Розділ 52: Перший іспит

— Очима Фрея Старлайта —

...

...

...

Бонатіро засипав нас атаками без упину — мов град куль. Ми були лише щурами, загнаними в клітку, яких жбурляли камінням.

А найгірше — це клята вода. Я відчував, як вона тиснула на тіло, ніби намагалась розчавити мене.

Минуло понад десять хвилин цього безжального штурму. Попри наш жалюгідний стан і відверте задоволення божевільного професора від нашого болю, я мусив визнати — можливо, у цьому тренуванні таки був сенс.

Під постійним тиском, моє тіло поступово пристосовувалося до суворого середовища. Інстинкти бою загострилися, рухи стали точнішими, а реакції — швидшими. І не лише в мене — навіть Сноу відчутно покращився. Ми вже почали ухилятися від деяких атак.

На той момент у третьому басейні залишилося семеро нас. До початкової п’ятірки приєдналися принц Еґон і Серіс Мунлайт.

Я не здивувався появі принца, але Серіс… інша справа. З огляду на її роль Хвильового Контролера, її фізичні показники мали бути слабшими. І все ж вона перевершувала навіть дуелістів.

Хоча, якщо чесно, вона просто шахраювала. Її головна стихія — вода. Не дивно, що атаки Бонатіро зупинялися просто перед її тілом.

Цокнувши язиком, я вирішив:

— З мене досить цієї нісенітниці.

Я виліз із величезного третього басейну й попрямував назад до другого.

Бонатіро розсміявся:

— Що сталося, Старлайт? Це все, на що ти здатен?

Я махнув рукою:

— Ага.

Мені вистачило видовища.

Повернувшись до другого басейну, я застав інших, які ще боролися з п’ятдесятьма колами.

Сів на край, спостерігаючи, як вони пливуть до знемоги. Більшість із них були або найслабшими учасниками, або бійцями дальнього бою, які ніколи не робили ставку на витривалість.

Мій погляд зупинився на Фейріті та його супутниках. Кайл Вокер уже закінчив, що не дивно з його тілобудовою, проте він не рушав далі.

Здається, він чекав на Фейріта та Яна.

З іншого боку, Еван Санлайт чекав на свою сестру, Скаріт.

Я зітхнув.

Навіщо чекати одне одного? Це ж не командні змагання…

Та мені вже було байдуже. До кінця заняття залишалося менше десяти хвилин, тож я вирішив розслабитися. Зрештою, це просто басейн.

Думки почали блукати, і раптом я побачив Сансу.

— Гм?

Вона була поруч з Адріаною… Мій рот трохи розкрився від здивування, коли я побачив, як книжковий черв’як Адріана несамовито б’є руками по воді, здіймаючи хвилі, немов горила.

— Який у неї клас, взагалі?

Невже вона справді боєць ближнього бою?

День був повний сюрпризів.

Санса ж, навпаки, ледве трималася.

Її руки тремтіли, дихання збилося, а на обличчі застигла гримаса відчайдушної рішучості виповнити завдання.

— Вона повністю виснажена.

У якийсь момент її тіло просто перестало слухатися. Я бачив, як вона ось-ось піде на дно.

— Що ти робиш?!

— Га?

Не встиг я й усвідомити, як уже схопив її за руку.

Не відповідаючи, я витяг її з води.

— Я допоможу.

— Дякую, але мені не потрібна твоя допомога.

Попри її заперечення, я лише міцніше стиснув руку й потягнув її до краю.

— Запізно. Я вже стрибнув.

Я уникав її погляду… Чому я взагалі кинувся їй допомагати?

Жалість після історії, яку почув?

Відчуття провини за минуле що з нею трапилося?

Ні, це було не те.

Я знав, якою людиною був.

Тоді чому?

За кілька секунд ми вже сиділи на краю басейну. Між нами повисла тиша.

Я не знаходив слів, тому мовчав.

Поруч зі мною вона не могла приховати виснаження. Її подих був важким, а тіло злегка тремтіло.

На мить наші погляди перетнулися, і вона саркастично всміхнулася:

— Який джентльмен.

— Твої слова не збігаються з виразом обличчя.

