Дні минали один за одним…
Я дедалі більше губився у здивуванні від поведінки Фейріта — він буквально перетворився на святого.
Навіть товаришував зі студентами з Класу А, чим тільки посилював мій головний біль.
Його дії повністю суперечили всьому, що я знав про контрактника.
А якщо Фейріт — не він… то хто тоді?
Особливо мене непокоїло те, що вторгнення мало відбутися вже за три дні.
А те гнітюче відчуття тривоги? Воно нікуди не зникло.
Іноді воно підкрадалося, потім знову зникало — залишаючи мене ще більш невпевненим.
Єдиною гарною новиною стало оновлення списку побічних квестів.
Більшість нових завдань були безглуздими — пропустити урок чи влаштувати дрібну витівку — але виконати їх було просто, і це наближало мене до цілі.
На жаль, залишилося лише дві місії: поцілунки і перемога над Гоустом — якого я ніяк не міг знайти.
Я поринув у думки, коли раптом сильна рука вхопила мене за плече.
— Чого витріщився, як баран?
Я обернувся — і побачив Дандзо, що стояв поруч зі мною.
— Нічого… витаю в хмарах.
— Припини витрачати час на дурниці. Пішли звідси, бо я зараз задихнуся.
— Гаразд, але Рагни щось не видно.
Данзо засунув руки до кишень і пішов до виходу.
— Поняття не маю. Казав, що має дещо владнати.
— Добре…
Ми йшли поруч якийсь час, аж доки цікавість не взяла гору.
— Слухай, Данзо… що ти думаєш про всю цю ситуацію?
— Про що саме?
— Про вбивства, контрактників серед нас. Як думаєш, хто вони?
Він помовчав кілька секунд, а тоді відповів:
— Не знаю. І роздуми нічого не змінять.
Його байдужість змусила мене кинути фразу навмання:
— А якщо чутки про те, що я — один із них, виявляться правдою?
— Тоді доведеться тебе вбити. Просто й ясно.
Його прямолінійність змусила мене засміятися.
— Отак легко, так?
Він кивнув.
— Навіщо морочитися? Розумніші й досвідченіші вже намагалися розібратися. Шпигуни, контрактники — ким би вони не були, рано чи пізно вони себе проявлять. Тоді й покінчимо з ними.
— Прямолінійно і просто… — я усміхнувся.
Якби ж то я міг бачити все так само просто.
Невдовзі ми вийшли з будівлі Елітного класу.
— Хочеш щось поробити?
Почувши моє запитання, він відразу відповів.
— Я голодний.
— Гаразд, тоді пішли, покажу тобі дещо гостреньке.
Він трохи насупився:
— Дещо гостреньке?
Я привів його до знайомого намету, де подавали традиційні страви.
Усе було смішним — від способу сидіння до виразу обличчя старого Шахіна, коли той побачив ще одного клієнта.
А коли Данзо зробив перший ковток гостроти, він мало не виплюнув усе мені в обличчя, вигукнувши:
— Ти хочеш мене вбити?!
Я спіймав тарілку, що летіла, й спокійно поставив назад.
— Не перебільшуй. Це була всього одна ложка.
Ймовірно, мій спокій лише розпалив у ньому змагальний дух — бо помітивши, що я вже доїдаю свою порцію, він сердито буркнув:
— Давай сюди! Зараз покажу, хто тут слабак!
І наче розлючений дракон, він дихав вогнем після кожної ложки, але вперто доїв до кінця.
Та година пролетіла так, як я не відчував уже давно.
Це нагадало мені дні, коли я сидів із реальними друзями в подібних місцях.
Я поглянув на Данзо, який сидів навпроти, з червоними очима й судомно пив молоко, ніби від нього залежало його життя.
Якщо подумати… головні персонажі цього світу всі були натхненні моїми справжніми друзями.
Данзо — один із них.
Я прошепотів собі під ніс:
— Отже, цього не уникнути, га…
— Га? Що кажеш, чувак?
Я миттю прийшов до тями.
— Кажу, як щодо ще однієї порції?
Його обличчя одразу зблідло.
Зрештою ми не затрималися надовго й залишили намет.
— Добра страва.
Однак Данзо, схоже був іншої думки.
— Добра страва, дідько… це було пекло.
Ми вже збиралися розходитись, коли помітили щось дивне.
Атмосфера була напруженішою, ніж зазвичай. Студенти метушилися, ніби сталося щось важливе.
Я насупився.
Ще одне вбивство?
Я швидко відкинув цю думку.
Ні, неможливо… вони не мали діяти до головного нападу.
Ми влилися в натовп, намагаючись дізнатися, що відбувається.
Тоді, Данзо помітив знайомі обличчя.
— Ей! Троє дурнів, стійте!
Я підняв погляд — Фейріт і його компанія стояли неподалік.
— О, ви теж тут хлопці…
Ігноруючи незвично дружній тон Фейріта, я перейшов прямо до суті.
— Що відбувається?
Фейріт трохи вагався, а потім відповів:
— Вони вже знайшли всіх контрактників.
— Гаа?
Я ледь усвідомив його слова.
Коли ми дісталися гуртожитку, Фейріт пояснив детальніше:
— Схоже, церква взяла все під контроль. Вони відправили своїх посланців у храм і розпочали масштабну чистку.
— Оскільки свята енергія прямо протистоїть демонічній, контрактників одразу виявили.
Данзо фиркнув:
— А я думав, вони хоч якось чинитимуть опір…
Я навмисно тримався осторонь розмови.
Такого очищення, не було в оригінальній історії…
Знову й знову все змінювалося.
Але наступні слова Фейріта змусили мене насторожитись.
— Це ще не все. Далі — ми. Кажуть, до елітних гуртожитків направили кандидата у святі.
— Церква цього разу діє серйозніше, ніж будь-коли.
Я був збитий із пантелику.
Мене непокоїло не те, що робила церква, і навіть не дострокове знищення контрактників.
А спокій Фейріта.
Якщо справді прибув кандидат у святі високого рангу, Фейріт не зміг би приховати своє становище лідера контрактників у храмі.
Тоді виходить… він не той, кого я шукав?
Але чому тоді…
Чому я відчував небезпеку щоразу, коли був поруч із ним?
Це відчуття тиску, немов лезо біля горла, переслідувало мене надто довго.
Пора було дізнатися правду.
— «Око Яструба».
Я активував техніку, розширюючи зір на 360 градусів.
Сфокусував ауру в очах, доводячи можливості навички до межі, сподіваючись знайти хоч щось.
Час навколо сповільнився…
І тоді мої очі розширилися.
Після стількох днів я нарешті побачив це —
Дивну енергію, що ховалася в тіні Фейріта.
А в ній… була знайома постать.
Це ж… Гоуст?!
Тепер я зрозумів, чому завжди відчував цю небезпеку.
Через схожість наших здібностей лише я міг його відчути.
Гоуст Умбра.
Я тихо розсміявся.
Схоже, я був не єдиним, хто підозрював Фейріта.
Розділ 64: Насіння сумнівів (2)
Том 1
