— Очима Фрея Старлайта —
В Епоху Легенд ніхто не міг відрізнити, де закінчується людина і починається чудовисько.
…
…
…
Триста років тому, під час Війни Світла, битва між людством і Корпусом Знищення тієї огидної раси досягла свого апогею.
Демони воювали проти безлічі форм життя у величезному Всесвіті — і люди були далеко не єдиною їхньою здобиччю.
Правду кажучи, люди навіть не входили до числа найсильніших серед тих, на кого вони полювали. Але цього не змінювало того факту, що перший Корпус Знищення, який увірвався в людські землі, мало не стер людство з лиця Землі.
Коли світ здригався від хаотичних перетворень, приховані сили людства прокинулися — первісні можливості, народжені в горнилі планетарного безладу. І з цього вирвався Кезез Валеріон — найвидатніший воїн і перший імператор цього світу.
Він стояв проти найвищих рангом демонів, а зрештою пожертвував власною душею, щоб запечатати розлом і не допустити нового вторгнення.
Його легендарна воля десятиліттями блукала світом у пошуках того, хто буде гідним успадкувати його силу.
І обраним став Сноу — головний протаганіст історії. Той, кого я змушений перемогти.
Я стиснув кулак при цій думці.
Стиль Одного меча був безперечно неймовірним…
Але зараз у мене не було жодного стилю.
Мечник без бойового стилю — ніщо. Скільки б він не тренувався, як би не старався, справжньої сили він не досягне.
І все ж я не переймався.
Поговорімо трохи про героя, якого в цьому світі шанують мільйони — Єдиний Меч Кезез Валеріон.
Був він сильним?
Так. Це була істота рівня SSS, чия міць могла потрясти світ.
Але чи був він найсильнішим? Абсолютом серед людей?
Моя відповідь — ні. Я дуже сумніваюся.
Єдиний Меч був безперечно великим, але не єдиним. Це я добре знав як творець цієї історії… та все ж Одно-Меч повів цей світ у хибну оману.
Під час Війни Світла з’явилися й інші великі воїни — можливо, навіть сильніші за нього.
Імена, як-от Бога Меча Авалона чи Патріарха Чорної Смерті Чун Ма.
Вони теж могли б зробити те, що й Єдиний Меч… але не зробили.
Вони знали правду: «сила», що запечатала розлом, була для Демонічного короля не більш ніж дитячою забавкою. Навіть його генерали могли б зламати цю так звану «неприступну» печать.
Якби не масштабна війна демонів з усіма расами одразу, Земля давно була б знищена.
Розуміючи це, воїни на кшталт Бога Меча не мали жодного інтересу в шляхетних жертвах чи запечатуванні розломів.
Вони були воїнами — кривавожерними воїнами.
Ще до пробудження своїх сил вони жили битвою, а після — йшли в саме пекло, перетинали розлом, щоб сісти хаос у володіннях демонів.
І саме одну з технік цих божевільних я шукав: «Десять тисяч кроків тіні» Чун Ма.
Без цього мого плану просто не існує.
Мені потрібен був цей стиль, будь-якою ціною.
На щастя, я знав, де його шукати.
Герой історії — Сноу — мав знайти його набагато пізніше, випадково, полюючи на зброю. Він натрапить на клинок Чун Ма й отримає стиль у подарунок… хоча до того часу вже досконало володітиме Стилем Одного меча.
Чесно кажучи, ця сюжетна лінія існувала лише для того, щоб познайомити читачів із легендами давнини.
Я знав, де це місце… і саме в цьому була проблема.
Чун Ма був воїном китайського походження. Його стиль був схований у руїнах секти, похованих під колишніми Гімалаями в Китаї.
А тепер ця земля — саме серце Краю Кошмарів, заповнене S-рівневими тварюками й ще гіршим.
Мої шанси дістатися туди з кордонів Східної Імперії? Нуль.
Чи означає це, що я здамся? Ніколи.
У мене був план. Переважно — здогади, але я довіряв своїм інстинктам. Я ж створив цей світ із нуля.
Чи вийде в мене — покаже час.
Не помітивши цього, я вже заснув.
…
…
…
“Наступного дня зранку”
Я прокинувся, як завжди, у ліжку тренувальної зали. Вже давно я збився з рахунку, скільки разів відкривав очі, вдивляючись у цю стелю.
Слідом за звичками цього тіла, я прокинувся рівно о шостій ранку, прийняв довгу ванну — моя одержимість чистотою змушувала це робити, — а решту часу проводив як заманеться.
Але сьогодні було інакше. Рівно о сьомій ранку я зроблю свій перший крок у цей світ:
триденна подорож до гір Оклаc, де знаходиться штаб-квартира родини Старлайт.
Це був мій перший вихід за межі Палацу Старлайт. Я відчував себе птахом, що виривається з клітки — водночас у захваті й неспокої.
Вибравши одяг із величезної гардеробної Фрея, я залишив свою кімнату.
Слуги вже все підготували, а внизу на мене чекала Ада.
Вона мала супроводжувати мене на церемонії вступу.
