Розділ 78: Різанина (2)

Поле бою охопила моторошна тиша. Лише Еґон, його лицарі та кілька вцілілих студентів і професорів залишалися живими.

Тим часом Імперська Армія методично добивала останні залишки Ультра, знаменуючи неминучу розв’язку битви.

Чопо Мотінґ, усе ще тяжко поранений, повз до непритомного тіла Софії.

З якоїсь причини тривожне передчуття точило його зсередини й не хотіло відступати.

В іншому місці студенти зітхали з полегшенням, деякі навіть радісно вигукували на честь принца.

Вони були зачаровані юнаком, який попри те що був молодший за всіх них, зробив те, чого вони ніколи б не змогли.

Звісно, вони нічого не знали про розмову, що щойно відбулася між Еґоном і Кай Люком. Маг запечатав усі звуки, аби ніхто не почув тієї крижаної розмови. Якби вони почули — їхні реакції були б зовсім іншими.

Багато хто з них був поранений, особливо професори. Чопо Мотінґ і Софія були у найгіршому стані — Софія вже балансувала на межі смерті.

— Мій принце… чи не допомогти нам їм? — обережно запитав маг, оцінивши тяжкість їхніх травм.

Еґон усе ще всміхався, повертаючись до студентів, що вітали його.

— О… вони?

Він на мить замовк, а потім віддав наступний наказ.

— Вбити всіх. Вони загинули в бою.

Вперше навіть Лицарі Круглого Столу завмерли на місці.

— …Перепрошую? — промовив маг, явне здивування прорізало його голос. І цього разу він не запечатав звук. Слова Еґона почули всі — і ті, хто мав гострий слух, негайно напружилися.

— Не змушуйте мене повторюватися. Вбийте їх. Безкорисні фігури мені не потрібні.

На поле бою впала важка тиша — не наказ, а вирок.

— Зрозумів, мій лорде.

Лицарі підкорилися.

Флемінґ крокнув уперед, його голос був твердим:

— Еґоне… що це значить?

Свист!

Флемінґ не встиг договорити. Його голова чисто відлетіла від тіла, фарбуючи землю в криваво-червоний дугоподібний слід.

Списоносець рухнув далі — одним ударом пронизав одразу кількох людей.

Крики та стогони болю знову заповнили повітря, і різанина почалася вдруге.

Зброя, яка щойно їх захищала… тепер стала знаряддям їхньої страти.

— Чому?

— Навіщо ти це робиш?

— Хіба ти не на нашому боці?!

Ті самі відчайдушні питання лунали серед хаосу.

Руки мечника та списоносця ледь тремтіли, але вони не вагалися. Наказ був наказом.

Еґон спостерігав без жодного інтересу.

— Чому? — він пирхнув. — Який мені толк із людей, що не змогли впоратися навіть з одним чоловіком?

Багато хто благав про життя, просив пощади, але Еґон залишався непохитним.

Для нього, вони були вже безкорисними. Ні люди, ні інструменти — просто сміття, що слід утилізувати.

Якщо був хтось, кого він не хотів убивати відразу — це той, хто зараз дивився на нього.

— Який сором… Чопо Мотінґ.

Еґон підійшов, витягуючи свій меч, поки навколо нього потріскували струмки блискавок.

— Ти був важливою фігурою… Я покладав на тебе великі надії.

Він похитав головою з розчаруванням.

— Але ти все зруйнував. Ти вирішив захистити цих людей… і тепер дивишся, як вони вмирають у тебе на очах.

— Наші вибори формують нас, Чопо. І твій… був неправильним.

Чопо Мотінґ був колись могутнім воїном, але зруйнував власні аурні шляхи, коли відбивав той руйнівний удар.

Якби тоді він пожертвував іншими — він би переміг Кай Люка. Але він обрав врятувати їх… і тепер платив ціну.

Чопо не відповів на слова Еґона. Навіть у своєму зламаному стані він продовжував повзти до тіла Софії.

— Навіть зараз… ти намагаєшся їх захистити.

Софія була непритомною, не знаючи про жахи, що розгорталися навколо. Вона балансувала між життям і смертю, з глибокою раною на грудях.

Чопо стиснув зуби, спираючись на посох, щоб підвестися востаннє.

— Ти правий… наші вибори нас формують.

З кишені він витяг дивний артефакт і обережно поклав його на тіло Софії.

— Я дійшов роздоріжжя… і я зробив свій вибір. Я не шкодую.

Його очі, залиті кров’ю, затрималися на Софії, перш ніж він кинув артефакт на неї.

«Принаймні… я не дозволю йому вирішувати твою долю.»

Щойно артефакт торкнувся її, він засвітився слабким блакитним світлом — і зник, наче його ніколи не існувало.

Еґон нічого не зробив.

Він просто спостерігав, як Чопо робить свій останній хід.

— Що ж…

Принц усміхнувся і підняв меч.

Дивлячись, як клинок Еґона повільно опускається, Чопо прошепотів собі, вже знаючи, що чекає попереду:

— Нове покоління… справді жахливе.

Одним ударом Чопо Мотінґ був розсічений навпіл. Його верхня частина впала на землю в криваву огидну кашу, тоді як нижня залишилась стояти.

Не змінюючись в обличчі, Еґон витер меч і відвернувся.

— Прощавай, Чопо Мотінґ.

У той самий момент мечник і списоносець завершили різанину останніх уцілілих.

Маг підтримував звуковий бар’єр, аби жодне чуже око не побачило жахів, що тут розгорнулися.

— Принесіть жезл Вартового Світанку. Він нам ще знадобиться.

— Зрозумів.

Щитоносець поспішив виконати наказ. Еґон не збирався вшановувати останню власність так званого «Короля Ринґу». Він забере все цінне собі.

— Мій лорде… той чоловік встиг відправити жінку, але вона пішла недалеко. Я можу вистежити її зараз і—

— Не треба.

Еґон перебив, похитавши головою.

— Софія вже на межі смерті. Невелика гра з долею не нашкодить.

— Якщо вона помре — так і буде. Якщо виживе — продовжить грати свою роль, як завжди. Адже… вона нічого не бачила.

— Але, мій лорде… якщо вона виживе й дізнається, що тут сталося, вона може стати загрозою.

Еґон засміявся.

— Тоді матиму ще одного цікавого ворога.

Принц сміявся, тоді як Лицарі Круглого Столу стояли мовчки.

Їхня віра в нього була абсолютною.

Це була не перша й навіть не друга різанина, яку він організував.

Наскільки б жорстокими не були його дії — вони завжди прокладали шлях до великого майбутнього. Вони бачили це на власні очі. Тому й вирішили слідувати за ним, незважаючи ні на що.

Обтяжені тягарем власних гріхів, лицарі мовчали, поки думки Еґона блукали десь далеко.

Які нові фігури замінять тих, кого він сьогодні відкинув?

Одне було очевидним.

Його ім’я вже було увічнено як Рятівника Храму.

Його вплив зріс.

І він зробив ще один рішучий крок до трону.

Нарешті… Битва за Храм наближалася до свого кінця.