогодні врятувала безліч життів.
Казали, що поки хтось ще дихає — вона здатна повернути його з будь-якої межі.
Без неї сьогодні загинули б тисячі.
Храм був сповнений героїв — воїнів, які билися до останнього. Тепер вони оцінювали збитки й лікували поранених.
— Не вини себе, Еллен. Колись… ми покінчимо з ним.
Було очевидно, про кого вона говорить.
Гвардіол.
Це чудовисько.
У свідомість Еллен сплив болючий спогад — день, коли він знищив єдине місце, яке вона колись називала домом.
Два роки тому… вона полювала на нього безупину, прагнучи помсти.
Чим більше вона дізнавалася — тим яснішою ставала жахлива правда.
Еллен похитала головою у відповідь на слова Уріель.
— Ти не розумієш, Уріель… ця тварюка мусить померти. Будь-якою ціною.
— Мм.
Уріель кивнула, її обличчя потемніло.
— Ти маєш рацію. Хтось настільки потужний не може залишитися живим.
Еллен повільно видихнула.
— …Він з нашого покоління, Уріель.
Очі Уріель розширилися.
— …Хтось нашого віку… настільки сильний?
Це була найстрашніша правда.
Гвардіолу було трохи за двадцять.
А це означало — він ще може рости.
— Якщо ми дозволимо йому рости далі… перед нами може постати монстр, сильніший за Чотирьох Лордів.
Або, що ще гірше… наступний Драгот.
Вони перезирнулися.
Вони не вимовили цього вголос, але розуміли—
Їхнє життя щойно повернуло в небезпечний бік.
---
— Очима Фрея Старлайта —
Ім’я: Фрей Старлайт (Подвійна Душа)
Клас: Мечник
Талант: S
Поточний Ранг: D+
Сила: D
Швидкість: C-
Спритність: D
Витривалість: D-
Аура: SSS
Магія: —
Рівень Мечництва 3 (Ліміт зламано — тепер користувач може досягти Рівня 7)
Таланти
{Мистецтво Меча}
{Маніпуляція Аурою}
{Імунітет до Отрут}
Бойовий стиль
«Десять тисяч кроків Тіні»
Уміння
Око Яструба (Ранг A)
Фантомні Кроки (Ранг A)
Спокушання (Ранг D)
Вознесіння (Ранг S)
Здібності
Адаптація Тіні 0/7
Анти-Магія Рівень 1
Очки Досягнень: 50
---
Примітка Системи:
«Жаба, що насмілилася кинути виклик небесам.»
---
— Чотири бляха тисячі очок…!
Я ледве стримався, щоб не вдарити по екрану.
Чортова система тільки-но проковтнула 4000 балів, щоб підняти мій талант із A до S.
Найгірше?
Цей жадібний виродок вимагатиме ще більше.
Але з проривом до Класу С мені не залишалося вибору — треба було тиснути максимум.
Та ціна була жахлива.
І тепер у мене всього лише 50 балів.
Я з досадою видихнув, обмірковуючи наступний хід.
І тоді мої очі натрапили на одну конкретну строку в статусі.
Кутик губ неквапливо сіпнувся.
— …Тож ти досі тут.
Фрей Старлайт — Подвійна Душа.
— Подвійна Душа…
Що це взагалі означає? Фрей… я вже не знаю, скільки можу це терпіти.
Щодня відтоді, як я потрапив у цей світ, я чекаю, поки ти поворухнешся.
Щоразу, коли я бачу ці два слова — «Подвійна Душа» — мені здається, ніби тіло не належить мені повністю.
Наче хтось інший ділить зі мною все — мої відчуття, мої емоції, моє існування.
Якщо чесно, поняття не маю, що робити з тобою, якщо ти коли-небудь повернешся.
Що я зроблю, якщо моє тіло просто заберуть у мене? Одна лише думка про це вже давно мучить мене. Але скільки часу не минає — ти не з’являєшся.
І все, що я можу — це теж чекати…
Я вимкнув ноутбук і оглянув свою кімнату, тихо зітхнувши.
Тут було спокійно.
Розділ 87: Наступний крок
Том 1
