Розділ 50: Небажані стосунки

— Очима Фрея Старлайта —

…

…

…

Рівномірне постукування наповнювало клас, поки Софія швидко писала на величезній дошці перед нами.

Сьогоднішній урок був присвячений Контролерам Хвиль…

Оскільки це була її спеціалізація, вона розповідала набагато більше, ніж зазвичай.

Минув уже тиждень відтоді, як я потрапив до храму.

За цей короткий час я встиг пережити чимало — зустрічі з дітьми Імператора, зіткнення з протагоністом історії, яку я сам написав, і випробування різноманітних занять.

Це був один із небагатьох уроків, де я залишався цілком зосередженим — з двох причин.

По-перше, пояснення Софії були чіткими й легкими для розуміння.

А по-друге… вона була зачаровуючою.

— Мені потрібна така жінка поруч, якщо я хочу не збожеволіти…

Я придушив дратівливі імпульси, які супроводжували це юне тіло. Не хотів, щоб Софія щось запідозрила.

На щастя, урок закінчився раніше, ніж мої думки встигли зайти надто далеко.

Софія глянула на годинник і оголосила:

— Гаразд, на сьогодні все. Через годину почнеться новий тип занять, тож не запізніться.

— Хм? — я перевірив розклад і швидко зрозумів, про що йшлося.

«Тренування з виживання».

Я одразу впізнав цю назву. Адже інструктором мав бути найбожевільніший викладач усього храму.

Я неуважно крутив годинник на зап’ясті, аж раптом глухий удар привернув увагу всіх.

Я підвів погляд — і побачив знайому дівчину, що сиділа на підлозі. Її довге фіолетове волосся було розтріпане, а окуляри впали поруч.

Адріана.

Перед нею стояв високий худорлявий хлопець із зеленим волоссям.

Якщо я не помилявся, це був один із прихвоснів Фейріта.

B-10. Ян Довер.

Судячи зі сцени, вони, мабуть, випадково зіткнулися.

Сором’язлива Адріана одразу вибачилася й потягнулася до окулярів.

У ту ж мить Ян копнув їх убік.

Вона застигла, приголомшено дивлячись на нього.

З огидною посмішкою він схопив її за волосся й підняв угору.

— Мала хвойда… Я й так ледве терплю твою присутність тут, а ти ще й насмілилася стати на моєму шляху?

Адріана вчепилася в його руку, сльози блиснули з куточків очей, вона благала його відпустити.

— Замовкни! Таке сміття, як ти, взагалі не повинно тут бути.

Його голос сичав, мов зміїне шипіння, і з його гострими рисами обличчя та худим тілом це порівняння було майже буквальним.

Я тихо видихнув, спостерігаючи збоку.

Знову те саме…

Класизм і ідіоти, подібні до нього, існували всюди.

Кожен студент елітного класу походив із впливової родини.

Вони, можливо, не досягали рівня Трьох Великих Родин, але сім’я Яна Довера мала значну вагу — контролювала одну з найпотужніших гільдій імперії.

Звісно, були винятки.

Візьмімо наприклад, Сноу Леонхарта — протагоніста. Він походив із бідної родини… або, як висловився б Ян, із «простолюдинів».

Але Ян ніколи не наважився б його цькувати.

Причина проста:

Якщо б спробував — Сноу стер би його обличчя об підлогу.

На жаль, з Адріаною все було інакше. Вона, певно походила з простої сім’ї й випадково потрапила в оточення аристократів.

Я згадав, як вона втекла, щойно дізналася, хто я — Фрей Старлайт.

Її тихі схлипування повернули мене до реальності.

Переді мною розігрувалася класична сцена публічного приниження.

Ян продовжував її ображати, смикаючи за волосся так сильно, що у повітрі літали фіолетові пасма.

Вона плакала й просила пробачення.

Я насупився.

— Дай відсіч.

Ось що я хотів їй сказати.

Вона була сильнішою за нього.

Окрім мене, система ранжування в храмі була бездоганною. Вона займала шосте місце у класі B.

Могла легко дати йому прочухана.

Ян мабуть, спеціально підлаштував це зіткнення, щоб знайти привід розпочати сварку.

Не було жодної причини їй поступатися.

І все ж, скільки я не чекав… вона нічого не робила.

Лише вибачалася й плакала.

— Жалюгідна, — пробурмотів я.

Вона боялася його родини? Чи просто була боягузкою?

Як би там не було… мені стало нецікаво.

Та щойно я збирався відвернутися, позаду Адріани з’явилася блондинка.

Коли Ян її побачив, його вираз обличчя змінився.

Вона скористалася його заминкою.

