Розділ 82: Останнє Протистояння (2)

На її наказ огидний велетень завмер, скутий на місці.

А потім… він засміявся.

— І що тепер? Ще діти?

Але вираз обличчя Еллен був іншим.

Її обличчя випромінювало лють.

— Пам’ятаєш Мене, Ти, Син Хвойди?

Її голос прошив повітря, розносячи поштовхи, що прокотилися полем бою.

Усі хапалися за вуха від болю, та це нічого не змінювало — багато хто падав непритомними на місці, тоді як Еллен Вайт, поглинута чистою неконтрольованою люттю, випускала всю свою силу.

Попри звукову руйнацію, що загрожувала розірвати сам простір, Чорна Вежа лише сміялась.

— Вибач, дівчинко, але я не знаю хто ти.

Його байдужий тон змусив землю під ногами Еллен затремтіти і розтріскатися.

Її рука рвонула вперед.

— Тоді здохни.

Наступний вибух звуку міг би знести сталь, але чоловік стояв на місці — ніби й не відчув нічого.

— Можливо, я колись убив когось, хто був тобі дорогий… чи щось таке. Це трапляється так часто, що я вже перестав рахувати.

Чорна аура просочилася з його тіла, а він продовжував свою справу, не втративши веселості.

— Але ти маєш знати… — його голос лунав глузливо. — Я не запам’ятовую слабаків, яких вбиваю. Тож нічого особистого.

Еллен тремтіла від люті, її дихання було уривчастим.

Але перш ніж вона або Чорна Вежа встигли поворухнутися —

Ніхто не помітив тінь, що розірвала саму тканину реальності.

Два серпоподібні леза глибоко занурилися в груди велетня.

Ідеально виконаний смертельний удар.

Такий удар мав би вбити його на місці.

Але —

Чорна Вежа лише вибухнув ще гучнішим сміхом.

— Ти впевнений, що хотів ударити саме сюди?

Чорні бинти на його грудях сповзли, відкриваючи щось жахливе —

Темні, кратероподібні діри понівечили його нелюдське тіло, пульсуючи наче живі безодні.

Атлас Умбра, убивця, що завдав удару, завагався.

Щось було дуже, дуже неправильне.

І коли він це збагнув —

Було вже пізно.

З тих безодніх дір вибухнули чорні шипи — прошиваючи Атласа без найменшої пощади.

Перетворивши його на бездиханну криваву подушку для голок.

— НІ!!!

Крик Еллен пронизав повітря, коли старші учні Еліт-класу з’явилися позаду неї.

Чорна Вежа відкинув тіло Атласа, наче сміття, і стиснув кулаки.

— Ми вже досить часу витратили.

Холодна усмішка розповзлася його обличчям.

— Тож… прийміть прощальний подарунок перед тим, як я піду.

Серце Еллен стиснулося, коли вона зрозуміла, що він збирається зробити.

— ЗАХИСТІТЬ ПЕРШОКУРСНИКІВ! — заревіла вона.

Але вже було запізно.

Під ногами Чорної Вежі вибухнула гігантська хвиля темряви.

Сотні чорних шипів розлетілися в усі боки, прошиваючи все на своєму шляху.

І серед хаосу —

Чорна Вежа, V, і вся їхня присутність зникли.

Я більше не міг утриматися при свідомості, темрява поглинула мене повністю.

---

Де Інде… Під Храмом

— Чорт… Чорт… ЧОРТ!

Одинокий силует поспіхом ішов холодним, тьмяно освітленим коридором, важко дихаючи.

Дивна сила вирувала всередині нього, повільно зцілюючи його рани.

Але біль у тілі був ніщо у порівнянні з люттю, що кипіла всередині.

— Принц Еґон Валеріон…

Він прошипів це ім’я, мов прокляття.

— Я цього не забуду… Я ніколи цього не забуду.

Кай Люк виглядав як людина, яка пройшла крізь пекло і повернулася, коли він увійшов до забороненої зали.

Все було зруйновано. Усі його плани розсипалися.

Його загнали в глухий кут —

І найгірше?

Той, хто загнав його в глухий кут, був лише хлопцем — хлопцем, який, навіть якби Кай Люк розділив свій власний вік навпіл, усе одно був би молодшим за нього.

