Розділ 70: Відчай

Посеред поля бою храму…

Це було найжорстокіше місце битви — осередок, де зійшлися найсильніші воїни храму.

Порівняно з тим, що відбувалося тут, усі інші локації здавалися дитячими іграми.

Серед полум’я й безупинного бомбардування, Софія сиділа на землі, тримаючи на руках тіло своєї колишньої наставниці — Синтії. Вона відчайдушно намагалася змусити її випити зілля зцілення, сподіваючись повернути її до життя.

З порожнім поглядом Софія продовжувала відчувати, як холод смерті поступово поглинає тіло Синтії, і обидві вони лежали в калюжі крові.

— Софіє, отямся!

Поки вона намагалася врятувати наставницю, інші інструктори продовжували бій із Кай Люком.

Хоча «бій» — це занадто гучне слово. Кай Люк просто засипав їх заздалегідь підготовленими магічними закляттями.

— Вона мертва! Залиш її й зосередься на ворогові!

Олександр Флемінґ пробивався крізь палаюче синє полум’я, намагаючись прорватися до Кай Люка, але ледве просувався на кілька метрів уперед.

— Чорт забирай! — вилаявся він, залитий потом і кров’ю, стискаючи кулаки від люті.

— Якби директор Бладмейдер або леді Меліна були тут, цього б не сталося…

Справді, храм був позбавлений своїх найсильніших захисників. Але час нікого не чекав.

— Скажіть мені… Що ви сподіваєтесь досягти цією жалюгідною відсіччю?

Абсолютно неушкоджений, чаклун ширяв над землею, оточений десятками магічних кіл.

— Мабуть, ви лише тягнете час? Сподіваєтесь, що скоро прийде підмога?

Більшість інструкторів скривилися — він вгадав їхній план.

Побачивши це, Кай Люк розсміявся божевільним сміхом.

— Невже ви справді думаєте, що маєте хоч якийсь шанс?

— Поки ми тут, можливо все!

— О? Справді?

Кай Люк з’єднав руки, формуючи коло — значно більше, ніж попередні.

Кількість аури, що зібралася навколо нього, була приголомшливою.

— Дозвольте мені розвіяти ваші ілюзії.

Позаду нього повільно формувався величезний метеор. Піднявши палець, він продовжив:

— Раніше перше коло телепортації розсіяло моїх товаришів по всьому храму — так би мовити, початкова хвиля.

Вогненний метеор дедалі зростав, поки викладачі залишалися прикуті до місця під його безперервними атаками.

Навіть серед хаосу його голос звучав чітко, коли він підняв другий палець.

— Хоч я й готував це роками… мушу визнати, коло такого масштабу вимагає часу на активацію.

Коли сенс його слів дійшов до них, вирази на обличчях інструкторів змінилися — від рішучості до відчаю.

— Кай Люк… Ти…

— Саме так. Є друге коло телепортації.

З самовдоволеною посмішкою він розвів руки.

— Коло, що охопить увесь храм! І щойно воно активується — справжні сили Ультрасів зійдуть сюди! Тисячі жадібних до крові воїнів!

На його слова обличчя всіх потемніли.

Це означало лише одне.

— Ха-ха-ха! Так! Ваш намір виграти час був найдурнішим рішенням! Усе, що ви зробили, — лише відкладали свою смерть!

— Ціла армія… з’явиться тут?

Залишки опору розсипалися, коли на них обрушилася вага неминучої катастрофи. Якщо лише кілька сотень нападників могли завдати такої руйнації… що буде, коли прийдуть тисячі?

Головний маг насолоджувався їхнім відчаєм. Задоволено кивнув і сплеснув у долоні.

— Час покласти край цим жалюгідним душам.

До цього моменту вогненний метеор розрісся настільки, що міг накрити весь бойовий простір.

Перед його нестримною силою викладачі стояли нерухомо, безсилі перед власною загибеллю.

Він наближався дедалі ближче, пожираючи все на своєму шляху.

Увесь храм здригнувся, коли колосальний метеор врізався в землю — ударна хвиля прокотилася далеко за його межі.

Олександр Флемінґ заплющив очі, як і решта викладачів, приймаючи свій кінець.

Але кінець так і не настав.

Він повільно розплющив очі — і був засліплений яскравим золотим світлом, що оточувало його та інших викладачів.