У головній історії таке було б неможливим — щоб Ада погодилася супроводжувати Фрея чи жити поруч із ним.
Але ось ми тут.
Брати й сестра Старлайт разом уперше.
Я сів навпроти неї й мовчки почав снідати. Окрім коротких ранкових вітань, ми з Адою не промовили й слова за всі ці сніданки протягом останнього місяця.
Мене це не бентежило. Поки наші відносини співпраці залишалися незмінними, я й не прагнув більшого.
…
…
…
— Очима Ади Старлайт —
Я не могла відірвати від нього очей.
Минув місяць, відколи я переїхала жити до свого молодшого брата — того самого, якого в родині називали дияволом.
Я ненавиділа його всім серцем.
Він був гнилим, злим створінням, негідним бути частиною нашої родини, і я вірила в це всім серцем.
Тому я відмовлялася приймати те, що відбувалося.
У минулому Фрей приносив лише біди, куди б не ступив. Безвідповідальний, егоїстичний, він дбав лише про себе.
Але якимось чином… він змінився.
Спершу він відмовився від титулу й привілеїв на мою користь, здійснивши мою найбільшу мрію — настільки, що я не могла повірити в це одразу.
З того дня я почала стежити за ним.
Мій молодший брат, Фрей.
Він раптово почав дотримуватись суворого щоденного режиму тренувань. Почав замовляти різні зілля для вправ і час від часу ставив мені дивні питання — ті, на які він давно мав знати відповіді.
А ще дивніше…
Фрей перестав знущатися зі слуг.
Колись він здіймав крик через найменшу дрібницю, влаштовував скажені істерики, що оберталися катастрофами.
У минулому він переслідував шляхетних панянок із великих родин і був одержимий дочкою лорда з дому Місячного Світла. А тепер? Жодної іскри інтересу.
Він став холодним, відстороненим — плечі ніби вічно пригнічені тягарем гір.
Коли він сказав мені, що хоче зосередитись на мечництві та вирватися з родинних інтриг, особливо від їхніх постійних спроб убити його… ті останні слова лишили гіркий осад.
Я шкодувала його? Ні. Він заслуговував на усю зневагу за свої вчинки.
Але…
Якщо він справді вирішив змінитися — стати серйозним знову… справді повернутися до того доброго молодшого брата, якого я колись знала…
Тоді я захищатиму його всім, що маю.
Такі думки вирували в моїй голові, коли я дивилася йому в спину, а ми виходили з Палацу Старлайт, під уклони слуг.
Сьогодні починалася наша подорож до маєтку головної гілки родини.
---
— Очима Фрея Старлайта —
Я сів у карету, що чекала нас біля воріт палацу.
Всередині Ада розташувалася навпроти мене. Я все ще не звик до дивних технологій цього світу.
Ця карета нагадувала лімузин — хіба що без коліс, замість них вона парила над землею.
Я пам’ятав, що колись у своїх записах описував щось подібне… транспорт, що рухається за допомогою аури, ковзаючи над землею.
Але бачити це на власні очі… змушувало мене визнати абсурдність ідеї.
Карета легенько затремтіла, коли водій рушив уперед.
Попереду броньований транспорт очищав дорогу, а за нами слідували вершники, супроводжуючи нас.
Нам доведеться подолати великий шлях — понад тисячу кілометрів.
Хоча подорож не повинна була тривати цілих три дні, на це були дві причини.
Перша — небезпека літати занадто високо. Небеса не були безпечними, там панували жахливі створіння, що претендували на владу над світом.
Друга — наше призначення. Імперія мала телепортаційні ворота між великими містами, але штаб-квартира Старлайтів була військовою фортецею, тож поблизу воріт не було.
Тому довелося йти довгим шляхом.
Пейзаж пролітав повз вікно карети з неймовірною швидкістю.
Час від часу я бачив людей та інші транспортні засоби, що літали над дорогою.
Я помітив дивовижні архітектурні рішення — те, що раніше існувало лише в моїй уяві.
Мені було радісно бачити, як оживає світ, який я створив.
Але водночас я відчував відчай — адже я став його частиною.
Спостерігаючи за швидкоплинним краєвидом, я мріяв повернути той світлий час, коли сидів у машині з родиною.
Я більше за все хотів, щоб те світло повернулося й забрало мене назад у мій світ.
Але це була лише одностороння мрія.
"Фрей."
"Гмм?"
"Забудь…", — Ада відвела погляд, ніби зупинилася, щоб не сказати щось.
"Якщо маєш що сказати — кажи. Можливо, ця приємна подорож — наш останній шанс поговорити вільно."
Я мав на увазі кожне слово. Ймовірно, я збирався вирушити в довгу подорож — таку, що цілком могла закінчитися моєю смертю.
"Знаю. Не хвилюйся за мене… я просто сказав не подумавши."
Я помітив короткий відтінок смутку на обличчі Ади… але не зрозумів причину.
Звісно, я не міг знати, що вона хотіла спитати: «Фрей, чому ти завжди виглядаєш таким сумним?»
