— Очима Фрея Старлайта —
---
«Я подарую цьому світу лише одне — свій член.»
…
…
…
Ми з Адою крокували нескінченними коридорами палацу роду Старлайтів.
Я настільки вражений розмірами і розкішшю цього місця, що рухався з обережністю, не дозволяючи собі повністю захопитися побаченим.
Невидимий тиск, схожий на тисячу голок, що впиваються з усіх боків, тиснув на мене навіть здалеку.
Я навіть не міг почати підраховувати їхню кількість… Місця з такою концентрацією монстрів були рідкісними—ймовірно, їх можна було перерахувати на пальцях однієї руки.
Опустивши голову, я крокував далі, чудово усвідомлюючи, що мене пильно спостерігають ці велетні. Я не смів робити нічого необачного… принаймні, поки що.
Ада час від часу озиралася, аби перевірити, як я тримаюся, і я вловив у її погляді швидкоплинну тінь жалю. Вона нічого не сказала, і я також промовчав.
Подекуди нам траплялися люди. Родина Старлайт була величезною — окрім головної гілки, під її знаменами співіснувала безліч відгалужених сімей.
Було природно зустрічати так багато людей. Більшість уклінно-ввічливо вітали нас, але їхні отруйні погляди палили мене зсередини.
Іноді я замислювався: «Чому вони так ненавидять Фрея?» Хоча насправді питати було зайвим. Його спогади пояснювали все.
Якщо пам’ять мене не зраджувала, то перша спроба вбивства Фрея в оригінальній історії трапилася вже після його вступу до храму.
Хоч у кожному сюжеті він помирав, проте завжди доживав до першої третини історії—адже саме він був головним лиходієм протягом першого року в храмі.
Тож теоретично, мені наразі нічого не загрожувало, якщо я не зроблю чогось відверто безглуздого. Урешті-решт, хто в цьому світі наважився б зачепити рід Старлайт?
— «Ну-ну, подивіться-но, хто тут у нас… Хіба це сам, сімейний ганьбисько?»
Глузливий голос урвав мої думки. На іншому кінці коридору стояв хлопець зі сніжно-білим волоссям, укладеним у рівну округлу стрижку, та з гострими сірими очима. Його аристократичний одяг ідеально поєднував у собі сині, білі та сірі відтінки.
Позаду нього стояла дівчина з подібними рисами, хоч і нижчого зросту, з головою, нахиленою у байдужій нудьзі.
«Хто це? І що він щойно сказав? Ганьба сім’ї?»
Я заглибився у спогади Фрея, аби його впізнати, та не встиг — бо першою заговорила Ада, як завжди випереджаючи мене:
— «Минуло чимало часу, Емонде, Клана. Ви обидва чудово підросли.»
«Ах, так… Переді мною стояли близнюки, кузени Фрея. Вони були його ровесниками.»
У відповідь дівчина, Клана, лише ледь кивнула з хитрою усмішкою, тоді як хлопець, Емонд, зробив кілька легких кроків уперед.
— «Ви стали ще прекраснішою, леді Адо. Радію можливості знову вас бачити… Але, на жаль, я говорив не з вами.»
Емонд зневажливо кивнув у мій бік.
— «Що з тобою, дорогий кузене? Ховаєшся за спиною сестри? Чи ти взагалі чоловік, га?»
— «Оооооох.»
Тільки подивіться на це. Я й подумати не міг, що хтось колись осмілился так розмовляти з Фреєм…
У своїх записах я не пригадував нічого про цих близнюків. Це означало лише одне: я зіткнувся з невідомим — персонажами, яких, по суті, не існувало.
Я підійшов до Ади з усмішкою.
— Так-так, я тут, кузене. Як твої справи?
Емонд насупився, але швидко натягнув зневажливу посмішку.
— Дивлюся, тобі добре вдається цю усмішку демонструвати. Чи не надто п’янить тебе титул лорда?
Я знизав плечима.
— О, ще й як. Я просто задихаюся від радості. Насправді, я настільки щасливий, що мені хочеться закричати на весь світ: «Я — ЛОРД!»… Ти теж радієш, еге ж, Емонде?
Я зробив два кроки вперед, скоротивши відстань, і став із ним впритул — груди до грудей.
— Твій улюблений кузен зовсім скоро стане офіційним лордом сім’ї… Ти ж, мабуть, плачеш від щастя? Чи я помиляюся?
Обличчя Емонда змінювалося одне за одним — насмішка, гримаса, лють.
Клана, навпаки, виглядала розваженою, наче спостерігала виставу. Ада ж, здавалося, ось-ось втрутиться.
Емонд зробив ще крок уперед, настільки близько, що могло здатися, ніби ми зараз поцілуємось.
— Гей, Фрею… Тобі зовсім не соромно? Після всього, що ти наробив, із твоїми жалюгідними здібностями… Ти ще й смієш показуватися тут?
— Ти справді думаєш, що отримаєш титул лорда? Ти — такий невихований, ти… прокляте виродження!
А я все ще посміхався.
— Так, думаю. А хто, як не я? Ти?
Роздратований, Емонд вигукнув:
— Так, я…
Та договорити він не встиг. Струнка рука зупинила його.
