Розділ 83: Неочікувана Зустріч (1)

— Очима Фрея Старлайта —

Пора діяти.

Я стискав у руці гострий клинок, тяжко ковтаючи .

«Закінчімо це.»

Зібравшись із силами, я занурив лезо в правий бік свого тулуба.

Свіжа кров закапала на підлогу. Моє обличчя залишалося безвиразним, коли я завдавав собі рану за раною.

Після всього, що я пережив у Землях Кошмарів, подібний біль уже нічого не означав. Я точно знав, де різати, щоб виглядало смертельно, але без ушкодження життєво важливих органів.

Я мав виглядати зламаним, чоловіком, який стоїть на межі смерті — якщо хотів, щоб моя ціль ковтнула наживку.

Коли достатньо крові витекло, я зробив обережний ковток лікувального зілля, яке приготував раніше — рівно стільки, щоб не втратити свідомість, але недостатньо, щоб рани затяглися.

Потім я впав у калюжу власної крові, перевертаючись у ній, мов дитина, яка бавиться у снігу.

За кілька секунд я вже стояв, повністю заливаючись багряним.

Я потягнув своє волосся, перетворюючи його на безладне сплутане гніздо, й оглянув себе.

З моїх грудей вирвався тихий смішок.

Я виглядаю просто огидно.

Ідеально.

Зоставалося лише одне — чекати й добре зіграти свою роль.

Я підняв ноутбук для останньої перевірки.

Здібності:

— Адаптація до Тіні: 0/7

— Антимагія, рівень 1: Нівелює магію при контакті.

Цього має вистачити.

Сподіваюся…

10 000 балів — пішли.

Минали секунди. Потім хвилини.

Я терпляче чекав, поки моя здобич ступить у пастку.

Сидячи поруч із ядром, що випромінювало жахливе коливання аури, користуючись тим, що Еґон відтягнув охорону…

Зі зникненням охоронців, проникнути сюди було легко.

І чекати довго не довелося.

Кроки заглушили тишу коридору.

Двері рипнули, й на порозі з’явився чоловік із різко окресленими рисами, зачесаним назад каштановим волоссям та пронизливими багряними очима.

Кай Люк.

Я миттєво розплакався, граючи роль безпорадної жертви.

Його погляд проник крізь мене, немов ножі, відриваючи верхній шар і шукаючи правду під ним.

Він аналізував ситуацію. Це було недобре.

— Професоре! Допоможіть! Будь ласка!

Я похитнувся вперед і кинувся до нього.

Це має змусити його зробити вибір.

Я простягнув руку, тремтячи.

Жалюгідне видовище.

Але всередині кожен м’яз був напружений, як струна.

Два варіанти.

Він або візьме мою руку… або вб’є мене на місці.

Одне з двох.

Я мав з’ясувати просто зараз.

— Що ти тут робиш, хлопче? Ти один?

Він потягнувся до моєї руки.

Я не стримався.

Усмішка розтягнулася по моєму обличчю ще до того, як я зміг її приховати.

Нарешті.

— Антимагія.

Я прошепотів це ледве чутно.

На його чолі з’явилася зморшка.

— Що ти щойно ска— Гух!

Кай Люк так і не закінчив фразу.

Точний удар у живіт вибив із нього повітря, слина бризнула з рота.

Я стискав його зап’ястя, майже дроблячи кістки, перш ніж знову вдарити його ногою в живіт.

Від удару його мало би відкинути, але я не дав йому відірватися.

Його обличчя скривилося від шоку.

Він не розуміє.

Чому його магія не працює?

Я бачив це питання в його погляді.

— У мене ще багато сюрпризів.

Моя рука, огорнута темрявою, врізалась йому в обличчя, змусивши захитатися.

— Негідник! Та що ти роби—!

— Заткнись.

Ще один удар. І ще.

Пишні риси Кая Люка розвалювалися під моїми кулаками.

— Ти хоч знаєш, хто я?! Зупинися негайно, ти— Аґх!

— Заткни свою чортову пащу.

Я вгатив ним об стіну й продовжив бити.

— Бачу ти розгублений, Кай Люк.

Його обличчя вже було розпухлим, з носа й губ текла кров.

— Твоя магія тут не працює.

— Щ-Що за п-проклятт…—

Слова вже нерозбірливі.

Але це не мало значення.

— 10 000 очок.

Я дав йому відчути вагу цих слів, врізавшись коліном у його ребра.

— Не кажучи вже про те дурне прокляття, яке ти на мене наклав.

Він сповз, але я смикнув його за руку й ударив ногою по обличчю.

— Готовий сплатити борги?

Я поглянув на нього згори вниз, голос холодний, мов лезо.

Він більше не був гордим магом.

— Ха… Ха… Я… Я не розумію, пр-про що ти…

— Тобі й не треба розуміти.

Я стис його обличчя, нахилившись уперед.

— Слухай уважно. У тебе є те, що мені потрібно. Ми пограємо в одну гру. Ти сидітимеш тихо, поки я розіб’ю твою дурну пику. А коли будеш готовий віддати те, що мені треба… тоді й заговориш.

— Я—

Я вбив кулак йому в рот, заглушивши його.

— Не розмовляти. Ще ні.

Навіть крізь набряки й кров його криваво-червоні очі лишалися гострими.

