Храм
Далеко в коридорах храму молода жінка в круглих окулярах боролася за виживання.
Адріана міцно стискала спис, насторожено окидаючи поглядом усе довкола.
Раз за разом на неї нападали фігури в чорних масках, та дівчині якимось дивом вдавалося вижити — поки що.
Куди б вона не глянула, підлога була всіяна тілами. Одні — вороги. Інші… її однокурсники.
— Що тут, до біса, відбувається…?
Холодок пробіг їй по спині, але зібратися з думками вона не встигла — попереду з’явилася нова група.
Попереду всіх ішов високий, мускулистий чоловік із сивим волоссям, у чорному одязі. Його губи викривила самовпевнена усмішка, щойно їхні погляди зустрілись.
— Приведіть її.
І саме так почалося полювання.
Адріана рвонула вперед, женучи тіло до межі, поки пекельний біль випікав легені.
— Що робити? Що робити? Що робити?!
Бій? Не варіант. Їй не треба було з ним зіштовхуватися, щоб зрозуміти — тиск від однієї лише його присутності був жахливим. Прірва між ними була нездоланною.
Зараз вона могла тільки бігти.
— Куди це ти, красуне?
— Пограй з нами трохи.
Двоє нападників стрибнули на неї ззаду, їхні удари були швидкими та нещадними. Адріана зуміла відбити кілька, але не уникла ран.
По руці потекла кров.
— Досить. Убийте її.
Сивоволосий чоловік ліниво спостерігав із задніх рядів, нудьгуючи.
Переслідувачі зблизилися, готуючись нанести смертельний удар.
Та перш ніж їхні леза торкнулися її, Адріана шугнула до найближчих дверей, влітаючи всередину й грюкнувши їх за собою.
Убивці тихо розсміялися.
— Вона що, сама себе загнала в пастку?
Забавляючись, вони потягнулися до дверей.
І тоді—
Бах! Бах! Бах!
Їхні тіла смикнулися, прошиті десятками високошвидкісних куль, ще до того, як вони встигли щось зрозуміти.
Вони впали. Без життя.
— Що за…?
Лідер відчув небезпеку — його аура вибухнула сірою енергією. Але перш ніж він устиг щось зробити: крізь стіну збоку прорвався потужний сплеск водяної аури, накриваючи його з голови до ніг.
За секунди від чоловіка залишилася тільки понівечена маса м’яса.
Адріана не вірила власним очам.
Ще мить — і вона була б мертва. Вона забігла в цю кімнату лише інстинктивно, сподіваючись виграти хоч кілька секунд.
Але це… Це було за межею будь-яких очікувань.
Вона повільно повернула голову—
І побачила старого чоловіка в чорному костюмі, який спокійно сидів і сьорбав локшину швидкого приготування.
— Професор Лука?!
Почувши своє ім’я, Лука Бонатіро лише кинув на неї короткий погляд і повернувся до їжі.
На очі Адріани навернулися сльози.
Після всього жаху, після всього відчаю — вона нарешті знайшла промінь надії.
— Професоре!~
Вона спробувала підійти, але невидима сила відштовхнула її назад.
— Стривай, дівчино. Не бачиш, я їм?
Тон був роздратованим, але Адріана не звернула на це уваги.
— Професоре Лука! Храм захопили! Вони вбили так багато людей! Нам треба—
— Помовч трохи? Ти надто швидко торохтиш. До того ж… я вже знаю, що там відбувається.
Її слова урвалися.
Адріана озирнулася. Зала була порожньою, окрім професора та його дорогоцінної колекції артефактів — тих самих, якими він завжди так пишався.
Зібравши крихту хоробрості, вона поставила питання, що тиснуло їй на серце:
— Професоре… якщо ви знаєте, що там діється, чому досі тут?
— А з якого дива мені йти?
Відповідь була миттєвою.
Адріана кліпнула, ошелешена.
— Хіба професори не повинні захищати своїх студентів?
Лука тяжко зітхнув, закінчуючи трапезу, й нарешті подивився на неї.
— Усе, що я люблю в цьому клятому світі, — тут.
