Зробивши глибокий вдих, я відійшов від його трупа.
Тепер, коли адреналін спав, до мене повільно поверталися відчуття.
Я придушив рештки емоцій, зосередившись лише на книзі в руках.
— Усе це… заради тебе.
Я перегорнув сторінки.
—
Вознесіння — Навичка S-класу
Проста навичка з нищівним ефектом.
Вона вводить користувача у стан підвищеної чутливості — те, що спортсмени називають «Потоком».
На час активації тіло перевищує 100% своїх можливостей, зберігаючи абсолютну ясність мислення. Усі зайві емоції та думки пригнічуються, забезпечуючи найоптимальніші дії.
Навантаження на розум величезне, тому тривале використання не рекомендоване.
—
Передача завершена.
Моя перша навичка S-класу.
Я був більш ніж задоволений.
Вона була безцінною як у бою, так і для стратегії…
І вона перетворить мене на монстра, яким я мав бути — вільного від емоцій, що лише заважали б.
— Ха-а-а…
Нарешті… усе скінчилося.
Я відкрив ноутбук, переглядаючи список завдань.
—
Головна місія: Вижити до кінця вторгнення.
Нагорода: 1 000 очок досягнень (Виконано).
Головна місія: Зупинити Ультрасів.
Нагорода: 3 000 очок досягнень (Виконано).
Поточні очки досягнень: 4 050.
—
Так… усе.
Я сухо засміявся, дивлячись на цифри в системі.
— Принаймні, я більше не злидень…
Втрата 10 000 очок боліла, але Анти-магія і Вознесіння були того варті.
Цього достатньо.
Я кинув останній погляд на сяйливе ядро поруч.
— Вибач, Еґоне. Твої плани цього разу зруйновано.
Ця навичка мала потрапити в руки принца.
І Кай Люк не мав загинути тут.
Я обережно підійшов до ядра.
Якби Кай Люк торкнувся його — став би рабом Еґона…
Влити свою ауру в цю пастку… було б гірше за смерть.
Навіть із модифікованим «Оком Яструба» я не бачив, який саме «подарунок» Еґон залишив тут для нього…
Гостре нагадування — недооцінювати цього чоловіка не можна.
Еґон Валеріон.
Я зруйнував усе. Повністю змінив хід історії.
Тепер оповідь, яку я колись знав, спіраллю летіла в невідоме.
Але я вже зробив свій вибір.
Мене не хвилювало, що буде з цим світом.
Я йому не належав.
Тож не збирався нічого виправляти.
Я загубився у власних думках…
Я знав, що треба тікати — якщо залишуся, вони знайдуть мене.
Я вже збирався повернутися й піти…
Та раптом завмер.
У грудях лунав скажений, глухий стукіт.
Я ледве підняв руку, притискаючи її до ребер, відчуваючи нерівний, майже вибуховий ритм свого серця.
Лише за мить я усвідомив — моя рука тремтіла вже якийсь час.
— Що… відбувається?
Світ довкола посірів. Дивний, неприродній дальтонізм стер більшість кольорів…
Я схопився за горло.
Повільно, я повернувся до джерела цього відчуття.
— Хафф… хафф…
Я задихався.
І тоді побачив його.
Він сидів там, нерухомий.
Його обличчя — без жодної рани. Абсолютно неушкоджене.
І серед цього задушливого мороку єдиним кольором, що залишився мені у зорі…
Були його криваво-червоні очі.
Кай Люк дивився на мене — з королівською, моторошною усмішкою.
Я знав, що це.
Страх.
Страх, якого я ніколи не відчував.
Я не був дурнем…
Це був не Кай Люк.
І не Астарот.
Демон рангу 19 ніколи б не зміг зробити таке.
Я ледве розтиснув губи.
— Хто… ти?
Хто б він не був…
Це була сама смерть.
Краплі поту на шкірі різали, наче леза. Серце відмовлялося заспокоїтись.
Його відповідь забрала лише секунду.
Але для мене це була вічність.
І я благав, щоб він узагалі не відповідав.
— Ну-ну… ****. Нарешті ми зустрілися.
Його голос був глибоким. Королівським.
Це не просто луна у кімнаті.
Він вирізався у мою душу.
Але найстрашнішими були слова.
— Щ-Що… ти щойно сказав?
Це ім’я…
Ніхто не мав знати це ім’я.
Але я почув його — з уст мертвої людини.
— О, прошу вибачення за грубість, ****. Чи може, тепер називати тебе Фрей Старлайт?
Хафф.
Хафф.
Дихати стало важко. Істота продовжила.
— Я не очікував зустріти того, хто створив цей світ… хто створив мене.
— Припини…
— Я не можу передати своєї радості. Той, хто мене викував — тут, на такій крихкій планеті, як Земля.
— Досить…
— Я б із задоволенням прийшов до тебе зараз. У нас стільки всього для обговорення… але, на жаль, мене стримують багато сил.
Серце мало вибухнути.
Я активував Вознесіння.
Воно не спрацювало.
Придушене.
Наче це була дитяча іграшка.
Я починав розуміти, хто стояв переді мною.
І це усвідомлення лише глибше занурювало мене в божевілля.
— Чому ти мовчиш, Фрей Старлайт?
Тебе тут не повинно бути…
Ні. Це лише слабка проєкція.
Його справжнє «я» — далеко за межами Землі.
Ураган думок шматував мене зсередини.
Страх стискав розум.
Він спостерігав, насолоджуючись моїм руйнуванням.
— Ти раніше питав… Хто ти? чи не так?
Я не кивнув. Не заперечив.
Я тільки тремтів.
— Тоді назви моє ім’я, Фрей Старлайт.
Я відкрив рота — та з нього вирвалися лише клацання зубів.
— Назви!
Ім’я вирвалося з мене насильно.
— Агарот.
Демон Король посміхнувся.
— Саме так.
Хафф.
Хафф.
— Чекаю нашої наступної зустрічі.
Хафф.
Хафф.
— Фрей Старлайт.
— А-А-А-А-А-А-А!..
Я закричав.
Бо якби ні — помер би.
Помер би лише від страху.
Я не контролював себе.
Вихопив Балеріон і вдарив — усім, що мав.
Тіло Кай Люка рознесло в криваву млу.
Присутність Демон Короля зникла.
Я впав на коліна серед багряного туману, намагаючись стримати тремтіння.
— Агарот… Демон Король.
— Володар 72 Верховних Демонів.
— Істота, яку я так і не зміг перемогти… навіть як автор хто написав його.
Він помітив мене.
Він знав, хто я.
Він знав, де я.
Сутність, яка не мала з’явитися на цьому етапі історії.
Я змусив піднятися себе і побігти.
— Мені треба тікати.
— Мені треба тікати.
— МЕНІ ТРЕБА ТІКАТИ!
Від цього місця.
Від цього світу.
— МЕНІ ТРЕБА ТІКАТИ!
—
—
—
Примітка автора:
Не плутайте — це не кінець. Навіть не близько.
Так, він з’явився.
Той самий персонаж, що завжди доводить до відчаю — і мене, і Фрея.
Я хотів, щоб Фрей пізнав справжній жах.
Абсолютний жах, перед яким навіть його сила автора — ніщо.
Тепер у нього є ще одна причина покинути цей світ.
Насолоджуйтеся.
Розділ 84: Неочікувана Зустріч (2)
Том 1
