"Коли світ підкидає тобі своє безглуздя, в тебе немає вибору, окрім як підлаштуватися під нього — навіть якщо знаєш, що це закінчиться твоєю смертю."
…
…
…
Ада мимоволі здригнулася, зустрівшись поглядом із чорними, наче обсидіан, очима Фрея.
Чомусь сьогодні Фрей здавався іншим. Страшнішим, ніж зазвичай. Ніби нарешті подорослішав і показав своє справжнє обличчя.
Вона відчувала: він хоче щось отримати від неї. І брати участь у чергових Фрея інтригах вона зовсім не мала бажання.
Та вона не мала вибору.
Те, що він запропонував, було її давньою мрією — прихованим бажанням, яке роками жевріло в серці, а тепер вирвалося назовні, загрожуючи прорватися, наче вулкан.
Прикусивши нижню губу, Ада нарешті кивнула Фрею.
— Краще б тобі не брати слова назад, Фрею… Я приймаю твою пропозицію. Тож — чого ти хочеш натомість?
Фрей відкинувся на спинку крісла, посміхнувшись, наче лис, що вже загнав курку в кут. Ада напружилася, чекаючи на його вимогу — але відповідь була настільки неочікуваною, що в неї мало щелепа не впала.
Він підняв руки в удаваній невинності:
— Не знаю.
У кімнаті запала тиша, поки Ада переварювала почуте.
Вона стиснула кулаки й вигукнула, вкотре за день:
— То ти таки з мене знущаєшся!
— Знову ти за своє, — зітхнув Фрей. — Я ж сказав: підпишу Контракт Аури. Де тут жарт?
— Але ти заявив, що хочеш щось в обмін!
Він злегка знизав плечима:
— Хочу. Просто ще не вирішив, що саме. Домовимося пізніше.
Ада пробурмотіла собі під ніс, не приховуючи роздратування:
— Ти віддаєш титул лорда, навіть не знаючи, чого хочеш натомість… Це ж безглуздя.
Фрей ліниво сперся на стіл, підперши підборіддя долонею.
— І що за поспіх? Контракт Аури не скласти за день. До того ж я не можу офіційно зректися титулу, поки мені не виповниться шістнадцять. А до цього ще місяць.
Із цим Ада не могла посперечатися. Вона знала, що він правий.
Побачивши, що вона змушена погодитися, Фрей продовжив із посмішкою:
— У нас повно часу, Адо. Чому б тобі не пожити тут поки що? Давно ж під одним дахом не жили. Заодно підготуємо контракт.
— Мені? Тут? З тобою? — у голосі Ади прозвучала така відраза, що Фрей мимоволі замислився:
Невже мій колишній "я" так її дістав?
— Твоя стара кімната ніде не поділася… І я ж не кусаюся.
Ада поринула в роздуми, змусивши Фрея вдарити себе долонею по чолі.
Вона раніше погодилася на його пропозицію за секунду — а тепер міркує вічність. Наскільки ж сміттєвим був ‘старий’ Фрей, щоб змусити її реагувати такою поведінкою?
Звісно, в Ади були причини.
Вона досі пам’ятала той день, коли застала десятирічного Фрея за жорстокими знущаннями над покоївкою.
Минуло чимало часу, перш ніж вона зітхнула і, скоріше для себе, ніж для нього, пробурмотіла:
— Місяць із Фреєм — і я отримаю лордство… Так, воно того варте. І зможу наглядати, чи він нічого не задумав… Не так уже й погано.
Побачивши, що вона здалася, Фрей кивнув:
— Радий співпраці, сестро.
Ада лише скептично пирхнула.
«Сестро»…
Вона ніколи не хотіла чути цього слова з його вуст. Здавалося, воно отруює повітря.
Раптом її щось насторожило.
Фрей знову торкався пальцями порожнього місця над столом.
Він робив це й раніше, і Ада так і не зрозуміла, що це означає.
— Фрею, чому ти весь час тикаєш у порожнє місце? З глузду з’їхав чи вирішив мене розіграти?
Той здивовано нахилив голову, поглянувши на свій персональний комп’ютер:
— Тикаю в повітря?
Піднявши пристрій однією рукою, він нарешті збагнув щось важливе.
— Ти… цього не бачиш?
Ада примружилася, вдивляючись у його порожню руку:
— Що бачити? Там нічого немає.
Почувши це, Фрей тихо розсміявся — сміхом лиходія, що смакує страждання своєї жертви.
— Оу, та нічого. Не звертай уваги. Це просто звичка, щоб зняти стрес, тож не хвилюйся.
— Хмпф! Ще чого — перейматися тобою?!