Санса зітхнула:

— Звісно ні. Я ж знаю, яка ти людина насправді.

— Навіть я вже не розумію себе. То звідки знаєш ти?

Вона всміхнулася, підіймаючись на ноги:

— Знаю… Дякую за турботу, Фрею, але мені не потрібна твоя жалість.

— Жалість?

Вона кивнула:

— Так… У мене є дар. А може, це прокляття… Схоже, ти забув.

Витонченим рухом склала руки за спиною й повільно рушила геть.

— Я можу читати емоції людей лише з їхніх облич. І кожного разу, коли наші погляди зустрічалися — твоє показувало жалість.

— Те, через що я пройшла, зробило мене сильнішою. Тож мені не потрібна твоя жалість, ні твоя допомога, ні будь-кого іншого.

Вона подарувала мені останню ледь помітну усмішку, й перш ніж повернутися до Адріани, залишивши мене з прощальним, дражливим зауваженням.

— До речі… гарне татуювання.

…

Коли вона пішла, я провів рукою по волоссю, зітхнувши.

— Що чорт візьми зі мною не так?

З якого часу я став тим, хто жаліє інших? Єдина людина, яку тут варто жаліти, — мене.

Треба було зосередитися на головному.

Провівши рукою по обличчю, пробурмотів до себе:

— Моє обличчя справді показувало… жалість? —

Почекай… Саме тому вона тоді розсердилася, коли я зізнався їй?

Вона зрозуміла, що я несерйозно? Думала, я просто граюся з нею?

— …Мені краще триматися подалі від цієї дівчини.

У ту мить я подумки поставив Сансу в один ряд із Серіс.

…

…

…

Заняття нарешті закінчилося. Всі зібралися біля виходу, вдягнені в храмові шати після короткої купелі.

Бонатіро щось гарячково писав на невеличкій дошці, явно у захваті.

Раніше він уже роздавав звіти про наш фізичний стан, здібності, слабкі сторони й напрямки розвитку. Я й гадки не мав, коли він усе це встиг написати.

Тепер, за його словами, він підбивав підсумки, аби визначити переможця — або, як він це назвав, «MVP» заняття.

Нарешті він грюкнув долонею по дошці й вигукнув:

— Гаразд! Перевіряйте свої місця!

Мене це не дуже цікавило, але я активував Око Яструба, щоб роздивитися своє ім’я здалеку.

Мистецтво виживання: Сесія 1

Рейтинг:

1 — Данзо Смешер (B4)

2 — Рагна Клауд (B3)

3 — Сноу Леонхарт (A1)

4 — Дан Поляріс (A4)

5 — Фрей Старлайт (B9)

…

…

19 — Санса Валеріон (B9)

П’яте місце, га?

Логічно. Я ж здався під кінець.

Данзо галасливо святкував перемогу після того, як обійшов Рагну, що стояв понуро збоку.

І чесно, вони мали на це право. Навіть якщо лише силою, але вони перевершили протагоніста.

Поки інші жваво обговорювали результати, Бонатіро нахилився ближче до дошки, уважно її вивчаючи.

— Один, два… три… дев’ятнадцять?

Його вираз обличчя затьмарився, і він пробурмотів.

— Дев’ятнадцять…

Не минуло й хвилини, як усі зрозуміли, що когось бракує.

Бонатіро схопився за голову, вибухнувши:

— Де двадцятий студент?!

Швидкий підрахунок показав винного.

— Гоуст Умбра (A2)!

Я не втримався й розсміявся, склавши все докупи.

А Бонатіро тим часом ледь не шалів.

Гоуст… цей підступний гад зник одразу після виходу з давнього залу.

Навіть професор цього не помітив його зникнення.

Ігноруючи його крики, я розвернувся й пішов.

— Як і очікувалося від сина найсильнішого асасина.

…

…

…

Решта дня минула спокійно... Ще одне заняття із Софією, яка повідомила, що наші перші іспити вже не за горами.

Храм виховував надзвичайно змагальне середовище, особливо для елітних учнів. Щотижневі іспити — як фізичні, так і теоретичні — були обов’язковими.

Я не хвилювався через фізичну частину, але от теоретична… це вже інше питання.

