Розділ 85: Перспективи (1)

Кажуть, що коли стоїш на межі смерті, усе твоє життя пролітає перед очима.

Час сповільнюється якраз настільки, щоб ти зміг згадати те, про що ніколи б не подумав у таку мить.

Лара Крофт залишила свій витончений лук, притискаючи Сноу до себе, тоді як чорні, мов смола, списи відбивалися в її зіницях, повільно розширюючись.

«Приголомшливий удар.»

«Величезна сила.»

Цей удар був самою сутністю хаосу — чорні списи, що рвали все на своєму шляху, рухаючись навмання.

Елітний загін на чолі з Еллен, відчайдушно намагався врятувати хоч щось. Але здавалось, її історія мала завершитись саме тут.

Дівчина заплющила очі, готуючись до тієї миті, коли тіньові списи пронизять її крихке тіло. Та хоч як довго вона чекала — цього так і не сталося.

Натомість вона відчула моторошний холод, що пробігся по спині.

Вона розплющила очі — і побачила нереалістичну картину.

Чорні списи, які мали знищити все, тепер застрягли у смертельному протистоянні з кришталевими льодовими утвореннями, схожими на величезні гірські вершини.

Чорне і небесно-блакитне зійшлися в повітрі, й жодне не хотіло поступатися.

Повільно, Лара повернулася до джерела цієї сили. І хто ж це був…

Серіс Мунлайт стояла непохитно, її сяючі очі випромінювали величезну міць.

Вона була ще блідішою, ніж зазвичай — мов привид серед білосніжного поля.

— Серіс… ти, як…?

Серіс не відповіла на запитання Лари.

І вона була не єдиною, кого приголомшило те, що сталося — кожен еліт, кожен однокласник з Елітної Дивізії мав такий самий вираз шоку на обличчі.

— Та дівчина… вона зупинила атаку Гавардіола?

Прошерехтіла Еллен.

Вона була за мить від того, щоб використати все, що мала, аби врятувати інших, але Серіс випередила її.

— Неймовірно.

Данзо торкнувся льоду перед собою, відчуваючи його неймовірну твердість.

— Це… здається зовсім не просто щоб зруйнувати.

— Ти хочеш сказати, що така атака — її рук справа?

Погляд Рагни загострився, коли він втупився в Серіс.

— Тоді чому вона не зробила цього з самого початку?

Його слова розлетілися натовпом, привертаючи увагу до беззаперечного факту.

— Досить… Головне, що ми вижили.

Далекий звук імперських солдатів підтвердив, що цей виснажливий бій нарешті підійшов до кінця.

— Все скінчено…

Еллен видихнула з полегшенням. Але інший голос розітнув повітря.

— Ні. Ще не кінець.

— Так! Якщо вона могла вивільнити такий удар, чому не зробила цього раніше? Якби зробила, Атлас би не загинув!

— Саме так!

— Чому ти його не врятувала?!

Крики вибухнули серед старшокурсників Елітної Дивізії.

Можливо, все сталося надто швидко, але смерть Атласа була для них неприйнятною.

Він був одним із найсильніших талантів Храму, зіркою четвертого курсу.

Ті, хто не міг прийняти його загибелі, тепер спрямували провину на Серіс, ніби вона була зобов’язана врятувати його ще з самого початку.

Її однокласники мовчали — так само розгублені, як і всі.

Та Серіс прийняла всі ті погляди — сповнені звинувачення і безлічі суперечливих емоцій — з холодною байдужістю.

Світло навколо неї згасло, коли вона заговорила крижано спокійним голосом:

— Як дивно… Старшокурсники тепер просите нас, першокурсників, вас рятувати?

— Смерть однієї людини змусила вас забути власну слабкість і перекласти провину на мене?

Вона холодно засміялася, перш ніж відвернутися.

— Здатність, яку я щойно застосувала, висмоктує з мене всі сили. Я можу використати її лише раз. Проти супротивника такого рівня я ніколи не мала ілюзій, що здолаю його одним ударом.

— Тому я чекала відповідного моменту… і він настав.

Її різка логіка залишила тих, хто звинувачував її, без жодної відповіді.

Проте її зверхній тон лише підлив оливи у вогонь — особливо після її останніх слів.

