Розділ 62: Ознаки лиха

Небо повільно темнішало, коли сонце сховалося за обрієм.

Усередині одного з храмових кафе сидів елегантно вдягнений чоловік, неквапливо сьорбаючи каву й милуючись краєвидом.

У якийсь момент він поглянув на годинник — минуло трохи за сьому. Зробивши останній ковток, він підвівся, залишивши на столі кілька срібних монет — на велику радість персоналу.

Неспішно прогулюючись величезною територією храму, що нагадувала маленьке місто, він звертав поворот за поворотом, поки не опинився на самоті, заблукавши серед тьмяно освітлених провулків.

Нарешті він зупинився.

У непроглядній темряві його постать розчинилася без сліду, залишивши по собі лише червоні очі, що мерехтіли в порожнечі.

Він витяг дивний пристрій — кристал насиченого фіолетового кольору.

Одним дотиком він активував його, і в повітрі проявилася моторошна постать — чоловік у чорному костюмі, з обличчям, повністю схованим у тіні.

Хоч виглядав він звичайно, реакція червоноокого чоловіка свідчила про протилежне. Щойно силует з’явився, той упав на одне коліно.

— Вітаю, мій лорде.

Чоловік у костюмі не виказав жодних емоцій і навіть не став витрачати час на ввічливості.

— Усе готово?

— Так, підготовка завершена. Я чекаю лише на ваш наказ.

Безликий ледь кивнув. Було очевидно — він не мав наміру затягувати розмову.

Перш ніж зникнути, він залишив останнє попередження.

— Не заплутай усе, Кай Люк. Це твій єдиний шанс піднятися.

Кай Люк залишався навколішках, поки проекція не розтанула в повітрі. Лише тоді він повільно підвівся.

Його обличчя залишалося спокійним, та тріщини, що почали проступати на найближчих будівлях, видали справжні емоції.

Його кулаки стиснулися, а червоні очі спалахнули зловісним сяйвом.

У ту мить ніхто ще не знав, яка буря ось-ось обрушиться на храм.

---

— Очима Фрея Старлайта —

Піт стікав по шкірі після кількох годин виснажливих тренувань. За цей час я випробував безліч технік — від індивідуальних вправ до спарингів з іншими.

Несподівано, досвід виявився набагато кориснішим, ніж я очікував — я навіть знайшов нових партнерів для тренувань.

Гарячий біль у м’язах тільки підштовхував мене провести ще один поєдинок перед тим, як закінчити день.

Я вже хотів звернутися до Сноу, коли помітив високого юнака з довгим білявим волоссям, що наближався до мене.

З доброзичливою усмішкою він підняв меч.

— Як щодо поєдинку?

Побачивши чемну поведінку Фейріта, я не втримався від усмішки.

— Хочеш реваншу?

Почувши глузливі нотки в моєму голосі, Фейріт трохи насупився. Але наступне, що він зробив, застало мене зненацька.

Він злегка нахилив голову.

— Вибач за мою поведінку в минулому. Тепер я розумію, яким дитячим і несправедливим був до тебе. Фрей, я не очікую прощення, але сподіваюся, що це бодай трохи виправить ситуацію.

Його слова змусили мене завмерти. Навіть ті, хто тренувався поруч, припинили рухи, почувши це.

Я був приголомшений. Це справді Фейріт — типовий дрібний антагоніст — говорив таке?

Я завжди вважав його тим, хто мав замінити старого Фрея в цій версії історії.

Усе вказувало саме на нього, але останні події почали руйнувати це припущення.

І все ж, раз він сам підійшов — я не збирався марнувати шанс дізнатися більше.

Я поплескав його по плечу з усмішкою.

— Усе гаразд. Я теж тоді перегнув… Без образ.

— Радий це чути.

Після короткої ввічливої паузи ми попрямували до однієї з арен.

— Почнемо?

На моє запитання він лише кивнув.

— Нападай, коли будеш готовий.

Я підняв меч, миттєво занурившись у бойовий стан. Вся доброзичливість зникла — лишилася лише холодна зосередженість.

Фейріт Ерлет… Можливо, це мій шанс вивести тебе на чисту воду й покласти край цьому раз і назавжди.