Нищівний удар по його гордості.

Але все ще не було закінчено.

Ще ні.

Саме тому він тут.

Глибоко на найнижчому рівні храму —

У Ядровій Залі.

— Фейріт… жалюгідний шматок сміття, — пробурмотів Кай Люк, витираючи кров, що стікала по його губах.

— Якби він тільки зробив свою роботу як слід.

— Нам ніколи не слід було марнувати кров Вищих Істот на нього… Що за жарт.

Оскільки Фейріт зазнав поразки, Кай Люк мусив завершити це сам.

Ядро Небесного Купола містило немислиму кількість аури — наче ядерний реактор, переповнений сирою силою.

Якби він втрутився в нього, результатом став би вибух, що стер би весь храм з лиця землі.

І все ж —

Охорони не було.

Щось здавалося неправильним.

Але він не міг дозволити собі зупинитися на цьому.

Це його останній шанс.

Він ступив у залу, бурмочучи собі під ніс:

— Ось воно… Пан або пропав.

Якщо він зазнає невдачі тут, пощади не буде.

Ґевід Ліндман подбає про це.

Але коли він остаточно сформував план, його обличчя застигло.

Бо перед сяйливим синім ядром стояв хлопець.

Хлопець, який ледь тримався при житті.

Його тіло було понівечене, вкрите глибокими ранами, а довкола збиралася калюжа крові.

Довге чорне волосся злиплося, заплутане й брудне.

Його кволе тіло тремтіло, коли він повільно повернувся до Кая Люка.

І коли побачив його —

Його порожні очі наповнилися чимось схожим на надію.

— Професоре!

Його голос зірвався, відчайдушний і слабкий.

— Професоре, прошу, допоможіть мені! Благаю вас!

Пальці Кая Люка сіпнулися.

Над його долонею спалахнуло магічне коло.

Перший порив — убити цього хлопця негайно.

Але тоді…

Він зупинився.

І замислився.

Звідки взявся цей хлопець?

Утік і дістався сюди? Ховався?

Ні…

Якщо один пройшов сюди, могли й інші.

А в його теперішньому стані Кай Люк не міг дозволити собі ще один бій.

Тож —

Чи варто вбити його?

Гострий погляд Кая Люка ковзнув по хлопцеві.

Ранг: D.

Важко поранений.

Повністю слабкий.

Ні.

Він не вб’є його.

Поки що ні.

Доки не буде певен.

Можливо, це пастка. Можливо, саме тому не було охорони.

Голос Кая Люка пом’якшав, сповнений удаваної турботи:

— Що ти тут робиш? Ти поранений? Ти тут один?

Як тільки він отримає відповідь —

Він уб’є його.

Так.

Це був план.

Кай Люк простягнув руку.

І хлопець, тремтячи, зробив те саме.

Їхні пальці торкнулися.

Повільно.

Беззвучно.

У ту ж мить…

На обличчі юнака розтягнулася знайома усмішка — усмішка хижака, який нарешті зловив свою здобич.

— Анти-магія.

— Що ти щойно сказав?.. —

Питання Кая Люка ледь зірвалося з його губ, як хлопець зціпив його зап’ястя залізною хваткою, що загрожувала роздушити кістки.

— Спіймав.

Миттєво він рвонув Кая Люка вперед і вгатив жорстоким ударом ногою по його животу, вибивши повітря з його легень, тоді як слина бризнула з рота.

— Виродок!

Кай Люк інстинктивно спробував активувати магічне коло, але вперше… нічого не сталося. Його вираз перекосило від шоку.

— Здивувався?

Хлопець не дав йому оговтатися. Удари сипалися один за одним, щоразу перетворюючи обличчя Кая Люка на закривавлену, понівечену масу.

— Я тільки почав!

Кай Люк ледве впізнавав Фрея Старлайта…

Та насправді, навіть якби захотів, він не зміг би згадати його обличчя.

Фрей Старлайт ніколи не був тим, кого варто пам’ятати. Його ім’я навіть не входило до списку тих, кого слід остерігатися.

А тепер Кай Люк опинився на милості того, кого сам колись вважав нікчемним — безсилим, зламаним і побитим після свого принизливого програшу від рук Еґона.

І це… було лише початком його страждань.