— Очима Фрея Старлайта —
— Це природно… адже —
— Я не Фрей.
Тиша повисла у повітрі. Обличчя Санси скривилося від нерозуміння.
— …Не Фрей?
Я кивнув.
— Тоді… як мені тебе називати?
Її запитання застало мене зненацька. Чи варто було сказати їй своє справжнє ім’я?
Я швидко відкинув цю думку.
— Власне… я Фрей.
— Ти з мене знущаєшся?
— Аж ніяк.
Вона важко зітхнула, відступивши на крок і пробурмотіла:
— Знаєш, що дивно? Як би безглуздо це не звучало, але я не відчуваю, що ти брешеш.
— Бо я й не брешу.
Ми обоє підвелися й рушили назад до класу.
— Знаєш, Фрею… Я ніколи не сумнівалася у своїй здатності. Вона зі мною з народження. Але вперше… ти змусив мене засумніватися.
— …
Я мовчав.
Навіть сам не розумів, чому сказав їй правду. Може, мав сказати: «Гей, я створив цей світ — і тебе теж»?
Або зізнатися, що я реінкарнувався з іншого світу?
Жоден варіант не мав сенсу. Тільки-но ці слова зірвалися з уст, я усвідомив, наскільки це безглуздо — і тому одразу заперечив сам себе.
Тепер вона, мабуть, вважає мене божевільним…
---
Я зайняв своє звичне місце в кінці класу, очікуючи початку уроку. З іншого боку кімнати я помітив, як Адріана метушиться біля Санси — на її обличчі чітко читалося занепокоєння.
Мабуть, я офіційно став Адріани особистим кошмаром.
Невдовзі решта студентів повернулися, і заняття продовжилися.
Година лекції Софії промайнула швидко — на відміну від інших, які завжди здавалися нескінченними.
Нічого особливого не сталося, окрім одного — дивної зміни у стосунках між Фейрітом та його супутниками.
Щось було інакше.
Точніше, сам Фейріт став ставитися до них м’якше.
І, чесно кажучи, це мене непокоїло.
Вперше я почав сумніватися у власних висновках — у так званому «знанні» цього світу.
Саме тому мій ноутбук зараз лежав на парті, прихований від сторонніх очей.
Я серйозно розглядав можливість скористатися функцією Порада Автора, щоб з’ясувати, хто справжній контрактор демона.
Але щойно я побачив оновлені ціни, мало не вибухнув.
Випадкова порада: 100 очок досягнень
Пряма порада: 500 очок досягнень
Щойно я прочитав ці цифри, обличчя скривилося від роздратування.
Минулого разу це коштувало лише десятки очок!
Як до біса, воно так виросло?!
Я розтріпав волосся, видихнувши у безсиллі.
Зараз я не міг дозволити собі марнувати очки.
Анти-магія була життєво важливою для протидії майбутній атаці.
Я б не переймався настільки, якби події розгорталися за сюжетом оригінальної історії — там протагоніст і професори змогли відбити вторгнення.
Але тепер… усе змінилося через три слова:
[Рівень складності підвищено]
Я більше не мав уявлення, куди прямує сюжет. Тому мусив бути готовим до всього.
Ба більше — мені потрібно було вкрасти навичку в чоловіка, який очолював напад.
Важко зітхнувши, я закрив ноутбук.
Не залишалося нічого іншого, окрім як покладатися на себе.
Це, або… поцілувати всіх дівчат у класі.
Я вже збирався діяти, коли знайоме холодне відчуття пробігло по спині.
Це сталося в ту мить, як Софія вийшла з аудиторії.
Я уважно окинув клас поглядом.
Людей залишилося небагато: Фейріт із компанією…
Серіс, яку я навмисно уникав… і принц Еґон.
Скільки б я не вдивлявся, не міг визначити джерело цього тривожного відчуття. Воно лізло під шкіру.
Не бажаючи привертати увагу, я вирішив піти.
У коридорі мій погляд упав на знайому постать.
Моя кузина, Клана Старлайт, розмовляла з юнаком із білим волоссям і чорними очима.
Він носив білу форму Класу Безодні — із відповідним гербом на грудях.
Наші погляди зустрілися, і на моєму обличчі з’явилася широка усмішка.
— А кого я бачу — наш дорогий кузен Емонд.
Чорт… я ж зовсім про нього забув.
Обличчя Емонда миттєво перекосилося від огиди, ніби він щойно проковтнув щось гниле.
— …Фрей.
— Давненько не бачилися. Як там у Класі Безодні, подобається?
Цей тип був першим, хто поліз до мене з бійкою у цьому світі, тож я насолоджувався кожною можливістю його зачепити.
Згадка про Клас Безодні тільки роздратувала його ще більше — адже він не зміг потрапити до Елітного Класу. На лобі вже пульсували вени.
— Негідник…
На мій подив, він одразу скоротив дистанцію.
Його запальний характер, схоже, анітрохи не покращився.
Я ледь устиг зреагувати, як кулак уже летів мені в обличчя —
Та перш ніж удар досягнув цілі, між нами рішуче стала Клана, перехопивши його.
— Досить. Якщо вже хочете битись — робіть це там, де я вас не бачитиму.
Я підняв руки вгору, показуючи, що здаюся.
— У мене немає бажання битися. Я б ніколи не насмілився підняти меч на студента Класу Безодні~
Клана кинула на мене попереджувальний погляд за те, що я продовжував дражнити її брата. Тим часом обличчя Емонда червоніло від люті.
— Не зазнавайся, Фрею! Поділ на класи нічого не означає! Я все одно можу розчавити тебе коли захочу!
— Сміливі слова. Саме те, чого очікуєш від студента Безодні~ Ми ж так і не завершили нашу дуель. Може, зараз саме час?
— Ти сам напросився, виродку—!
Та перш ніж він устиг кинутися на мене, тонка рука схопила його за зап’ястя й різко смикнула назад.
— Досить. Фрею, ти ж розумієш, що означатиме дуель із ним зараз?
Її слова повернули мене до тями. Занадто вже захопився.
Я кивнув, і вона скористалася цим, щоб потягти Емонда геть.
Він кричав на неї, але вона не відпускала.
Вона мала рацію…
Між Класом Безодні та Елітним Класом існувала давня ворожнеча.
Тому студентів Безодні тут майже не видно — Емонд був радше винятком.
Якби я зараз переміг його, це викликало б справжній спалах конфлікту — чого мені зовсім не потрібно.
Справжня ненависть палала серед старшокурсників, особливо на другому році навчання і далі.
Елітний Клас виховував тих, хто мав природний талант, а Клас Безодні — тих, хто покладався на завзятість і працю, попри слабкіший потенціал.
Їхнє протистояння триватиме ще довго.
Того дня я повернувся до своєї кімнати — з головою, повною сумнівів, що точили мене зсередини.
Розділ 63: Насіння сумнівів (1)
Том 1