— Прибери свої брудні руки від неї.

Санса торкнулася Янового плеча легким дотиком.

Лише один дотик.

Та невидима сила вибухнула нізвідки, й Яна відкинуло через увесь клас — просто в стіну за моєю спиною.

Я звузив очі, спостерігаючи, як із її руки здіймається чорний туман .

Я не зовсім розумів, що щойно сталося.

— Хіба Контролер Хвиль здатен на таке?

Позаду мене, Ян похитуючись, підвівся на ноги.

Я тихо розсміявся, дивлячись на нього.

Він не наважувався поворухнутися — інстинкт підказував, що зіткнувся з кимось, хто краще.

Зрозумівши небезпеку, він мовчки відступив.

Тим часом Санса підняла окуляри Адріани й допомогла їй звестися.

Адріана все ще тремтіла — особливо коли усвідомила, хто саме її врятував.

— А-А… П-Принцесо… П-пробачте! Я не хотіла—

Санса лагідно поклала руку їй на плече, перебивши її слова.

— Все гаразд. Не ти маєш вибачатися. І… просто Санса — буде достатньо.

Адріана поспіхом замахала руками.

— Н-ні! Як я можу… —

Та Санса знову її перебила, нахилившись так близько, що їхні обличчя майже торкалися.

— Досить. Я чула, ти посіла перше місце на теоретичному іспиті. Це правда?

Книжкова дівчина розгубилася від несподіваної зміни теми, але не могла проігнорувати запитання принцеси.

Вона несміливо кивнула.

— Т-так, це правда.

— Це неймовірно!

Санса схопила її за руки, розсміявшись.

— А як щодо того, щоб вчитися разом? Мені важко даються багато теоретичних уроків…

Від цькування до запрошення на спільне навчання від самої принцеси…

Адріана виглядала приголомшеною.

Для такої сором’язливої дівчини це було, мабуть, занадто, тож вона лише кивала.

Санса, здавалося, очікувала такої реакції. Вона просто засміялася і потягнула Адріану з класу.

— Чудово! Відтепер ми друзі! — вона навмисно наголосила на слові «друзі», даючи зрозуміти всім навколо —

Чіпати Адріану відтепер не варто.

Я зітхнув.

Що ж… це теж спосіб вирішити проблему.

Хоча мені це не подобалося.

Це нічого не змінить.

Замість того щоб постояти за себе, Адріана тепер покладатиметься на когось іншого, аби її захистили.

Я вже збирався піти, коли почав долинати приглушений шепіт.

Мої загострені відчуття вловили його, навіть якщо я й не хотів.

…

Ян повернувся до Фейріта.

Вони разом із Кайлом Вокером складали почет Фейріта.

Ян сидів похмуро, бурмочучи прокльони собі під ніс.

Натомість Фейріт аж світився.

Кайл, збентежений його гарним настроєм, мимохіть запитав:

— Фейріте… ти сьогодні такий, щасливий.

Все ще всміхаючись, Фейріт не зводив очей із дверей, за якими щойно зникла Санса.

— Хіба вона не неймовірна?

— Неймовірна? — розгублено повторили Ян і Кайл.

— Принцеса~

Фейріт, здавалося, поринув у власний світ.

— Добра, навіть до нікчемних простолюдинів… приголомшливо красива, могутня, із найшляхетнішого роду…

— Ангел! Вона ж Ангел!

Обличчя Яна потемніло, почувши ці слова. Адже це була та сама дівчина, яка колись його відкинула — можливо, для нього вона й справді здавалася демоном.

Тим часом «танк» Кайл почухав потилицю, кинувши ще одне недбале зауваження:

— Найкрасивіша? Хіба не дівчина з родини Мунлайт найкрасивіша?

Брови Фейріта насупилися.

— Що красивого в тій машині?! Не порівнюй її з ангелом!

— Вона ідеальна… найвища нагорода, про яку може мріяти будь-який чоловік.

Ані Кайл, ані Ян не наважилися відповісти після того, як Фейріт так відкрито виклав свої почуття.

А я…

— Пф-ф-ф! — сміх вирвався з моїх уст, коли я почув їхню дитячу розмову.

Отже… Фейріт закохався в Сансу?

Який же наївний дурник.

Ця дівчина йому абсолютно не по зубах.

Я засміявся ще сильніше, слухаючи, як він описує Серіс. Вона сиділа попереду, тож, без сумніву, чула все — що робило ситуацію ще смішнішою.

Стривай…

А може?

Коли Фейріт так розперезався раніше, бо зрозумів, наскільки я близький із Сансою?

— Пф-ф-ф!

Що більше я про це думав, то сильніше сміявся.

