Після годин невпинного бою, що охопив увесь храм, зовнішній світ нарешті почав розуміти: сталося щось жахливе.
Палаюче полум’я, яке спершу скидалося лише на феєрверки, давно довело зворотне.
За цей час чимало людей намагалися увійти до храму, та непроникний Бар’єр Небесного Купола не пропускав нікого.
Якщо найближчим часом не втрутиться пробуджений високого рангу, страждання храму лише триватимуть.
Усередині храмових земель — на найкривавішому полі бою — вирувало дивне протистояння.
Небо було хаотичним шедевром: його вкривали небесні тіла й химерні магічні кола, що безперервно зсипали нищівні удари на все живе внизу.
Кай Люк спробував усе. Він спотворював реальність, ткав ілюзії й навіть позбавляв свого суперника відчуттів.
І все ж, якимось чином, Чопо Мотінґ витримував, відповідаючи ударом на удар, попри очевидну різницю в силі.
Чопо Мотінґ — беззаперечний чемпіон арени — був найвидатнішим майстром бойових мистецтв храму.
За майстерністю він перевершував усіх. Але саме це не було причиною, чому він досі стояв.
Ні, справа була в золотому сяйві, яке огортало його тіло.
Давно втрачений Посох Вартового Світанку став ключовою силою в цій битві.
Під нищівною зливою згори, інструктори стояли знизу, спостерігаючи в напруженій тиші.
У їхні серця осіла гірка тяжкість.
Вони зустрілися поглядами й помітили: те саме золоте сяйво, що прикривало Чупо, тепер вкривало й їх.
Навіть на межі своїх сил він усе ще захищав їх.
Цього вже було достатньо, щоб вони забули про рани, втому — повне виснаження аури.
Кожен із них віддавав останні краплини сили, відчайдушно підтримуючи чоловіка, який тепер бився замість них.
Кай Люк був невдоволений.
Після всіх його зусиль зламати їхній дух, втопити їх у відчаї — вони знову стояли.
І це лютило його.
— Усе через тебе… ти, клятий—
Через того воїна в чорному.
Кай Люк, як ніхто, розумів: затягувати бій далі йому не вигідно.
Його перевага трималася на роках підготовки — на битві, виконаній під нього. І на демонічному контракті, який він уклав.
Та навіть ці переваги танули після годин виснажливого бою.
Тисячі магічних кіл у небі почали зникати, одне за одним.
І все ж він не панікував.
Йому потрібно було протриматися ще трохи.
Позаду досі формувалося колосальне коло спотворення — закляття настільки потужне, що могло поглинути весь храм і викликати справжню армію Ультрасів.
Треба було просто витримати.
Ще зовсім трішки.
Від цієї думки губи Кай Люка вигнулися в повільну, зловісну посмішку, і він прошепотів:
— Вознесіння.
Його багряні очі блиснули, а посмішка перетворилася на тривожну нерухомість.
Небесні тіла припинили бомбардування.
Магічні кола стихли.
Чопо Мотінґ міцніше стиснув свій посох, не зводячи погляду з чаклуна перед ним.
Кай Люк добровільно відмовився від переваги у дальніх атаках.
— Що він задумав…?
Це мала бути ідеальна можливість, щоби прикінчити його.
І все ж роки інстинктів воїна кричали: щось тут не так.
— Ти впевнений, що хочеш просто стояти?
— Про що ти?
Обличчя Кай Люка залишалося безпристрасним, коли він підняв один палець — і вказав униз.
Під ними вся його залишкова армія заклять спрямувалася вниз — прямо в тих, хто ще жив, включно з інструкторами.
Нищівний залп усіх магічних кіл разом ринув на землю.
Кай Люк тепер був повністю беззахисним.
Можливо, від самого початку це був найкращий шанс убити його.
І все ж Чопо не рухався.
— То що? — Кай Люк сповнив голос насмішкою. — Ти підеш рятувати їх?
— Чи ми вирішимо це кулаками?
Відповідь була очевидною.
Навіть чоловік, який прожив життя, приховуючи свої емоції… не був порожнім усередині.
За мить, Чопо опинився перед інструкторами та студентами, які вижили.
Над ним висіли тисячі небесних снарядів і магічних кіл, готових ударити. Кількість зібраної аури була неймовірною — він стиснув посох так сильно, що дерев’яна оболонка розкололася, осипавшись порохом.
Усередині відкрився витончений золотий стрижень із сріблястими гравіюваннями.