Без розігріву я кинувся вперед, розмахуючи мечем, наповненим темною аурою.

Фейріт зреагував блискавично, відбивши мій удар гострим парируванням.

Наші клинки зімкнулися в запеклій боротьбі. Він думав, що заблокував мій напад — доки навколо не з’явилися десять моїх примарних копій, які вдарили одночасно з усіх боків.

Відчувши небезпеку, Фейріт створив кілька повітряних бар’єрів, миттєво зупинивши атаку.

Та якось він одразу визначив моє справжнє положення, контратакувавши й змусивши мене перейти до ближнього бою.

За межами арени кілька глядачів спостерігали зосереджено.

Поруч стояли Сноу й Дан, уважно стежачи за двобоєм.

Після першого обміну ударами Дан здивовано пробурмотів:

— Фрей сьогодні набагато агресивніший, ніж зазвичай...

Сноу промовчав, не відводячи погляду.

Тим часом я продовжував тиснути на Фейріта. Він був значно сильнішим, ніж минулого разу.

Але я це передбачав.

Швидко окинувши поглядом тренувальний майданчик, я відзначив присутність багатьох людей — особливо Сноу.

Моя мета була змусити Фейріта показати своє справжнє єство. Якщо він втратить контроль, ми зможемо його зупинити.

Питання лише — як?

Скільки б я не тиснув, він не ламався. Навпаки — чудово справлявся з моїми атаками.

Якщо ж я випущу всю силу, це вже не буде звичайним спарингом.

Я замислився.

Думай… Як змусити його використати демонову силу?

Пригадавши все, що знав про демонічні контракти, я раптом згадав — демони черпають силу з емоцій: гніву, ненависті… і кохання.

На моїх губах з’явилася лукава посмішка.

Перевіримо.

— Знаєш, ти справді сильно виріс, Фейріте.

— Радий це чути. Але мені ще далеко до досконалості.

— Та ні, ти вже дуже сильний. Мабуть, багато дівчат би закохалися в тебе зараз.

Я знову рвонув уперед, наші мечі зіткнулися з гуркотом. І, користуючись близькістю, я кинув наступну фразу:

— Наприклад, такі, як Санса.

На мить він завмер.

Я уважно стежив за його реакцією.

Мені потрібна була хоч якась емоція.

Але, всупереч очікуванням, він лише тихо розсміявся й відштовхнув мене.

— Я був би радий, якби так сталося.

Звичайна відповідь?

Неможливо.

Я натиснув сильніше.

— О, то ти визнаєш, що вона тобі подобається?

Попри шалений темп нашого бою, слова прозвучали чітко.

Він удав спокій:

— Не можу відповісти на це.

Побачивши, як він робить вигляд, що ніяковіє, я ще більше посилив атаки.

— Отже, я мав рацію. Але ти впевнений у цьому, Фейріте?

— Що ти маєш на увазі?

Іскри сипалися при кожному зіткненні мечів — різкий контраст до нашої розмови.

— Що маю на увазі? — я коротко засміявся. — Та шансів у тебе майже немає… Фейріте, я б радив відступити.

Темна аура спалахнула, і я наніс серію блискавичних ударів.

— Вона ж принцеса. Сумніваюся, що колись зверне увагу на когось, як ти.

— Вона поза твоєю досяжністю, Фейріте.

Фейріт мовчав, лише відбиваючись.

Я спостерігав за ним, роздратовано стискаючи зуби.

Давай же… Я ж щойно сказав те, що ти ненавидиш понад усе. Вибухни!

Я чекав на спалах гніву.

Та замість цього Фейріт просто всміхнувся, а довкола нього здійнявся сильний вітер.

— Дякую за пораду, Фрей… але я так легко не здамся.

Цього разу він перейшов у наступ — але реакція була зовсім не та, на яку я сподівався.

Ми ще трохи билися, та зрештою жоден не здобув переваги, тож ми зупинилися.

— Гарний бій.

Він подякував і пішов.

Я дивився йому вслід, не змінюючи виразу обличчя.

Що… це було?

Якби хтось колись згадав Серіс перед старим Фреєм, він би вибухнув одразу.

Але Фейріт Ерлет… майже не відреагував.

Це було майже неможливо. Демонічні контракти мали посилювати емоції.