— Які ж діти…

Чи це його спосіб довести їй щось? Перемогти мене — людину, найближчу до неї?

У цей момент я вже не знав, хто він: дурень, дитина чи, може… обоє.

Мій сміх, очевидно зачепив їх, бо вони підвелися зі своїх місць і рушили до мене.

На їхнє нещастя, я вже не бачив у них людей.

Лише зграю дітей, що влаштовують істерики.

На щастя, мені навіть не довелося з ними розбиратися.

Щойно трійця наблизилася, дві кремезні постаті розмели їх, мов кеглі.

— З дороги, ідіоти!

Рагна й Данзо промчали крізь Фейріта й його поплічників.

Вони зупинилися переді мною, і Данзо тицьнув у мене пальцем:

— Гей, Фрей! Що скажеш про спаринг перед наступним заняттям?

Я підвівся й кивнув.

— Без проблем.

Усмішка Рагни стала ширшою, він хруснув кісточками пальців.

— Чудово. Цього разу, я тебе покладу.

— Хотів би я на це глянути.

Не кажучи більше ні слова, я попрямував за ними до найближчої арени.

Це вже ставало звичкою — ранкові спаринги з Даном і Сноу, а тепер із Данзо та Рагною.

Не встиг я й помітити, як почав зближуватися з ними.

Це було корисно для тренувань, та я ж намагався уникати будь-яких зв’язків.

Але це ставало дедалі важчим…

Адже вони, були відображеннями моїх справжніх друзів.

Я зітхнув, крокуючи за ними.

— Ну й нехай…

---

Усередині однієї з арен у центрі стояла кремезна постать із залізними рукавицями на кулаках, а навколо нього з високою швидкістю металися тіні .

Данзо раптово випустив удар, пославши потужну хвилю аури в мій бік — але я легко ухилився.

Я рвонув уперед, стрибаючи на нього.

Мій меч був просякнутий жахливою темною аурою, та Данзо голіруч зупинив його, поклавшись лише на грубу силу.

Він контратакував, але я або ухилявся, або парирував кожен його удар.

— До речі, чув, ти прожив цілий рік у Землях Кошмарів. Це правда?

Ухиляючись від удару, націленого мені в обличчя, я різко рубонув по його торсу.

— Ага… хоча мені просто пощастило.

Данзо відбив мій меч тильною стороною руки й одразу ж завдав нового удару.

Серед шквалу летючих кулаків і чорних розрізів я опинився в жорсткому ближньому бою.

— Пощастило? Хочеш сказати, ти вижив завдяки везінню?

— Не зовсім. Я був на межі смерті, поки не натрапив на одну з древніх сект… Ховався там рік, доки не став достатньо сильним, аби повернутися.

Один із моїх ударів нарешті прорвав його захист, відкинувши його на кілька метрів.

Та завдяки його шаленому тілу він залишився неушкодженим.

Він усміхнувся, коли навколо нього матеріалізувалися чотири руки з аури.

— Непогано… Схоже, ти не такий вже й мамин синочок, як здаєшся.

Я насупився, стискаючи меч обома руками, поки довкола здіймалося темне полум’я.

— Чому ви всі так мене називаєте, до речі?

Данзо стукнув шістьма кулаками одночасно, випустивши нищівну хвилю прямо на мене.

— Скажу, якщо зможеш це відбити!

— Як побажаєш.

Я повільно вдихнув, зосередившись, поки атака наближалася на мене.

— Десять тисяч кроків Тіні: Чорний Різак!

Щойно нищівна сила мала вибити мене з арени, я розсік усе одним ударом.

Темрява розірвала все на своєму шляху, поки я не зупинився — лезо зависло за кілька міліметрів від його шиї.

Я змусив себе всміхнутися.

— Цього досить?

Данзо зітхнув по той бік.

— З тобою важко…

У цей момент на арену ступив Рагна.

— Я наступний!

Данзо похитав головою, сходячи зі сцени.

— Не вірю, що програю маминому синочку…

Я насупився. — От знову… Що у мені виглядає, мов у маминого синочка?

Данзо глянув на мене без жодних емоцій.

— Ну… якщо чесно, ти ж мамин синок Номер Два. Той хлопець із Класу А — номер один.

— Клас А? —

Він про Сноу?

Данзо зітхнув, виходячи з арени.

— Та хай там як… Ви двоє красивіші за більшість дівчат, яких я знаю. Як мені з цим жити?

Я не стримав сміху й обернувся до Рагни.

— Ти дивний.

Наша зброя зійшлася, розлетілись іскри по арені.

Ненавмисно я почав будувати ті самі зв’язки, яких так старанно уникав.