Він обвів рукою артефакти навколо.
— Кожен із них куди цінніший за вас, безтолкових учнів. Вони — мої діти. Я не допомагав тобі раніше — я просто прибирав загрозу для своєї колекції.
Він підвівся й ліниво пройшовся залом.
— Зовнішня ситуація скоро вирішиться сама. Заховатися тут чи побігти гратися в героя — вибір за тобою.
Адріану пробрав мороз — вона знову уявила всі безжиттєві тіла в коридорах.
Їй не знайшлося, чим заперечити.
Тож вона просто відступила в кут і сіла, обхопивши коліна.
Лука тихенько хмикнув.
— Мудрий вибір.
Час тягнувся болісно повільно.
Згодом прибуло більше студентів — один за одним.
Лука не зупиняв їх, дозволяючи ховатися поруч із Адріаною.
Вбивці в чорному ж отримували інше «привітання» — ступивши в залу, їхні тіла миттєво розривало на шматки.
Професор тим часом час від часу торкався свого лівого ока.
Його вираз щоразу змінювався, змушуючи студентів нервувати ще більше.
Минуло кілька годин.
Нарешті він видихнув, обличчя стало порожнім.
— То й ти програв, Чопо?
Він спостерігав усе, що відбувалося в храмі, завдяки своїй унікальній здібності — маніпуляції водою в межах його домену.
Ніхто не помічав крихітних водяних очей, що ширяли невидимо над полем бою.
— Можливо… час тікати звідси разом зі своєю колекцією.
Але саме в цей момент він побачив юнака, що прямував до Кай Люка.
— Ого. Це ж… принц Еґон?
Щойно принц ступив на поле битви, усе змінилося.
Водяні очі Луки були знищені зовнішньою силою, обриваючи зв’язок із зовнішнім світом.
У храм увірвалися імперські солдати.
Лука застиг, а тоді… розсміявся.
— Оце вже цікаво.
Студенти перезирнулися, стривожені.
Для них поведінка професора була відверто божевільною.
Лука сміявся ще якийсь час — аж раптом залу залило сліпучим блакитним світлом.
Навколо нього з’явилися сфери води — він готувався до того, що ось-ось прорветься.
І тоді—
В залу врізалася жінка, падаючи важко, немов зірвана зі світу.
Її тіло було понівечене, з грудей хльостала кров — величезна діра розривала плоть.
Лука поглянув на неї без емоцій.
— О? Що це в нас тут?
Його голос лишався спокійним.
Та крик Адріани розітнув тишу.
— Професор Софія!!!
…
…
…
Десь в іншій частині храму…
Поки Адріана тікала, в іншій частині храму гриміла люта битва.
Диво храму. Найсильніший серед першокурсників.
Сноу Леонхарт — воїн, який ніколи не знав поразки — бився, немов звір серед звірів, спалюваний ненавистю до тих, хто відібрав у нього все.
Поруч, Лара Крофт опинилася оточена натовпом Кошмарних Тварюк. Час від часу вона кидала погляд у бік далекого поля бою, за сотні метрів.
— Сноу…
Її голос тремтів, але дівчина поруч одразу повернула її до реальності.
— Зосередься, Ларо!
Усе в території Серіс Мунлайт перетворювалося на кригу, що розліталася гострими уламками. Вона вела наступ, прорізаючи монстрів, які намагалися їх оточити.
— Не має значення, що відбувається з іншими, якщо ти сама не доживеш до кінця.
Кошмарні Звіри наступали безкінечними хвилями.
На щастя, решта еліти першого курсу теж вступила в бій.
Рагна, Дандзо, Дан Поляріс та інші билися, стримуючи навалу.
Битися з людьми — одне.
Битися з Кошмарними Звірами — зовсім інше.
Вони не зупинялися. Їх не турбували смертельні рани. Їхні здібності порушували всі закони.
Лара стиснула лук, вирівнюючи подих.
Будь-яка помилка — і її життя скінчиться.
Вона випускала стрілу за стрілою, шепочучи собі під ніс:
— Він впорається…
Розділ 79: Нове покоління (1)
Том 1