Природно, я цього не знав — дзеркала для постійного спостереження у мене не було.
Три дні пролетіли швидше, ніж я очікував. Ми зупинялися лише на призначених відпочинкових зонах, подорожуючи виключно вранці.
Нарешті ми прибули на територію Старлайтів — помітно за численними постами та відсутністю цивільних на кілометри.
Я підняв погляд на гірські масиви, що пробивали хмари: Східні Прикордонні Піки, гори Оклас. Вони простягалися на тисячі кілометрів, формуючи природний бар’єр проти земель Кошмару. У серці розташовувалася фортеця родини Старлайт.
Залишалося лише дочекатися прибуття.
Те, що я побачив, позбавило мене слів.
Переді мною стояла величезна споруда, що конкурувала з навколишніми горами.
Вона нагадувала невелике місто, оточене білосніжним мармуром — підпис родини Старлайт.
Великі палаци групувалися разом, утворюючи архітектурний шедевр.
"Неймовірно…" — прошепотів я.
Ада тихо засміялася, помітивши, що я нарешті скинув байдужу маску.
Я не міг стримати емоцій — картина справді захоплювала.
Карета зупинилася, і нас зустріли сильно озброєні охоронці.
Я одразу напружився, стоячи перед ними.
Невидимий тиск виходив від їхніх тіл, мов безмовне свідчення їхньої неймовірної сили.
Звісно, мій ранг був лише F, але той факт, що навіть вартові воріт мали таку міць, змушував мене інстинктивно остерігатися.
Це лише підкреслювало могутність Стілайтів.
Лицарі привітали Аду та мене, перш ніж відступити, щоб дати нам пройти.
Їхні обличчя залишалися нерухомими під шоломами, повністю позбавленими емоцій — вони були машинами в подобі людей.
Ми увійшли до величезного двору, де тренувалися сотні солдатів, їхня спільна аура випромінювала гнітючу силу. Дехто тримав зброю, інші билися голими руками, але більшість тримала гвинтівки.
Так, у цьому світі були вогнепальні зброї.
Адже бойові техніки були обмежені. Не всі були достатньо сильні, щоб пробудити якусь помітну здатність.
А коли демони вели війну проти людства, знадобилася альтернатива.
Рішення? Ці передові вогнепальні зброї, що стріляли кулями, наповненими аурою.
Засіб, який дозволяв кожному воювати.
Звісно, вогнепальна зброя була значно гіршою за мечі та інші предмети, що посилювали бойові техніки.
Але навіть так, вони мали значення.
Мене це глибоко зацікавило.
Поки я не оволодію технікою, яку шукав, мені терміново потрібен був спосіб захистити себе.
І відповідь була прямо переді мною.
Захоплений спостереженням за вогнепальною зброєю та кулями, що летіли в усіх напрямках, я не помітив, як до мене наближався гігант.
Я усвідомив його присутність лише тоді, коли на мене раптово впав тискучий натиск, що змусив мене хотіти стати на коліна.
Піднявши погляд, я побачив мускулистого чоловіка з довгим білим волоссям і жахливим шрамом на правому оці.
Я ледве втримався на ногах, як Ада стала між нами.
"Давно не бачилися, генерал Байрон."
Здушлива аура велетня — ймовірно, на ім’я Байрон — відступила, коли він усміхнувся Адi.
"Що ж, що ж. Подивимося, кого ми маємо," — глухо прогримів він. "Давно не бачилася, леді Ада. А ти… лорд Фрей."
Його голос був різким, і він не приховував презирства, коли промовив моє ім’я.
Я вирішив мовчати, давши Аді вести розмову.
"Бачу, твоя сила рівня А досі вражає, Байроне… але сподіваюся, ти пам’ятаєш своє місце перед Лордом цього дому… навіть якщо це жарт."
Ада говорила твердо, і очі Байрона широко розкрилися від здивування.
Він не був єдиним здивованим — і я цього не очікував.
Його думки, ймовірно, були приблизно такими: «Відколи Леді Ада захищає Фрея?!»
Мої думки були схожими: "Чому Ада заступається за мене? Вона ж ненавиділа Фрея…"
Врешті, Байрон неохоче вибачився і відступив, хоча його відраза залишилася.
Я й очікував цього… Фрей тут також був нелюбимцем.
Чого я очікував? Він був лиходієм, приреченим загинути в будь-якому можливому сценарії.
І все ж моя повага до Ади зросла.
Байрон — рівень А, а Ада — лише рівень D.
Але досягнення Ади у родині говорили самі за себе.
Її блиск у керуванні справами родини надав їй авторитет, далеко вищий за силу.
На моїх губах з’явилася ледь помітна усмішка.
"У тебе неймовірна сестра, Фрей."
З Адою поруч я крокував глибше в лігво звірів.
----------------------------------------------------------------------
Цей переклад буде жити до поки буде ваша підтримка,
не то лайками,
не то підписками в тґ з коментами,
так шо проявляйте активність інколи.
Чим більше їх, тим більше бажання робити.