Він усе ще мав надію.

Я подбаю про те, щоб забрати і це.

Подальша година була суцільною карою.

Зрештою, обличчя Кая Люка стало невпізнаваним — шматки зламаного м’яса й крові.

Але я не дозволяв йому померти.

Це було б надто просто.

Щоразу, коли він наближався до непритомності, я вливав йому кілька крапель лікувального зілля — рівно стільки, щоб утримати його при тямі.

Гра мала продовжуватись.

У повітрі стояв важкий, задушливий запах крові.

Та я не відчував ані провини.

Ані вагання.

Чи то тому, що Кай Люк був огидною людиною?

Ні.

Не в цьому причина.

Я просто ненавидів його.

Ненавидів із самої першої зустрічі.

І він мав те, що мені було потрібно.

Усе просто.

— Хе…

Не було жодної причини зупинятися.

— Повір, Кай Люк… ні Ліндман… ні Астарот не врятують тебе.

При згадці цих імен його обличчя змінилось уперше.

Не від болю — а від шоку.

— Як?!

— Замовкни.

Я знову вгатив його головою об стіну.

— Жодних розмов, доки не будеш готовий дати мені те, що потрібно.

Він видав задушений крик.

— Що… що ти хочеш?

Я все ще тримав його зап’ястя.

Відчував, як крихкі кості тиснуть у моїй долоні.

Я вдарив його ще раз.

— Це не та відповідь, яку я хочу.

Ще один удар у обличчя.

Удар ногою в живіт…

— Я не хочу запитань від тебе.

Давай, Балеріоне. Повеселімось.

Я схопив меч і протяв йому ліву руку, що досі була вільною.

— Мені потрібні відповіді.

Крики Кая Лука наповнили зал.

Я був певен — він намагався активувати магію тисячу разів.

Певен — він вичерпав усі можливості.

Та марно.

Нарешті… після ще однієї години безперервного побиття…

Я зламав його.

— Хах… хах… Інформація… про Ультрасів…

— Я можу… дати тобі дані… їхні плани… хх… х—

Я вхопив його за щелепу й залив усередину ще трохи зілля.

Цього разу голос трохи вирівнявся.

— Я можу… стати твоїм шпигуном… зробити тебе сильнішим… запропонувати—

Я притиснув ногою його обличчя, змушуючи замовкнути.

— Навіщо мені це?

— Інформація? Шпигун? Ультраси? Пфф… це все для мене — сміття.

Він затремтів.

— Ти справді вважаєш, що я — людина, яка повністю придушила твою магію — потребую когось на кшталт тебе?

— Тоді… що… ти хочеш?!

Я постукав пальцем по його лобі.

— Я хочу це… той навик.

— Що?

Я всміхнувся.

— Навик, який тримав тебе живим досі. Навик, що дозволяв перемагати сильніших. Навик, що зробив тебе тим, ким ти є.

Я м’яко поплескав його по голові.

— Навик, яким ти все ще намагався скористатися проти мене хвилину тому.

Після моїх останніх слів, дух Кая Люка остаточно зламався.

— Я хочу його… Вознесіння. Віддай мені.

Від самого початку… я не боровся за храм.

Я не боровся за своїх однокласників.

Мені було потрібно лише втекти з цього божевілля.

Перемогти Сноу.

Виграти Вікторіад.

Завершити фінальне завдання.

І для цього… мені був потрібен його навик.

— Тобі ясно?

— Я… я…

Побачивши його вагання, я зітхнув і знову підняв його тіло.

— Схоже, потрібне ще один раунд.

— Я ВІДДАМ! ВІДДАМ ТОБІ! ПРОШУ… ПРОСТО ПЕРЕСТАНЬ!

— О, тепер інша справа. Варто було сказати це раніше і ми б зекономили купу часу.

Кай Люк ніколи не мав шансів.

Я анулював його магію. Його демонічний контракт — джерело сили — був тепер марним.

У нього залишилось лише дві навички.

«Ривок» — коротка телепортація з перезарядкою. Він використав її проти Еґона, тож зараз вона безкорисна.

І друга… Вознесіння. Навичка, яка тут не принесе йому жодної користі, бо я знав, як саме він працює.

За кілька хвилин у його руках матеріалізувалася дивна книга — він силоміць витягнув власний навик.

Передача й відмова від навичок — процес простий.

Якщо б це було не так, навички не прожили б стільки поколінь.

Дати високорівневим навичкам померти разом з їхніми власниками було б жахливою втратою для людства.

На щастя, наші предки були мудрі.

Хоча, саме ця мудрість дала поштовх до епохи викрадення навичок.

Але зараз це не мало значення.

Я взяв книгу з тремтячих рук Кая Люка.

— Це все?

— Так… я віддав… клянусь…

Я кивнув.

— Добре, добре… я вірю.

Вперше від початку нашої зустрічі на його знівечене обличчя наповзло полегшення.

Але воно швидко змінилося шоком… потім жахом… а тоді — порожнечею.

— Але ж… я віддав її… тобі…

Я витяг Балеріон із його грудей.

Останній погляд в його багрові очі — тепер порожні і бездиханні.

Кай Люк мертвий.

— Вибач… але ти бачив надто багато. Я й не збирався відпускати тебе живим.