— Фрей…
Він з’явився нізвідки, стоячи перед Фейрітом без найменшого натяку на страх.
Спершу сама думка про те, що він збиратиметься битися з Фейрітом, вселяла в мене жах.
Я вже бачила, як Фейріт його вб’є. Саме тому я благала його тікати.
Але те, що трапилося потім… виходило за межі всіх моїх уявлень.
Усе змінилося в мить, коли він вихопив той меч.
Цей пронизливий холод… цей тиск, який змушував дихання зупинятися… ніби він перетворився на когось зовсім іншого.
Він стояв перед Фейрітом — чудовиськом, сила якого зросла до абсурдного рівня — один на один.
У ту мить він перевершив навіть Сноу Леонхарта Першого Рангу, сильнішого за більшість студентів другого й третього курсів.
Від самого початку саме він контролював ситуацію.
Навіть коли його притискали, навіть коли він отримував рану за раною… його постава не здригнулася ні раз.
Здавалося, що все рухалося під його темп — від початку й до кінця.
Фейріт танцював у нього на долоні.
Той Фрей, якого я побачила того дня…
Не був тим Фреєм, якого я знала.
Здавалося…
«Він був зовсім іншою людиною».
Я поринула в думки так глибоко, що голос Олівера витяг мене назад.
— Ваша Високосте… ви щось сказали?
— Нічого.
— Ходімо. Тут нам більше нічого робити.
Ультраси були повністю знищені.
Як він і сказав, нам тут справді нічого було більше шукати.
Я піднялася до карети, яку підготували для мене, й сіла мовчки.
«Що мені тепер робити?»
Я втупилася у власне відображення у вікні карети.
На мене дивилися двоє золотих очей.
Та в їхній глибині… ховалася темрява, якої ніхто інший не міг бачити.
Але я знала, що вона там.
Відтоді, як Фрей врятував мене — відтоді, як ми билися з Фейрітом — вона почала повертатися.
Ті поховані спогади…
---
— Очима Фрея Старлайта —
— Гей, хлопче! Що ти чорт забирай тут робиш? Ти—
Я повалив імперського солдата на землю, обличчя залишалося порожнім, поки я йшов крізь руїни храму.
Рани, які я завдав сам собі, пульсували болем, але я не був у стані це усвідомити.
Зараз, більше за все я хотів знайти найбільший камінь і розтрощити ним собі голову — аби тільки заглушити війну, що вирувала в моїй голові.
Уперше відтоді, як я потрапив у цей світ…
Я не мав жодного уявлення, що мені тепер робити.
«Агарот… фінальний бос з’явився нізвідки й перевернув усе».
«Він знає, хто я. Він знає, що я увійшов у цей світ».
Як?
Це не було схоже на здатність Туманного Хижака викликати проти мене поховані спогади.
Він знає моє ім’я. Він знає, що я створив цей світ.
Я ніколи нічого такого не писав.
Я більше нічого не знав.
У голові вирувало надто багато запитань — і на жодне не було відповіді.
І я знав, що єдиний, хто може відповісти… Це сам Агарот.
Ні.
Не лише він.
Була ще одна істота, прихована в тому ноутбуці.
Сутність, про яку я був певен: вона знає все.
Але вона ніколи не дасть мені відповідей.
Тепер усе змінилося.
Я глибоко вдихнув, змушуючи себе зосередитись.
«Ні… нічого не змінилося».
Мені потрібно тільки одне… покинути цей світ.
Ось і все.
Коли Демон-Король зійде, він нічого не знайде, бо я давно буду далеко.
У мене все ще є час.
Агарот не зможе зійти на Землю найближчим часом, завдяки силам, що стримують його.
Отже, я маю закінчити все якнайшвидше.
«Виграти Вікторіад… і залишити цей клятий світ».
Нічого не змінилося.
Я просто отримав ще одну причину піти.
Окрім неминучого сходження Демона-Короля…
Усе йшло за планом.
Я здобув «Вознесіння» і не дав храму зруйнуватися.
Усе тепер має бути добре.
Я уникнув майбутнього, яке бачив у видіннях, зберігши храм.
І раптом мене пронизало критичне усвідомлення.
«Зачекай… перше видіння…»
Те видіння показувало храм наполовину зруйнованим.
Спершу я думав, що це сталося через вибух Небесного Ядра.
Але це неможливо.
Вибух стер би храм повністю — разом із частиною навколишньої території.
«Тоді… яке майбутнє я бачив? Як храм був наполовину знищений?»
І саме тоді в пам’яті спливло ще одне питання без відповіді.
---
Глибоко в надрах храму…
Перед Небесним Ядром схилилася фігура, проводячи пальцями по закривавленій землі.
Вона була холодною.
