— Ми стоїмо на порозі великих змін.
Ашол Едуардо стояв серед величезного натовпу, спостерігаючи, як їх поглинає сліпа віра.
Він кинув погляд на чоловіка поруч — фігуру настільки нерухому й відсторонену, що навіть очі того здавалися позбавленими світла.
— На краще… чи на гірше.
Відповідь Бладмейдера змусила Ашола завмерти.
— Хіба не цього ти хотів, Рафаелю? Війна, якої ти так прагнув, нарешті починається.
Бладмейдер похитав головою.
— Я ніколи не бажав війни, Ашоле. Але інколи… це єдиний шлях.
Після цих слів він розвернувся, збираючись іти.
— Куди ти направляєшся? — покликав його Ашол.
Директор зупинився лише на мить.
— Завершити те, що розпочав. Я поведу атаку — повертаюся на кордон.
— Ти впевнений у цьому? — Ашол схрестив руки за спиною, його голос звучав байдуже. — Храм у нестійкому становищі. Якщо підеш зараз, можеш пошкодувати.
Бладмейдер лише ледь посміхнувся, перш ніж зникнути, залишивши у повітрі відлуння свого голосу:
— Не недооцінюй храм, Ашоле.
---
— Очима Фрея Старлайта —
Я сидів за своїм столом, постукуючи пальцями по його поверхні, заглиблений у думки.
Кілька хвилин тому мені зателефонувала сестра — Ада. Я не очікував нічого важливого.
Як завжди, помилявся.
«Лихо».
Це була катастрофа.
Я завжди знав, що навіть найменша зміна може зруйнувати хід подій, але не думав, що все зайде настільки далеко.
Церква почала діяти набагато раніше, ніж я передбачав.
А разом із цим… війна, якої я так боявся, насувалася раніше запланованого.
Якщо все триватиме в тому ж темпі, я й сам опинюся в її вирі.
Хвиля думок мало не поглинула мене, але я отямився, ляснувши себе по щоці.
— Заспокойся… Це ж не означає, що війна почнеться негайно.
Їм знадобиться щонайменше рік на підготовку — щоб знайти героя.
Адже цей так званий «герой» зараз перебував тут, у храмі.
Це давало мені час. Достатньо часу, щоб утекти з цього світу.
З твердим рішенням я підвівся з місця. Шлунок невдоволено бурчав.
Я подумав зайти до Шахіна, але надмір гострої їжі спричинив би війну іншого типу — у моєму животі.
Тож я обрав інше.
Блукаючи вулицями храму — тепер моторошно тихими після останніх подій — я насолоджувався прохолодним повітрям і спокоєм.
— Хай сильні захищають імперію. А я маю зосередитись на тому, що повинен зробити.
На мені було забагато поглядів.
Якщо їхні підозри зростатимуть і далі — мене просто усунуть.
Я мусив знайти справжнього контрактника — самостійно.
На щастя… в голові спливло одне ім’я.
Чи правильне воно чи ні — покаже час.
А поки що…
— Час наповнити шлунок.
Діставшись ресторанного району, я вибрав один із найвідоміших французьких закладів міста.
Зазвичай біля нього вишикувалася б довжелезна черга, але сьогодні шлях був вільний.
Щойно я ступив усередину, мене огорнув спокусливий аромат.
Велична зала простягалася переді мною — столи, вкриті білосніжними скатертинами, під сяйвом позолочених люстр.
Заклад був цілком порожній.
Я спокійно рушив уперед, аж поки не помітив дівчину, що сиділа за першим столом.
Юна, з яскраво-зеленим волоссям, вона з ентузіазмом поглинала ідеально просмажений стейк.
Почувши кроки, вона застигла, підвівши голову.
На мить наші погляди зустрілися.
Шматок м’яса випав із її рота.
— Ф-Ф-Ф-Ф-Фрей Старлайт?!
Обличчя зблідло, і вона відступаючи, ледь не впала.
Я насупився.
— Хто це взагалі?
Тремтячими руками вона полізла в кишеню й витягла книжку.
— Не наближайся!
Я одразу впізнав її.
Святе Писання Церкви.
І ця дівчина… Емілія Атаракс?
Студентка з Класу А.
Я тяжко зітхнув через її драматичну реакцію.
— Навіщо ти пхаєш мені в обличчя цю безглузду книжку?
Я зробив крок уперед. Вона одразу відступила.
