Розділ 67: Запеклі битви (1)

Сморід крові густішав у повітрі, просякаючи територію храму, поки відрубані кінцівки падали одна за одною.

— Аах… хіба ж це не дивовижно?

На підвищенні, своєму власному театрі різанини, стояв Кай Люк, Верховний Маг Храму.

Він не звертав жодної уваги на бійню, що розгорталася внизу. Натомість байдуже грався своїм годинником, цілком відірваний від жаху, що розгортався під ним.

— Північ забезпечена.

— Південь також.

— Схід готовий.

— Захід завершено.

Один за одним до нього доходили звіти, і з кожним його усмішка ширшала.

— Прекрасно, мої дорогі учні… Тепер, нехай світ побачить вашу магію~

Наче у відповідь на його слова, десятки кривавих магічних кіл спалахнули навколо храму. З їхніх сяючих осердь виринули постаті у чорних плащах, затоплюючи поле бою потоками темряви.

Серед них виповзали Створіння Кошмарів — спотворені гидоти, яким не було місця у світі живих.

У храмі не лишилося жодного безпечного куточка. Руйнування було абсолютним.

Внизу, професори боролися з непохитною рішучістю.

Сивочола Синтія Адамс маніпулювала своєю аурою — навколо неї утворилося кільце води.

— Водяний Дракон.

Потужний потік вирвався вперед, набуваючи форми лютого східного дракона, який змітав усе на своєму шляху.

З самого початку Синтія прорізала лінії ворогів, не зводячи погляду з чоловіка, що стояв угорі — того, хто керував цим кошмаром.

Аж раптом — напад з тилу.

Та перш ніж удар досяг цілі, полум’я яскраво-блакитного вогню спалахнуло, миттєво зупинивши атаку.

Олександр Флемінґ прибув, ставши поруч із рештою храмових професорів.

Їхня об’єднана сила — високого рівня Пробуджені, що перевищували навіть клас А — з нищівною міццю розчавлювала ворожі лави.

— Іди! Ми впораємося!

Професори кинулися в бій, розчищаючи шлях для Синтії.

Вона не вагалася.

Блакитна аура спалахнула навколо неї, і в ту ж мить вона зникла — з’явившись просто над Кай Люком.

— Гм?

Він ліниво підняв погляд, зустрівши її розлючений погляд, коли вона підняла руки в його сторону.

Навколо неї матеріалізувалися десятки небесних сфер із води, що з шаленою швидкістю полетіли просто в нього.

Кай Люк усміхнувся.

Після легкого клацання пальцями снаряди завмерли у повітрі — а потім розчинилися, наче ніколи не існували.

— То це ти, Синтіє? Хочеш теж приєднатися до цього свята?

Її кулаки стиснулися, а небесні сфери розширилися, перетворюючись на масивні планетоподібні тіла, що оберталися навколо неї, мов розгнівані сузір’я.

— Скажи мені, Каю… скільки? Скільки часу ти це планував? І навіщо?

— Нема сенсу у цій порожній балачці. Ми ніколи не дійдемо згоди.

Він простягнув до неї руку.

— Натомість, чому б тобі не приєднатися до мене у цьому танці~?

Її небесні сфери спалахнули, випустивши шквал безупинних атак.

— Просто здохни.

Вибухи розтрощили платформу, перетворивши її на руїни.

Та Кая Люка ніде не було.

— Ти справді думаєш, що можеш щось мені протиставити, Синтіє?~

Його голос прошипів з-за спини.

Вона миттєво обернулася, жбурнувши свої сфери, але ті не торкнулися його.

Кай Люк миготів між реальністю й небуттям, зникаючи та знову з’являючись, а його голос лунав з усіх боків.

— Дозволь мені навчити тебе уроку про магів.

— На відміну від тебе, що б’ється навмання, ми, маги, прораховуємо кожен рух.

Його тон лишався спокійним, майже повчальним, ніби він читав лекцію своїм учням, абсолютно байдужий до її нападів.

— Як бачиш, Синтіє… поле бою мага — це все навколо. Без підготовки ми завжди у невигідному становищі.

Він зробив паузу, золоті очі спалахнули.

— То скажи мені… скільки днів, як думаєш, я готував це місце? Скільки місяців? Скільки років?

— Усе моє життя було для цього дня. Тож спостерігай за моєю боротьбою… Синтіє.

Її обличчя потемніло.

І раптом — сотні магічних кіл вибухнули по всій території храму, розходячись, немов кола на воді.

Заздалегідь підготовані закляття — сотні їх — покривали весь храм, утворюючи приголомшливий монумент його могутності.

— Весь храм… це моя територія.

Його слова пролунали, і в ту ж мить із порожнечі виринули палаючі кулі вогню, що полетіли на Синтію.

Вона ледве встигла зреагувати, створивши водяний бар’єр.