Це означало, що все сталося досить давно.
— Мій лорде… це тіло Кай Люка.
Або радше… те, що від нього залишилося.
Лише розтрощені фрагменти тіла були розкидані по підлозі.
Оточений Лицарями Круглого Столу, Еґон стояв нерухомо, дивлячись на картину перед собою.
Той, хто зробив це… розірвав Кай Люка з неймовірною жорстокістю.
Лицарі поряд рухалися неспокійно.
Вираз Еґона був жахливим.
Те обличчя, ті риси—
Це було його справжнє обличчя, яке він приховував за постійною усмішкою.
Без жодних вагань він розчавив те, що залишилося від голови Кая Люка, венами, а по руці виступили напружені жили.
Уперше…
Його плани були зруйновані.
А ще гірше…
Це зробив невідомий чинник.
— Чудово… прекрасно.
Еґон хрипко розсміявся, прикриваючи рота.
— Так навіть краще. Значно краще.
Аномалія поза межами моїх розрахунків.
Непередбачувана шахова фігура.
— Подивимось, скільки часу мені знадобиться, щоб витягти тебе з твоєї нори…
Хто б ти не був, X — той, хто знищив мої плани…
Я з нетерпінням чекаю, коли зламаю тебе.
…
…
…
— Ну що ж… усе вийшло навіть краще, ніж я очікував.
Стоячи на вершині стрімкої скелі, що височіла над величезним комплексом, літній чоловік із могутньою, наче висіченою з каменю поставою та довгим сивим волоссям вдивлявся у далечінь. Його білі очі були спрямовані на храм, який щойно пережив катастрофу.
Ніч стояла моторошно тиха — аж доки синій промінь, що кілька миттєвостей тому впав із неба, не розірвав цю тишу.
З-поміж хмари пилу і уламків з’явилася фігура в масці. Олівер Хан виглядав стривоженим.
— Ха… Хіба це не сам Верховний Наглядач?
Олівер проігнорував насмішку. Його голос був твердим, сповненим тривоги.
— Бладмейдере, що все це означає? Чому ти тут?
Олівер Хан був одним із небагатьох еліт, хто носив ранг SS воїна.
Коли він прибув до храму, він відчув здалеку могутню ауру, але не зміг упізнати її.
Після того, як він переконався у безпеці принцеси, він негайно рушив сюди — готовий до битви на смерть. І тільки тут збагнув, хто чекає на нього.
Рафаель Бладмейдер.
На запитання Олівера старий склав руки за спиною й недбало відповів:
— Дивне питання. Чому я тут? Ну, я ж директор цього місця. Хіба не природно, що я маю бути поряд?
Від цієї відповіді у Олівера тільки більше заплуталося в голові.
— Скільки часу ти був тут? — вимагав відповіді Олівер. — Чому ти не з’явився тоді, коли храм був за крок від знищення?
У свідомості Олівера почали складатися шматочки пазлу.
Той, хто викрив змову Кай Люка і перетворив її проти нього, був принц Ейґон Валеріон.
Спершу Олівер задумався — чи міг принц дізнатися про щось, чого не знав навіть директор?
Можливо, так — якби це було будь-де в імперії.
Але в храмі? У місці, яке Бладмейдер називав домом? Це вже зовсім інше.
Він озвучив свої думки, і відповідь надійшла негайно.
— Немає сенсу дивуватися, Хане. Ти все правильно відчув.
Бладмейдер ледь усміхнувся.
— Я був тут від самого початку.
У ту ж мить аура Олівера вибухнула, розтрощивши землю під ногами.
— Що ти хочеш цим сказати, Бладмейдере? Ти розумієш наслідки своїх слів?!
Попри тиск його сили, Бладмейдер відвернувся, розглядаючи зруйнований храм.
— Я добре знаю, що сталося… і чудово розумію наслідки.
Поки вони говорили, до столиці надходили останні звіти про жертви.
Кількість загиблих перевищила сотню — усі вони були молодими воїнами, сімнадцяти—двадцяти двох років.
Майбутнє імперії.
Бладмейдер був тут увесь час. Він знав. Але не втрутився, залишивши храм напризволяще.
Імперія цього не пробачить. Можливо, це стане початком кінця храму.
Та погляд Бладмейдера був спрямований у майбутнє, недосяжне для більшості.
Олівер тремтів від люті. Його руки потягнулися до двох величезних кинджалів за спиною. Як Перший Щит Імперії, він не міг прийняти те, що почув.
Його стримувало лише те, що Бладмейдер був колись побратимом — воїном, якому він довіряв. Людиною, потрібною імперії.
Та Бладмейдер заговорив першим.
Його глибокий голос різонув по вуху, наче шепіт бурі:
— Храм… З часу заснування академії ми приймали всіх: спадкоємців великих родів, нащадків гільдій, навіть дітей імператора.