Клана поклала долоню йому на плече, її погляд став гострим, небезпечним. Емонд миттю стримався і відійшов на кілька кроків назад, нервово засміявшись.
— Отже, Фрею… Ти кажеш, що користувач темного атрибуту теж може претендувати на титул, хах?
— Можливо так, можливо ні… Хто знає?
Я провокував Емонда при кожній нагоді, але цього разу в нього явно був козир у рукаві. На його обличчі з’явилася підступна усмішка.
— Тоді доведи. Фрею.
— Хм? І як же мені це зробити?
— Все просто…
Він вказав на себе, потім на мене.
— Ти і я. Один на один. Я хочу побачити, наскільки сильним є майбутній лорд родини. Що скажеш?
Бачачи впевнену поставу Емонда, я не міг не насупитися.
Мій погляд мимоволі впав на його талію, де в піхвах спочивав довгий меч.
Емонд був переконаний, що загнав мене в кут. Я ж лише нахилив голову, удаючи нерозуміння.
— І навіщо мені зв’язуватися з чимось таким?
— Що ти сказав?
— У мене немає жодної потреби щось доводити такому, як ти, Емонде. А тепер, відступи. У мене немає часу бавитися з тобою.
Ігноруючи його ошелешене мовчання, я пройшов уперед, звернувшись до Ади:
— Ходімо, Адо.
— Так.
Ми покинули близнюків, прямуючи до мети.
А позаду пролунав крик, сповнений люті:
— Фрею, боягузе! Повернися!
Ну, він говорив зі стіною — я навіть не став обертатися.
…
Косим поглядом Ада озвалася:
— Ти впорався непогано.
Я знизав плечима.
— Можливо.
Емонд був лише дитиною, тож це був найкращий спосіб мати з ним справу. Зрештою, я не мав ані часу, ані бажання няньчити шістнадцятирічного хлопця. Та й, чесно кажучи, у бою я все одно програв би йому.
Я не знав точної сили Емонда, але був упевнений — він сильніший за мене. Усі члени родини Старлайт користувалися фірмовим стилем «Зоряний пил», що вимагав щонайменше світлого атрибуту.
У порівнянні з Емондом, який, мабуть, від самого дитинства відточував свою майстерність, мій один місяць тренувань і свіже підвищення до рангу F виглядали жалюгідно.
Мене й називали ганьбою сім’ї через темний атрибут… але врешті саме він був ідеальним для бойового стилю, який я прагнув опанувати.
Тож… побачимо, хто сміятиметься останнім.
…
…
Ми минули близнюків і зупинилися перед масивними дверима, прикрашеними гербом родини Старлайт.
— Фрей, це кабінет Регента.
— Регента сім’ї? — довелося перепитати. Попри те, що я мав спогади Фрея, вони були радше безкрайнім хаотичним архівом, переповненим безліччю уривків.
Я міг діставати їх, але віднайти потрібне в тій плутанині було справжнім випробуванням.
Ада, схоже, вже звикла до моєї необізнаності, відповіла незворушно:
— Опікун сім’ї… одна з наймогутніших постатей після Ради Старійшин. Він служить родині вже десятиліттями. Хоча формально він лише слуга, його сила викликає величезну повагу в домі. Адже він досяг рангу S- ще давно.
Мої очі мимоволі розширилися. S-ранкер… лише слуга?
У будь-якому іншому місці людина такого рівня вважалася б героєм. А тут, у сім’ї Старлайт, він був просто слугою…
Схоже, я серйозно недооцінив цю родину.
Ада легенько постукала в двері, і ті відчинилися миттєво, відкриваючи кімнату за ними.
Я мимохіть здригнувся від такої швидкої реакції й побачив у середині старого чоловіка — рівного, мов спис. Він носив гостро зшитий чорний смокінг і випромінював аристократичну елегантність. Його руки вкривали білі шкіряні рукавички: ліва спочивала на клямці дверей, а права була акуратно заведена за спину.
Підборіддя прикрашала доглянута борода, а довге сріблясте волосся було зібране ззаду. Його пронизливий погляд ковзнув по мені з голови до ніг.
— Леді Адо… Лорде Фрей…
Дворецький елегантно вклонився і запросив усередину.
— Прошу, заходьте. Я чекав на вас.
— Дякую, Вулкане, — промовила Ада з усмішкою й переступила поріг. Я кивнув і пішов слідом.
Була якась дивна іронія в тому, що мене зустрічав Пробуджений рангу S, тоді як сам я ледве досяг рангу F.
Ми вмостилися на витонченому дивані, а Вулкан сів навпроти, відділений від нас столиком.
Позаду нього стояв полірований письмовий стіл, а збоку виднівся ще один дверний проріз — імовірно, до особистої вбиральні.
Кімната була простора й вишукана.
Від чаю на столі до акуратно розкладених закусок — усе свідчило, що Вулкан справді чекав на нас. Здавалося, ніби він щойно підготував усе до дрібниць перед нашим приходом. Його точність вражала.
Побачивши, як Вулкан підняв чашку чаю, я зробив те саме й відпив ковток.
Це був, без перебільшення, найкращий чай у моєму житті.
Я зібрався, змусивши себе відвести думки від смаку й зосередитися на старому дворецькому, який, як я помітив, від самої миті мого входу не зводив із мене очей.