Невже… Фейріт узагалі не контрактор?

Мене не полишало відчуття тривоги.

Чомусь холод, що я відчув раніше, не розвіявся навіть після того, як я залишив тренувальну залу.

---

Тієї ночіПовернувшись до своєї кімнати пізно ввечері, я прийняв душ, щоб змити піт, і впав на ліжко.

Я був виснажений і заснув миттєво.

---

Наступного ранкуЯк завжди, я рано прийшов на заняття.

Більшість лекцій були нудними — за винятком Софіїної.

Я вкотре сидів на лекції Флемінґа про елементальну спорідненість — здавалося, вже сотий раз.

Ледве стримуючи повіки, я відчайдушно боровся зі спокусою заснути.

Коли нарешті пролунала перерва, я підвівся й попрямував до двох дівчат, які вже збиралися йти.

Ставши перед ними, перегородивши дорогу, я змусив Сансу й Адріану зупинитися.

Остання одразу ж сховалася за Сансою.

Я вже звик до такої реакції, тож не здивувався. Натомість зосередився на принцесі.

— Можна хвилинку?

Санса ледь насупилася, її брови зійшлися.

— Щось потрібно?

— Просто хочу поговорити.

— Тоді говори тут.

Я підняв брову.

Вона… злиться?

— Наодинці, якщо не заперечуєш.

Побачивши мою наполегливість, вона кілька секунд дивилася прямо в очі, а тоді втомлено зітхнула.

— Іди перша, Адріано. Я наздожену пізніше.

Тоді Адріана нахилилася до неї, прикриваючи рот долонею, і прошепотіла так, щоб я, мабуть, не почув:

— Ти впевнена? Ти ж знаєш чутки про нього. А якщо він…

— Усе гаразд. Я впораюся.

— Але—

— Адріано, все добре. Іди.

Я мовчки дивився на них.

Який сенс шепотіти, коли я й так чую навіть найменший звук?

Після короткої суперечки Адріана неохоче пішла.

Ми з Сансою вийшли з класу разом.

До наступної лекції лишалася ціла година.

Щойно я переступив поріг, тіло розслабилося.

Чомусь те дивне відчуття небезпеки, що виникло вранці, знову повернулося, щойно я зайшов у клас. Це збентежило мене.

Я вирішив обміркувати це пізніше й зосередився на дівчині попереду.

Вона йшла, не озираючись, обличчя — непроникне.

Оскільки я знав, що вона першою не заговорить, то вирішив почати сам.

— Щось не так?

Вона, безсумнівно, була сердита.

— Не знаю. Ти скажи, — відповіла вона. — Є щось?

— Я б не питав, якби знав відповіді.

Настала коротка тиша.

Ми підійшли до автомата з напоями.

Я взяв собі газованку, перш ніж обернутися, щоб спитати, чого хоче вона.

Вона просто вказала пальцем.

Холодний чай, отже.

Отримавши напої, ми сіли на лавку поруч.

— Отже, чого ти хотів?

Я зробив ковток і відповів:

— Для початку, може, скинь цю ворожість?

— Яку ще ворожість?

— Оцю… ауру навколо тебе.

— Поняття не маю, про що ти.

Я зітхнув.

Я ніколи не розумів цієї дівчини. З усіх персонажів у цьому світі вона була єдиною, кого я не створював сам — і можливо, саме тому завжди ставала джерелом головного болю.

— Хоч скажи, чому. Я справді не розумію.

Вона кинула короткий погляд, потім відвернулася.

— У тебе вистачило нахабства підійти до мене після того, як ти мене відштовхнув? І поводишся так, ніби нічого не сталося?

Відштовхнув її? Вона про той раз?

Я насупився.

— Моя реакція була цілком природною. Це ти тоді засумнівалася в мені.

— Я лише спитала, чи з тобою все гаразд. І звісно, засумнівалася! Я чудово знаю, який ти насправді! Може, тебе обдурили, а може, ти просто женешся за владою чи вигодою… Коли люди чують ім’я Фрей Старлайт — можна чекати чого завгодно!

Після її слів, я опустив погляд.

Не відповідаючи на її погляд, спокійно допив напій.

Вона не помилялася. Принаймні, якщо йшлося про старого Фрея.