— Н-не підходь!
Так ось як виглядає мій «спокійний обід».
— Облиш ці дурниці. Я лише хочу поїсти.
Вона не повірила. Світіння, що почало збиратися навколо її рук, говорило саме за себе.
— Будь ласка… не вбивай мене.
Сльози заблистіли на її очах, роблячи її схожою на перелякану дитину.
Я потер обличчя.
Невже я створив настільки дурнуватого персонажа?
— Вбити тебе? Ти справді думаєш, що я якийсь убивця?
Вона, схоже повірила всім чуткам.
Очевидно, вона слухала всі ті плітки про мене.
І все ж не знижувала настороженості.
Я мав закінчити цю сцену, інакше нас обох виставлять геть.
— Не віриш? Тоді дивись.
Я ступив уперед.
Світіння навколо неї спалахнуло ще сильніше.
— Ні! Зупинись!
Я не зупинився.
Коли між нами залишився лише крок, вона випустила хвилю божественної енергії.
Золота аура огорнула мене, очищаючи, освітлюючи.
Та… нічого не сталося.
Реакція, якої Емілія так очікувала… так і не настала.
Ось вона — сила Господа Світла. Сила, якій ті фанатики поклоняються.
Я видихнув, вказавши на себе:
— Бачиш? Нічого.
Вона була кандидаткою на звання Святої у Церкви.
Сила Господа Світла мала би протидіяти демонічній аурі.
Якби я справді мав контракт, це було б очевидно.
Та я стояв неушкоджений.
Обличчя Емілії застигло у подиві.
— Нічого... не сталося?
Дурненька дівчина.
---
Після цього абсурдного інциденту я сів подалі від Емілії.
Замовив кілька страв і насолоджувався кожним шматком.
Це місце заслуговувало б три зірки Мішлена, якби існувало в моєму світі.
Але жоден кухар не зрівняється з Шахіном.
Під час трапези я помітив, що Емілія крадькома зиркає в мій бік.
Коли наші очі знову зустрілися, вона обережно спитала:
— Ти справді… не один із них?
Я сьорбнув супу й спокійно відповів:
— Підійди ближче, якщо хочеш поговорити.
Вона сиділа в найдальшому куті.
Чесно кажучи, якби не мої покращені відчуття, я б її й не почув.
Я продовжив їсти, відчуваючи її вагання.
Та за кілька секунд вона все ж підвелася й обережно сіла навпроти.
Я кивнув на стіл:
— Їж, що хочеш.
Вона здивовано кліпнула очима.
Навіть дурень зрозумів би, що дивилася вона не на мене, а на їжу.
Усмішка мимоволі торкнулася моїх вуст, коли вона вагалася.
— Схоже, Церква не дуже щедро платить.
— Замовкни! Ми не беремо більше, ніж потрібно… Надмір — це гріх.
Звучало так, ніби вона й сама не надто в це вірить. Тож я вирішив трохи підштовхнути її далі.
— Надмір, хах? Але я не певен, що зможу з’їсти усе це сам. Хіба не гріх викидати їжу?
Я дав їй привід. І цього було досить.
— Якщо так… то гадаю, іншого вибору нема. Так, марнотратство — теж гріх…
Побачивши, як її щоки рожевіють, я ледве стримав сміх. Вона виглядала так по-дитячому, що хотілося її трохи піддражнити.
Ми їли разом. Спершу вона поводилась обережно, але швидко втратила стриманість, насолоджуючись кожною стравою.
Грошей мені не бракувало — як член родини Старлайтів, я міг дозволити собі нагодувати її досхочу.
Мабуть, під моїм поглядом їй стало ніяково, бо вона раптово вирішила змінити тему.
— Скажи, ти віриш у Господа Світла?
Почувши питання, я сперся ліктем на стіл.
— І чому питаєш?
Вона відвела погляд, не в силі довго витримати зоровий контакт.
— Нуу... ти ж не відреагував на святу силу, яку я випустила раніше. Я подумала… може, ти потайки віруючий.
— Хмм…
Її слова змусили мене зробити паузу — вони розворушили давні спогади, колись занотовані мною на папері.
Я відкинувся на спинку крісла, і нарешті відповів.
— Господь Світла існує, без сумніву. Але я не служу Церкві.
Я хотів додати ще щось, але вона перебила:
— Тоді ти — добра людина!
— Гей, не перебивай.
