Розділ 69: Чоловік у масці

— Очима Сноу Леонхарта —

Я повільно провів язиком по пересохлим губам, тяжко ковтаючи, намагаючись даремно вгамувати дивну спрагу, що підкрадалася зсередини.

Спека свіжої крові пекла мою шкіру, загострюючи всі відчуття, змушуючи мене проживати кожну мить із разючою чіткістю.

Звісно ж, це була не моя кров.

Я стояв у центрі оточення — десятки ворогів змикалися з усіх боків, але я навіть не дивився їм у очі.

На цьому етапі, все це вже не мало жодного значення.

Мені було байдуже.

Я просто різав, убивав і трощив усе, що потрапляло в радіус мого меча — рухався лише на інстинкті бою, відточеному до межі.

Частина мене прагнула, аби це божевілля скінчилося.

Та жага крові й помсти палила набагато сильніше.

Тому я йшов уперед — вирубуючи шлях крізь море трупів.

Це був нескінченний цикл. Багато хто намагався мене зупинити, кидаючи в бій усе, що мали. Але все було марно.

Я думав, що так триватиме до самого кінця — доки щось не змусило мене зупинитися.

Я навіть не побачив, звідки це прилетіло.

Щось важке впало неподалік, вибухнувши землею — саме туди, де я стояв мить тому.

Коли пил осів, мій погляд зупинився на величезній бойовій сокирі, глибоко встромленій у землю.

Вона пролетіла неприродно довгу відстань — лише щоб опинитися в руці громіздкої постаті.

— Отже, ти та сама «аномалія», про яку всі говорять…

Воїн із Сокирою оскалився, демонструючи ряд золотих зубів, гордо підняв свою зброю в мій бік, і його голос гримнув пихатою гордістю.

— Мене звати Шейн! Бийся зі мною і—

Мабуть, він збирався виголосити виклик.

Але не встиг.

Лезо мого меча блиснуло просто перед його обличчям, змусивши підняти сокиру для захисту. Метал зіштовхнувся з металом, розсипаючи іскри у повітрі.

— Забирайся з дороги.

Він заблокував перший удар.

Я наніс другий. Потім третій.

А потім — десятки наступних, кожен із них цілеспрямовано бив у його масивне тіло.

Та на жаль, він відбив усе — навіть контратакував власними нищівними замахами.

— Ха-ха! Куди поспішаєш? Побудь ще трохи — повеселімось як слід!

Вени вибухали на його руках, коли він змахував сокирою з такою швидкістю, що повітря вібрувало.

Але в розпалі атаки його очі раптом розширилися від шоку.

Він не завдав жодного удару. Гірше — його оборону було прорвано.

І тепер я стояв просто перед ним, а по моєму мечу пробігали зміїні блискавки.

Аура в мені вирувала, згущуючи електрику навколо клинка, доки та не потемнішала до зловісної чорної барви.

Я вклав усю вагу в наступний удар — і відчув, як мій меч прорізає плоть, розбризкуючи в повітря кров.

Я приземлився позаду, ледве ухилившись від відчайдушної контратаки, і глянувши на лезо — воно було залите його кров’ю.

Підвівши погляд, зустрівся з ним очима.

Глибока рана тяглася через усе його черево... але він усе ще стояв.

Його масивне тіло стало щитом — навіть такий удар не зміг завдати смертельної шкоди.

— Тебе врятував твій жир.

Відчувши небезпеку, він заревів, наповнюючи свої сокири енергією.

— Не випробовуй долю, малюче...

Його руки розбухли удвічі, коли він кинувся вперед.

— Ти лише шматок м’яса, щоб перевірити гостроту моєї сокири!

Дивлячись, як цей велетень мчить на мене, я вдарив ногою об землю, готуючись до сутички.

— Форма Короля війни.

Ледь помітне сяйво огорнуло моє тіло — спершу слабке, а потім узором фіолетових рун, що проступили на шкірі.

Я змахнув мечем, випускаючи хвилю чорної блискавки.

Він був сильніший за мене.

Та я — кращий боєць.

За кілька секунд його рука вже летіла в повітрі.

Ревучи від люті, він з останніх сил розмахнувся, врубуючись сокирою в землю, розтрощивши її на уламки.

Але цей останній удар був марним.

Його атака не досягла мене.

Натомість полум’я блакитного кольору спалахнуло навколо його зброї — й перетворило її на попіл.

А потім, моє лезо розсікло його навпіл — від плеча до живота, ледь не розділивши його навпіл.

— Цього разу… твій жир тебе не врятує.

Він нічого не відповів.

Просто впав у калюжу власної крові, поки уламки, що він сам здійняв, з гуркотом накрили його тіло.

Руни на моєму тілі згасли. Форма Короля війни більше не була потрібна.

Я провів поглядом по полю бою, шукаючи наступного ворога.

Мені потрібно було більше.

Цього було замало, щоб загасити вогонь усередині мене.

Я вже збирався йти —

Та завмер.

Повільно озирнувся туди, де щойно поховав Шейна.

Моя рука міцніше стиснула руків’я меча, коли крізь мене пройшло холодне передчуття.

Я не знав чому.

Не знав як.

Але там — серед уламків — стояв чоловік.

Незнайомець.

Біла маска, забризкана кров’ю, приховувала його обличчя, а погляд був спрямований на купу каміння.

— Ти переміг Шейна... — пролунав холодний голос з-під маски, коли він поклав руку на руїни.

— І без жодних труднощів.

Я не знав, чи він говорив до мене, чи до себе… чи може, оплакував свого товариша.

Я не знав.

Маска не дозволяла його прочитати.

Але це не мало значення.

Його останні слова могли означати лише одне.

Він — мій ворог.

Маскований чоловік повільно повернув голову. Блакитні відблиски мого полум’я танцювали в його червоних очах, що світилися з-під маски.

Вогонь поглинав могилу його товариша, перетворюючи все на попіл —

Та його вже не було на місці.

— Такий рівень сили… у першокурсника… — його голос пролунав збоку.

Він підняв край чорного плаща, показуючи меч на поясі.

Потім, витягуючи його повільно, промовив глухо:

— Ти повинен померти.

Я не дав йому ініціативу.

Я атакував першим.

Ще до того, як моє лезо дісталося до нього —

Він навіть не ворухнувшись, продовжив те що робив.

— Відгукнись... Місячний Меч.

Йому вистачило менше однієї секунди.

Йому цілком вистачило — щоб повністю відбити мій удар.

І вперше, я відчув.

Суцільну, задушливу присутність його меча.

Меч, що світився тривожним сірим сяйвом, випромінюючи зловісну ауру, від якої по спині пробіг холод.

Просто...Що це за зброя?

Замаскований чоловік відповів мені — не словами, а дією.

Сяйво його меча миттєво поглинуло моє полум’я, проковтнувши його цілком.

А вже в наступну мить —

По моєму лезу пробігла тріщина.

— Це… погано.