Він підняв руку, відчуваючи, як вітер ковзає по його зморшками на шкірі.
— Щороку, вони приходять зі своїми амбіціями, з мріями, з наївними поглядами на цей світ.
— Вони не мають відповідальності. Не відчувають кризи. Вони — наче газовані напої без газу.
Його голос загострився.
— А війна ближче, ніж будь-коли.
— Бладмейдере…
— Попри всі труднощі, які пережив світ і імперія, ці діти досі думають, що хтось прийде й врятує їх.
— Про що ти…
— Я скажу тобі чому, Олівере. — Погляд Бладмейдера похолоднів. — Бо вони виросли в мирі.
— Мир чудовий. Ми всі його прагнули. Але він зробив нас слабкими.
— Люди розслабилися, заглибившись у комфорт, далеко від битв і смерті. Це потрібно було змінити.
— І зробити це було легше, ніж я думав.
Олівер більше не міг слухати. Жили на його руках напнулися.
— Що саме ти «змінив»?! Загинули сотні!
— Вони б загинули у війні все одно!
Голос Бладмейдера гримнув, мов грім.
— Вони повинні були стати лідерами наступної війни! Так, багато загинуло. І так, храм ніколи не буде таким, як раніше. Але… є ті, хто вижив.
— Ця криза показала нам справжні таланти — тих, хто стоятимуть попереду. Вони тепер розуміють масштаб загрози.
— Вони пройшли крізь пекло… і вийшли звідти воїнами.
— Ми втратили безцінних бійців… — прошепотів Олівер. — Чопо Мотінґа, Бек Район… стількох інших…
Відповідь Бладмейдера була коротка.
— Перемога не буває без жертв.
Погляд Олівера гостро змінився.
— Тоді готуйся платити ціну.
Старий лише кивнув — ніби це й так було очевидно.
— Я не збираюся тікати. Хтось мав забруднити руки, щоб ми могли вижити. Я зробив свій вибір — і доведу його до кінця.
— Рафаелю Бладмейдере, — промовив Олівер, голосом сповненим вироку. — За владою, даною мені імператором Маекаром Валеріоном, я арештовую тебе за державну зраду. Твої титули та заслуги анульовані. Ти постанеш перед імператором для отримання вироку.
Ланцюги чистої блакитної аури скували Бладмейдера.
Той поглянув на них — і ледь кивнув.
— Сподіваюся, наступний директор упорається краще, ніж я.
Олівер уже збирався рушити, коли почулося:
— Стій. Якщо забираєш його — забирай і мене.
Він різко обернувся — і широко розкрив очі.
У багряному, хвилястому плащі, увінчана золотим шоломом, стояла жінка.
Її права рука була вкрита золотом, що пульсувало силою.
— Мілено…
Прошепотів Олівер. Бладмейдер лише глянув на неї.
Мілена Мейден — заступниця директора. Власниця великого меча Клеймор.
Олівер миттєво підвищив пильність.
Якби Бладмейдер чинив опір, шанси були б 50 на 50.
Але тепер, коли тут була ще одна SS рангу — шансів не було жодних.
На щастя, вона не витягла меч. Поки що.
— Це абсурд. Вона нічого не знала, — кинув Бладмейдер.
Очі Мілени світилися помаранчем.
— Він ніколи прямо мені нічого не казав. Та коли він почав постійно відсилати мене подалі… я зрозуміла, що щось насувається. Не думала, що таких масштабів… Але я заплющила очі. Я довірилась йому.
Золото вибухнуло з її руки й утворило витончений меч завдовжки понад два з половиною метри.
Піднявши Клеймор, вона примусила Олівера вихопити свої кинджали.
Та її вбивчий намір був спрямований не на нього — а на Бладмейдера.
— Я хочу розрубати тебе просто тут. А тоді загинути поруч із тобою. Але судити тебе повинна не я.
Її голос тремтів.
— Ти втягнув мене у цей злочин. Ти змусив мене втратити товаришів, із якими я проливала кров. Тож я розділю цей гріх… але подбаю, щоб ти постав перед правосуддям.
Бладмейдер ледь усміхнувся.
— Як бажаєш.
Попри зраду, яку вона відчувала — завдати удару вона не змогла.
Коли її намір згас, золотий меч повернувся у форму її руки.
Олівер тяжко зітхнув і створив ще один комплект ланцюгів, сковуючи Мілену.
Усе, що сталося сьогодні… було надто важким для будь-кого.
Тієї ночі імператорський палац накрила хвиля хаосу — Олівер Хан повернувся, ведучи в кайданах двох із наймогутніших воїнів імперії.
Розділ 86: Перспективи (2)
Том 1