Але того вже давно не існувало.

Я знову зосередився на ній, коли вона вказала на щось важливе.

— Якщо ти мені не довіряєш, то чому пішла за мною сюди — сама?

На моє запитання вона злегка нахилила голову й байдуже відвернулася.

— Просто вирішила, що демони не стали б марнувати час на ідіота.

Я ледь не захлинувся напоєм.

Ось це дурне запитання.

Адже всі бачили, як ми пішли разом, — дехто мабуть, навіть досі спостерігав.

Я зовсім забув, що вона принцеса.

Вирішив не розвивати тему й перейти до головного.

— Забудь, Сансо. Вважай, що ми квити.

— Продовжуй. Що хотів сказати?

Я зробив паузу.

— Нуу... Це може здатися дивним, але чи не відчувала ти, ніби за тобою стежать?

Вона нахилила голову набік.

— Стежать?

— Ну, типу… Можливо, ти помічала, що хтось постійно поруч? Або хтось останнім часом часто до тебе наближається?

Побачивши мою серйозність, вона розсміялася.

— Єдина людина, яка останнім часом до мене наближається — це ти. І найбільше пильно дивишся — теж ти.

— Га?

Я застиг, не відразу зрозумівши.

І лише тоді усвідомив, що вона мала на увазі.

Я вдарив себе по лобі.

Після того, як дізнався її історію, я й справді спостерігав за нею занадто часто… І вона, здається, усе це помічала.

Дивно, але крижана відчуженість у її голосі зникла, коли принцеса засміялася.

— Та я жартую. Чому ти так серйозно реагуєш?

— …

Побачивши моє мовчання, вона нарешті відповіла серйозно:

— Гаразд… Ні, не думаю, що хтось за мною стежить. Погляди, звісно, бувають — але нічого незвичного. А от людей, які наближаються, справді чимало — через мій статус. Крім цього, нічого дивного.

Я опустив голову, замислившись, а потім знову глянув на неї.

— А зізнання? Хтось не намагався освідчитись у коханні?

Моє запитання змусило її завмерти.

Після короткої паузи вона зітхнула й нарешті відповіла.

— Через моє становище принцеси ніхто не наважиться підійти до мене так. Ти ж знаєш це.

Я розумів, що ці питання звучать безглуздо, але мусив упевнитися у своїх підозрах щодо Фейріта.

Вона кілька секунд розглядала мене, потім спитала:

— Чому ти раптом про це питаєш? Хвилюєшся за мене?

Я кивнув.

— Ага, можна й так сказати.

Вона, здається не очікувала такої відповіді, і здивування на її обличчі це підтвердило.

Я не хотів визнавати, що робив це з власних міркувань. Раз ми вже владнали все між собою — не варто було знову ворушити минуле.

— Не схоже на тебе, Фрей. Невже ти справді можеш хвилюватися за когось, крім себе?

— Іноді — можу.

Почувши, що я не заперечую, вона машинально закрутила пасмо волосся між пальцями.

— Ну… не переймайся. Я ж принцеса, після всього. Дістатися до мене не так просто.

Я кивнув. Вона мала рацію.

Якщо її ситуація схожа на ту, що була в принца Еґона, то певно, за нами й зараз спостерігають приховані охоронці. Людину її статусу навряд чи залишаться без захисту.

Після паузи ми обидва мовчки допили напої.

І тоді я майже мимоволі спитав:

— Ти якось казала, що можеш читати емоції по обличчю, правда?

Вона кивнула.

— Тоді скажи… що ти зазвичай бачиш, коли дивишся на мене?

Вона замовкла на мить, а тоді тихо відповіла:

— Якщо спробувати описати словами… сум. Саме це я бачу найчастіше.

— Зрозумів.

Це було навіть певним полегшенням. Принаймні мої емоції й бажання ще залишалися — вони не зникли зовсім.

Вона, здається, хотіла спитати ще щось, але стрималася. Можливо, тому що ми не настільки близькі.

— Якщо чесно, останнім часом тебе важче читати. Все в тобі ніби інше… наче ти зовсім інша людина.

Я відкинувся на спинку лави, відповідаючи спокійно:

— Це природно.

Наші погляди зустрілися.

— Адже… я не Фрей.

Настала тиша.