Поки я розмірковував над майбутнім іспитом, мене раптом охопило дивне, невимовне відчуття небезпеки.

Минуло лише кілька секунд, перш ніж я зрозумів чому.

Щойно я мав звернути наприкінці коридору, як з повітря з’явився чоловік у плащі з каптуром.

З якоїсь причини я не відчув його присутності аж до останньої миті, тож зіткнувся з ним.

Та щойно я мав його торкнутися, він зник — і в ту ж мить з’явився позаду.

Невидима сила схопила мене, не давши впасти.

Я насупився, не в змозі визначити природу цієї енергії.

— Ти в порядку?

Почувши його голос, я нарешті глянув йому в обличчя… і зморщився ще сильніше.

Чоловік років сорока, проте зберіг гостру, привабливу зовнішність — акуратно зачесане каштанове волосся, пронизливі червоні очі, що темнішали до чорного… Риси, які я впізнав надто добре.

Я змусив себе ввічливо посміхнутися, зустрівшись із ним поглядом.

— Вибачте, я не дивився куди йду.

— Ха-ха, будь уважніший, хлопче. Ніколи не знаєш, на яких монстрів можеш натрапити, якщо не дивишся під ноги.

— Запам’ятаю. Дякую.

Він поплескав мене по плечу, перш ніж піти, залишивши мене самого.

— Не переймайся, хлопче. Просто будь обережний надалі…

Щойно він зник остаточно, фальшива усмішка сповзла з мого обличчя, а по тілу прокотилася крижана хвиля кровожерності.

— Кай Люк, Верховний маг храму… Ми зустрілися раніше, ніж я очікував.

Я розім’яв плечі й рушив далі.

Маги були рідкісним явищем. Вони навчалися окремо від нас у храмі, і спільні заняття мали початися лише на другому курсі.

Цей покидьок був Верховним магом храму… і головною причиною катастрофи, що мала статися через три тижні.

— Мені потрібен антимагічний захист. Якнайшвидше.

---

Я поспішив до своєї кімнати, зняв куртку й обережно поклав її на стіл.

— Око Яструба.

Активувавши свій посилений зір, я оглянув місце, де той виродок мене торкнувся.

За кілька секунд по формі мого одягу пробігли темні іскри.

— От же ж виродок.

Усього за коротку мить, простим дотиком по плечу, він уже встиг мене проклясти.

Кай Люк — маг рангу S і носій демона за контрактом.

Ледь помітні нитки аури, що залишилися після його присутності, дозволили мені відчути його закляття.

Я не мав жодного уявлення, який саме ефект мав це прокляття, але позбутися його треба було негайно.

Демонічну ауру непросто розвіяти. Треба бути або сильнішим за самого заклинателя, або звернутися до церкви для очищення… що виключено. Останнє, чого я хотів — ступати в місце, повне лицемірів.

На щастя, у мене був третій варіант.

Відкривши ноутбук, я швидко знайшов потрібне.

«Миттєвий очищувач демонічного прокляття — одноразовий»

Ціна: 500 очок досягнень

Поточна кількість очок: 6 200

— Тц.

Іншого вибору не було.

Я придбав очищувач. Зазвичай це коштувало дорожче, але я обмежив дію лише одним використанням, щоб здешевити.

Біла аура огорнула мою ліву руку, коли я приклав її до проклятого місця. Темна енергія на мить чинила опір, перш ніж повністю розсіятися.

Я повільно видихнув.

— І все це через випадковий дотик? Не хвилюйся, Кай Люк… я завжди повертаю борги.

Марно витрачені 500 очок досягнень…

Я перевдягнувся в чистий одяг й вийшов із кімнати.

Тієї ночі… я блукав елітними гуртожитками повністю голий.

---

Наступного ранку

Одягнений у чорні спортивні штани й худі, я вийшов із кімнати.

Прикрив обличчя рукою, згадуючи події минулої ночі.

Коли спустилася ніч, я повністю роздягнувся і активував «Фантомні Кроки».

Безшумно проникнув до елітного гуртожитку… і відчув неймовірний сором, блукаючи голим, коридорами.

Коли я вже подумав, що проскочу непомітно, переді мною раптом з’явилася дівчина.