— Вам слід питати не «Чому ти його не врятувала?» А дякувати мені за те, що врятувала ваші жалюгідні сідниці.

— Ти…!

Ситуація готова була вибухнути, але раптом залу наповнив глибокий голос, що змусив усіх замовкнути.

— Досить.

Усі голови повернулися до джерела голосу — і незнайомець уже стояв поруч із бездиханним тілом Атласа.

Гоуст Умбра поклав руку на груди старшого брата, довго дивлячись на нього.

Тіло Атласа було прошите дірами, повністю розірване — ледь упізнаване.

— Гей, ти.

Гоуст покликав когось, його погляд зупинився на певній людині.

Їй знадобилася секунда, щоб збагнути, що він звертається саме до неї.

— …Я?

Гоуст кивнув і запитав:

— Як він загинув?

Почувши прямий допит, Еллен насупилася.

— А ти хто такий?

Хлопець був неймовірно прямолінійним. З’явився нізвідки й одразу почав розпитувати. Але наступні його слова змінили її вираз.

— Гоуст Умбра. Його молодший брат.

— …Оу.

Еллен завмерла, а потім несміливо відповіла:

— Мені шкода… я не змогла—

— Не треба вибачень. Просто відповідай.

Попри грубий тон, Еллен Вайт підкорилася. Вона розповіла все — як не змогла зупинити Гавардіола, як загинув Атлас.

Наприкінці Гоуст лише кивнув і підняв тіло Атласа.

— Як для асасина… вистрибнути перед чудовиськом, виставивши голову йому до пащі… Ти використав себе як щит для інших, тоді як це вони мали би захищати тебе.

— Як асасин, ти був невдахою. Ганьбою для імені Умбра.

Запала тиша, коли всі спостерігали, як Гоуст забирає холодне, неживе тіло.

— Ти сам себе вбив, брате… Але не хвилюйся.

У його очах промайнув дивний вогник, коли він прошепотів над тілом брата:

— Я зроблю те, що ти не зміг. Завершу місію, яку ти провалив.

Того дня асасин знайшов нову мету.

---

— Очима Санси Валеріон —

— Ви в порядку, Ваша Високість?

— Я в нормі. Є багато інших, хто потребує твоєї уваги більше, ніж я. Замість того, щоб питати мене це вже в сотий раз, іди та допоможи іншим студентам.

На мою різку відповідь Олівер Хан тихо зітхнув і повернувся до зруйнованого храму.

— Якби я лише прибув трохи раніше…

Ніхто не міг зрозуміти, який вираз ховається під його білою маскою.

Іноді крізь неї видно лише його сині очі.

З довгим білим волоссям і бездоганною статурою він привертав увагу всюди, де з’являвся.

Якби він лише прибув раніше… Ні.

Якби я була більш уважною… Якби я не недооцінила тодішню ситуацію… Якби я була достойною принцесою… можливо, я змогла б мінімізувати втрати.

Я обхопила себе руками під плащем, який мені дали, знову й знову прокручуючи в думках усе, що сталося.

Гоуст залишив мене тут незадовго до того, як повернутися в бій. Фрей також кудись зник раніше.

Вони всі боролися. А я лише сиділа тут, безпорадна, нездатна зробити бодай щось.

— Ваше Високосте…

— Просто Санса.

— Ем… Леді Санса, що саме сталося? Ви й син Місти перемогли одного з Власників Верховних Контрактів? Ви, часом, не використали ту си—

— Досить, Олівер.

Я роздратовано зітхнула через його питання.

— Ні. Ми були там не самі з Гоустом. Нам допоміг Фрей Старлайт. Якимось чином ми перемогли… завдяки тому, що нас було троє проти одного.

— Фрей Старлайт?

Я кивнула, чітко даючи зрозуміти, що не збираюся обговорювати це далі.

Мовчання Олівера Хана лише підтвердило, що мої слова здавалися йому неймовірними.

Він бачив тіло Фейріта.

А такий, як Олівер — майстер рівня Охоронця — навіть у смерті міг оцінити міць Фейріта.

Тому мої слова не вкладалися в його голову.

Можливо, він думав… що саме я використала ту силу, аби його здолати.

Але він не бачив того, що бачила я.

— Фрей…