Та це було лише початком.

Блискавки. Вітер. Вогонь. Кам’яні уламки. Небесні сфери. Водяні змії.

Безперервний шквал руйнування обрушився на неї.

— Ти в межах моєї території. І тут… я можу все.

— І зараз… я хочу бачити твою кров.

На мить у очах Синтії спалахнув відчай.

Та перш ніж атаки досягли цілі, вибухнув шалений вихор, розсіюючи ворожу стихію.

Поруч із нею стояла молода жінка — твердо й непохитно.

— Прийдіть до тями, леді Синтіє!

Софія Тан прибула. Сотні лез, створених із вітру, зависли навколо неї, а потім полетіли прямо в Кая Люка.

— Це ж ви вчили мене ніколи не здаватись, що б не сталося! Що я маю робити, коли бачу вас у такому стані?!

— Синтіє…

Кай Люк без зусиль розвіяв її атаки, але вона не зупинялася.

Синтія видихнула й стала поруч зі своєю колишньою ученицею.

— Хто сказав, що я здалася?

— Я ще навіть не починала.

Кай Люк тихо розсміявся, у його погляді спалахнуло захоплення.

Бути обличчям до Софії Тан, храмового «Дива», а позаду неї — однієї з найстарших професорок, Синтії Адамс — лише розпалювало його азарт.

— Ну ось…тепер починається справжнє шоу.

---

Поки головне поле бою вирувало, вибухи стрясали інші частини храму. Все більше загарбників з’являлося, розповсюджуючи хаос, мов полум’я, і перетворюючи бій у справжню війну.

Серед усієї цієї бійні стояла самотня постать, спокійно споглядаючи мовчки.

Позаду нього височів велетень — щонайменше утричі більший за людину, жива гора м’яса й сталі.

Перший носив білу маску, забризкану кров’ю.

Його затуманені очі ковзали полем бою з моторошною байдужістю.

Тоді з-під маски пролунало холодне, позбавлене емоцій слово:

— Іди.

Від одного лише наказу на обличчі велетня розповзлася зловісна посмішка.

Він різко скинув плащ, відкриваючи величезне тіло — злиття м’язів і жиру, голова гладко виголена, а за спиною — дві чудовиські бойові сокири.

І тоді — він заревів.

Голосний бойовий крик прорізав повітря, коли він кинувся вперед, мов невпинний таран.

Учні не встигли й оком змигнути, як він увірвався в їхні лави, прорізаючи їх сокирами, мов серпом жито.

Мить тому вони бігли, а наступної — лютіючий велетень пройшов крізь ряди студентів залишивши криваві рештки.

Його гігантські леза різали плоть, розмазуючи її на багряне місиво, забризкуючи все довкола багряним потопом.

Жах був надто сильним, щоб його витримати.

Дехто падав непритомним, інші — просто втрачали глузд, не в силах витримати побачене.

Воно й не дивно.

Вони були надто молоді — ніхто з них не бачив справжньої різанини.

А потім — їх стало ще більше.

З різних боків з’явилися інші сокироносці, перетворюючи храм на живий кошмар.

Учні тікали, мов комахи, спрямовуючись до храмових воріт у відчайдушній спробі втечі.

Порятунок був так близько —

Та щойно їхні ноги майже торкнулися безпеки —

Вони врізалися в невидиму стіну.

Крики пролунили в повітрі, коли студенти навалювалися один на одного, дряпаючи невидимий бар’єр у панічному жаху.

— Що відбувається?!

— Чому ми не можемо вийти?!

Дехто шаленів, випускаючи шквали магічних атак у бар’єр.

Снаряд вибухали об його поверхню — без жодної подряпини.

Вони не могли мислити ясно.

Їх охопила паніка, і жодного місця для думок не залишилося.

Та один із храмових охоронців стояв, скутий страхом, поглядом, прикутим до неба.

Його губи тремтіли, коли він прошепотів:

— Небесний Купол…

Бар’єр, яким храм завжди пишався — настільки міцний, що витримував навіть удари S-класу Пробуджених —

— Неможливо…

Відчай проник у кожне серце, коли істина стала очевидною.

Сам щит, покликаний захищати їх від зовнішніх загроз…

Став їхньою в’язницею.

Як? Коли?

Ніхто не знав.

Мов риби в скляному акваріумі, учні опинилися в пастці, приречені чекати своєї загибелі.

Позаду них гігант зареготав громоподібним сміхом.

— Ах… нещасні, бідні душі…

Жили напнулися на його тілі, а червоний блиск затанцював по сокирах.

— Дозвольте мені припинити ваші муки.

Земля розкололася під його ногами, коли він замахнувся — і в одну мить стер із життя десятки душ.

І ось, храм що колись вважався найсвятішим і найзахищенішим місцем у світі, перетворився на щось набагато гірше, ніж саме пекло.