На щастя, я встиг зреагувати й утекти, перш ніж вона побачила моє обличчя… але натомість я не встиг роздивитися її.

Єдине, що я пам’ятав, — це звук її крику.

— Чорт забирай…

Мабуть, уже ширяться чутки про голого чоловіка, що блукав гуртожитками тієї ночі.

Я відкинув сором і зосередився на важливішому — очок досягнень.

Сьогодні був важливий день. Уперше за тиждень я мав покинути храм.

Та не заради відпочинку.

Сьогодні проходив перший практичний іспит.

Коли я дістався до брами храму, то побачив молодого чоловіка з білим волоссям і золотими очима. На ньому була біла куртка поверх чорних штанів; різкі риси обличчя робили його впізнаваним за будь-яких обставин.

Поряд із ним розмовляла чорноволоса дівчина. З того, як він ледве терпів її присутність, було видно — йому це давалося важко.

Вирішивши допомогти, я підійшов до Сноу.

Щойно він помітив мене, одразу перервав дівчину на півслові.

— Нарешті ти прийшов, Фрею.

— Як справи? — недбало махнув я рукою й глянув на чорноволосу дівчину.

— Вперше бачимося… Фрей Старлайт.

— Ага. А ти хто?

Хоч я і знав, хто вона, я прикинувся незнайомцем.

— Лара Крофт.

— Приємно познайомитися.

— Не можу сказати того ж про тебе.

— Перепрошую? — підняв я брову.

Вона просто відвернулася.

— Нічого.

Вона щойно мене висміяла.

Позаду неї Сноу кинув мені вибачливий погляд. Я лише зітхнув і вирішив це пропустити.

— Про що ви розмовляли?

Сноу зітхнув.

— Та ні про що… Лара просто казала якісь дивні речі.

Почувши це, Лара одразу спалахнула.

— Ти досі мені не віриш?! Клянуся, я це бачила!

Її слова розпалили мою цікавість.

— Що бачила?

Її наступні слова викликали у мене мороз по шкірі.

— Минулої ночі в елітних гуртожитках блукав голий чоловік! Я бачила його на власні очі!

Я миттєво відвернув голову.

«Лайно.»

Дівчина, яку я зустрів учора вночі… була Лара Крофт.

Сноу, що чув це вже десятки разів, зітхнув.

— Голий чоловік у гуртожитках еліти… Ну, ти ж Лучниця, маєш гарний зір. Ти бачила його обличчя?

Лара пробурмотіла:

— Було темно… і він був надто швидкий.

Сноу явно не вірив, що лише більше її дратувало. Тим часом я намагався якнайдалі відсторонитися від цієї розмови.

На той момент Лара вже втрачала терпіння. Вона ще дитина — природно, що сердиться, коли їй не вірять.

— Чому ти мені не віриш?! Ти ж знаєш, я ніколи б не збрехала тобі!

— Я й не казав, що ти брешеш, але мабуть, ти щось не так зрозуміла… або уявила.

Холодно.

Почувши його рівний, байдужий тон, губи Лари затремтіли, і вона закричала:

— Я бачила його чітко! Я навіть встигла роздивитися його член!

…О, Боже.

Якби я зараз міг побачити своє обличчя у дзеркалі, то мабуть, просто розсміявся б.

Вона побачила що?

Навіть після цього Сноу залишався незворушним, що лише розлютило її ще більше. Вона розвернулася й побігла до місця збору.

— Сноу, ти ідіот!

Сноу зітхнув.

— Що з нею не так… Ти справді віриш у все нею сказане?

— Фрею? — звернувся він до мене, вириваючи з заціпеніння.

Я кивнув невпевнено.

— Ага… мабуть, вона просто щось собі надумала.

— Авжеж. Бо скільки першокурсників можуть рухатися настільки швидко, щоб вислизнути від погляду лучниці? Я… Гоуст… можливо принц… і… ти.

Почувши його логіку, я одразу рушив уперед.

— Ходімо. Досить маячні. Ми запізнимося на іспит.

Проклинаючи все на світі, я пішов поруч із Сноу.

Матінко… моя гідність зруйнована.