Із його серцевини вирвалася рідкоподібна золотиста аура, огортаючи його та всіх за його спиною.
Криваві очі інструкторів наповнилися жалем.
Вони знали — кожен із них знав — що він дійшов до цього стану через них.
Якби вони тільки були сильнішими…
Якби не виснажилися раніше…
Цього всього могло б не статися.
— Згиньте.
Одним словом він послав униз десятки тисяч снарядів, кожен із яких ніс у собі різний елемент.
Це було прекрасне й водночас апокаліптичне видовище — злива руйнування, що затуляла небо.
— ГААААА!
З ревом, що струсонув небеса, чорний воїн випустив усю міць Посоха Вартового Світанку, створивши непорушний щит.
А потім—
БУУУУУМ!
Усе поле бою — студенти, нападники, навіть ті, хто був за бар’єром —
Усі завмерли.
На мить бій припинився, бо всі відчули масштаб вивільненої аури.
Один студент, який дивом вижив, обережно розплющив очі, певний, що вже мертвий.
Він побачив себе — разом з іншими вцілілими — на єдиному клапті землі, що лишився не зруйнованим. Навкруги лежали руїни храму.
— …Ми вижили?
Він не міг у це повірити.
Та якою ціною?
Перед ними Чопо Мотінґ стояв навколішки, все ще стискаючи посох.
Під ним збиралася кров — його аурні канали були розірвані, перевантажені до межі.
Плеск. Плеск.
Спускаючись із неба, Кай Люк приземлився перед ним, повільно аплодуючи.
— Чудово… — у його голосі бриніли насмішки. — Тобі дійсно вдалося їх захистити.
Чупо, залитий кров’ю, змусив своє тремтяче тіло підвестися ще раз.
Його дихання було поривчастим.
Та він усе одно стояв.
Інструктори, з Александром Флемінґом попереду, спостерігали за цим із похмурими обличчями.
Чемпіон арени — Чопо Мотінґ.
Одного погляду вистачало, щоб зрозуміти: так, він відбив удар.
Але ціною цього стали зруйновані аурні канали.
Інакше кажучи… він вибув із бою.
Битися він більше не міг.
Кай Люк це бачив — і лише холоднішав. Блиск у його очах залишався непохитним.
— Ходімо, Чупо.
— Зіткнися зі мною.
Кай Люк ударив — кулаком, оповитим багряною аурою.
Удар влетів у обличчя Чупо, змусивши того захлинутися кров’ю.
— Що сталося?
Чемпіон арени намагався відповісти, але його тіло було зламане.
Кай Люк завдавав удар за ударом, а вираз його обличчя залишався незмінним.
Хвилини промайнули в безперервному нападі, перш ніж маг нарешті зупинився.
Потім, за його мовчазною командою, одна з небесних сфер змістилася — випустивши промінь енергії, який пробив величезну діру в грудях найближчого студента.
— Бийся, Чупо.
Ще один промінь вразив ціль. Викладач упав мертвим на землю.
— Бийся… інакше все, за що ти боровся, буде марним.
Ще один студент впав.
Тоді знову.
І знову.
Хвилини минали в односторонньому побої, перш ніж чаклун зупинився.
Потім — без жодного слова — одна з небесних сфер змінила напрямок і вистрілила променем, що вирвав величезну діру в грудях одного зі студентів.
— Бийся, Чупо.
Ще один промінь. Інструктор упав мертвим.
— Бийся… або все, заради чого ти боровся, стане марним.
Ще один студент загинув.
Потім ще один.
І ще один.
Чопо Мотінґ зціпив зуби й кинувся на Кай Люка.
Та це було дарма.
Одностороння різанина.
Розрив між тим, хто витратив усе, і тим, хто мав сили вдосталь, була нездоланною.
І лише одне питання лунало в голові Чупо:
«Коли?»
Коли бій перейшов у його програш?
Кай Люк залишався крижано спокійним.
Кожен його рух був точним — бездоганним.
Наче він бачив майбутнє.
Одним підступним прийомом він перевернув битву догори дриґом.
Чопо був достатньо досвідченим, щоб зрозуміти: противник користується якоюсь навичкою.
І з кожним ударом, який він приймав, позаду нього помирали люди.
Він програв. Повністю. Геть.
Зрештою чорний воїн упав перед Кай Люком, який спокійно підняв долоню, наповнену нищівною енергією.
— Прощавай, Чопо Мотінґ.