Вона надула щоки, але зробила вигляд, що не чує — її попередня настороженість зникла без сліду.
Невже вона справді настільки сліпо довіряла всім, хто мав стосунок до Церкви?
Якщо так, то її майбутнє виглядало похмуро.
Я глянув у вікно й тихо прошепотів сам до себе.
— Господь Світла, га?..
Він справді існував. Святий Меч Вермитор був незаперечним доказом доказом.
Але вшановувати його як верховне божество?
Найбільша нісенітниця з усіх, яку я чув.
У цьому всесвіті мешкали не лише люди чи демони.
Десь далеко, поза нашими землями, інші істоти — подібні до нас — теж боролися за виживання. Саме вони стримували Високих Демонів.
І лише тому наш світ ще стояв.
Той, кого вони називають Господом Світла, — просто один із них.
Ні більше, ні менше.
А люди імперії… залишались у невіданні.
Я поринув у власні думки, майже не помічаючи дівчини, що сиділа навпроти, — аж поки кілька неочікуваних слів не повернули мене до реальності.
— Принаймні ти кращий за Фейріта…
— Що? — я різко обернувся. — Повтори.
— Я сказала, ти кращий за Фейріта.
Я здивувався.
Чому саме згадала Фейріта, з поміж всіх?
— Чому ти згадала його?
Емілія була наївною — надто наївною. Вона продовжувала говорити, навіть не задумуючись, чи варто взагалі вимовляти все це.
— Ну… Ти і Фейріт — єдині, кого згадують у тих чутках.
Я насупився.
Я й сам підозрював Фейріта, але не очікував, що інші теж.
— Ти колись перевіряла його святою силою?
Вона кивнула.
— Так. Міс Софія попросила мене після останнього тесту… але нічого не сталося.
Вона приклала палець до губ, задумливо поринувши у свої думки.
— Але… чи мала я взагалі тобі це казати?
Я мовчки переварював почуте.
Отже, навіть викладачі підозрюють Фейріта.
Та якщо він не відреагував на святу силу, є лише два варіанти —
Або він справді чистий…
Або ж його контракт був настільки потужним, що кандидатка в святі нижчого рангу, як Емілія, просто не могла його відчути.
І в моменті, я усміхнувся.
Очевидно, друге.
Фейріт, скоріше за все, лідер серед контрактників у храмі — та сама роль, яку колись грав Фрей у оригінальній історії.
Та підтвердити це я міг лише згодом.
Підвівшись зі свого місця, я зібрався йти.
Емілія все ще бурмотіла щось під ніс, коли нарешті помітила це.
— Куди ти йдеш?
— Назовні. Їж, скільки хочеш — рахунок за мною.
Я махнув рукою і вийшов.
Після оплати я рушив у ніч.
Було вже пізно, тож я швидко повернувся до кімнати.
Час спливав, і я відкрив список завдань, шукаючи способи дістати десять тисяч очок досягнень.
Та коли побачив нове завдання, ледь не вдавився повітрям.
[Побічне завдання]
Поцілуй одну з дівчат елітного класу. Нагорода залежить від вибраної дівчини.
…
Невже ця система справді дала мені таке завдання?
Поцілунок? Це що, шкільна романтична драма?
Я зітхнув, обмірковуючи все це.
Чесно кажучи, складність завдання повністю залежала від обраної кандидатки.
З Адріаною можна було б ризикнути — винагорода невелика, але й небезпека мінімальна.
А от із Серіс чи Санcою… краще навіть не уявляти.
Поки що я залишу це як запасний варіант. Краще зосередитися на перемозі Гоуста.
Він залишався єдиним, хто лишився, та й зрештою вже дав мені 750 очок.
---
Тієї ночі я не міг заснути, тож пішов на Тренувальні майданчик.
І на моє здивування, я був не один.
Клана Старлайт тут, кілька студентів Класу А… і сам Фейріт.
Раптом усе стало на свої місця — тепер було зрозуміло, чому тренувальний майданчик завжди порожнів, коли я приходив. Я ж відвідував його лише вранці.
Тренування в натовпі дратує… але можливо, це шанс придивитися до Фейріта ближче.
Взявши тренувальний меч, я підійшов до манекена й почав відпрацьовувати рухи.
Я зосередився на власних рухах, ігноруючи всіх навколо.
Та з якоїсь причини…
По спині пробіг дивний холодок цією ніччю.