Кай Люк насупився, не розуміючи що сталося.

А потім, отримав відповідь.

Перед ним стояв темношкірий чоловік, одну руку тримаючи за спиною, а другою стискаючи древній посох, випробуваний у незліченних битвах.

Його очі, закриті, немов для концентрації, дивилися прямо на чаклуна. Голос його був твердим і спокійним.

— Здаватися ще занадто рано. Якщо ми здамося, як тоді учні зможуть продовжувати битися?

Піднявши посох, він промовив:

— Тут і зараз — покінчімо з цим.

Вперше усмішка зникла з обличчя Кай Люка.

— Чопо Мотінґ… Що ти тут робиш?! Що сталося на арені?!

Звісно… Темношкірий чоловік був не ким іншим, як Чопо Мотінґ.

Людина, яку ворог мав ліквідувати однією з перших, відразу після заступника директора.

Арена, де він перебував, була місцем, куди відправили найсильніших воїнів ворога — чотирьох Пробуджених класу S.

І все це — щоб убити одного чоловіка.

Але тепер цей чоловік стояв тут.

Наче читаючи чужі думки, Чопо спокійно відповів:

— Звісно ж, вони впали.

У ту ж мить він зник і з’явився перед Кай Люком, немов фантом.

— І тепер упадеш ти.

Його кулак майже досягнув обличчя Кай Люка, але маг устиг зникнути.

Він з’явився на відстані, випускаючи град блискавок і полум’я, але Чопо відбивав їх легкими рухами посоха.

Знову скоротивши дистанцію, Чопо опинився майже поруч.

Кай Люк не розумів, що відбувається.

Поле бою було переповнене його закляттями.

За силою він перевершував противника — мав ранг S+.

Та скільки б заклять не випустив, усе марно: Чопо захищався золотим сяйвом, що огортало його тіло.

Кай Люк спробував телепортуватися ще раз, але з-під землі виросли кам’яні руки й схопили його за ноги.

Він розтрощив їх, але затримка виявилася фатальною — Чопо вже був перед ним.

Як маг, Кай Люк був безсилий у ближньому бою, тоді як його суперник — майстер бойових мистецтв.

Одного удару вистачило.

Голова мага різко повернулася під неприродним кутом, а тіло полетіло вбік.

Та Чопо не зупинився. Кількома жестами він створив величезні кам’яні руки, які з гуркотом вдарили по тілу мага, вбиваючи його в землю.

Поле бою завмерло.

Усі дивилися на Чопо Мотінґа з відкритими від шоку ротами.

Лише за кілька хвилин він зробив те, що ніхто інший не зміг — переміг чаклуна, який воював на власній території.

Але битва ще не закінчилася.

Усі зрозуміли це, коли побачили чорні лінії аури, що підіймалися з місця, де був похований маг.

З-поміж уламків Кай Люк підвівся знову. Його голова все ще була вивернута, але з моторошним тріском повернулася на місце.

Темні символи вкрили його тіло. Його погляд був похмурим — несподівана змінна зруйнувала ретельно продуманий план.

Він досі не міг збагнути, як Чопо вдалося відбити всі його атаки — і що це було за дивне світло, яке відштовхувало його магію.

Та їхній останній обмін ударами відкрив йому істину.

— Тепер я розумію… Чопо.

— Тим, кого я мав знищити першим, був не Бек Район. Це був ти.

Тиск довкола мага різко зріс — він майже досягнув рівня SS-класу.

Спочатку це було неможливо — щоб воїн рівня S+ зміг стримати такого ворога.

Та секрет полягав не у самому Чопо… а в тому, що він тримав у руках.

Кай Люк указав на золотий посох і зловісно посміхнувся.

— Цей посох… Отже, він був у тебе весь цей час…

— Вартовий Світанку.

На обличчі Чопо з’явилася ледь помітна тінь емоції, але він швидко відкинув її.

Кай Люк став гранично серйозним — тепер він розумів, що мусить знищити супротивника будь-якою ціною. Він вирішив використати силу, даровану демонами.

У свою чергу, Чопо знав, що мусить зробити.

Золотий блиск «Вартового Світанку» огорнув його, готуючи до останнього бою.

Двоє воїнів стояли один проти одного — на межі, де вирішиться доля храму.

Далеко від поля бою… зрадник починав діяти.