Фрей знову засміявся:
— Ага, ага, знаю-знаю… Ну гаразд, приємну розмову продовжимо пізніше. Головне ми обговорили. Контракт Аури я підготую сам, а ти можеш іти.
Цокнувши язиком, , Ада розвернулася на п’яті та рвучко попрямувала до дверей.
— Наче я хочу залишатися в одній кімнаті з тобою!
Вона вийшла, але, вже на порозі, не втрималася й кинула ще один погляд на брата.
І в голові промайнуло лише одне:
"Чи це взагалі той Фрей, якого я знаю?"
З цією думкою вона нарешті пішла.
…
…
…
— Очима Фрея Старлайта —
Знову я залишився один у своїй величезній кімнаті.
— Добре… Дуже добре.
Я бурмотів собі під ніс.
Після тієї розмови з Адою я досягнув чимало.
Ні — я вбив не просто двох зайців, а цілу зграю одним каменем.
Відмовитися від лордства здавалося безглуздим, але цей титул завжди був прокляттям. Тепер Ада нестиме його тягар, а я зможу керувати нею з тіні.
Фрей був, без сумніву, ганьбою Дому Старлайт.
Титул лорда приносив більше проблем, ніж користі.
Тепер, коли Ада стала новим лордом, я прив’язав її до своїх планів — гарантуючи, що вона буде змушена робити те, що я хочу.
Це був ідеальний спосіб зберегти вплив, уникаючи небезпек, пов’язаних із титулом.
Ада була генієм, справжнім архітектором багатства Дому Старлайт.
Було безліч способів скористатися цим.
Дом Старлайт володів величезним багатством —
багатством, яке я із задоволенням забрав би собі.
Гроші та навички.
Оце були дві речі, які мені найбільше потрібні від цієї родини.
Що стосувалося фехтування… у мене вже був план для цього.
Я просто ще не був готовий.
Знову поглянувши на вікно статусу, я звернув увагу на свою ауру — Темряву.
Це була одна з причин, чому Фрея називали ганьбою Старлайт.
Від засновника родини до останнього лорда всі попередні лорди мали Атрибут Світла, який міг еволюціонувати у вищий Атрибут Зірки.
Натомість Фрей володів Темрявою, яка могла еволюціонувати лише в Тіні. Як лорд Дому Старлайт, він не міг користуватися найпотужнішою зброєю родини — Аурою Зірки — оскільки всі техніки, передані в сім’ї, були прив’язані до Атрибута Світла.
Можливо, талант Фрея, класифікований як Ранг A, вважався хорошим. Але він ніколи не компенсував би решту його недоліків — особливо враховуючи, що його батько був монстром рангу SS.
Проте, хоч ця різниця й зробила його ганьбою, його схильність до Темряви підходила мені ідеально. Мистецтво меча, яке я бажав опанувати, вимагало цього.
Мені потрібно було підготуватися. Через місяць я почну свій шлях, щоб отримати той стиль… І для цього спершу треба було виправити цей безлад зі статистикою.
Тієї ночі я не спав, експериментуючи з Інструментами Автора у всіх можливих варіаціях, готуючись до майбутнього.
До світанку я усвідомив, що провів цілий день за ноутбуком… який, на диво, здавався нескінченно зарядженим, бо ніколи не вимикався.
Це було полегшення — потрапити на очі у світі, де комп’ютери більше не існували, намагаючись його зарядити, було б катастрофою.
Поглянувши на ноутбук, я згадав Аду, яка, очевидно, його не бачила.
Це грало мені на руку. Адже було б катастрофою, якби хтось дізнався, що я можу з ним робити. Принаймні тепер я міг не хвилюватися про це.
В будь-якому разі, підсумовуючи мої знахідки за останні кілька годин…
По-перше, коли поради системи — випадкові чи прямі — не давали дійсної відповіді на мої запити, я не втрачав Життєві Очки. Мій загальний рахунок залишався на 100.
По-друге, я не міг створити надпотужну здатність чи нелогічну навичку. Коли я намагався написати абсурдно сильні здібності на кшталт «Миттєва смерть поглядом (Ранг SSS)», з’являлося повідомлення з числом настільки великим, що я не міг його прочитати… супроводжуване прокляттям того блазня:
— Вбий мене, ледачий авторе. Ти думаєш, це так легко?
Я ледве втримався, щоб не викинути ноутбук у вікно.
З іншого боку, Таланти були значно дешевшими за Навички. Наприклад, Талант Фехтування коштував лише близько 500 Очків.
Це все одно була величезна сума для мене, хто мав лише 100.
Що ж до Навичок… Я вирішив придбати й розвивати наявні, а не створювати нові з нуля — це було набагато економічніше. Я зрозумів це, коли зазирнув у єдину навичку Фрея: зваблення. Я виявив, що можна покращувати навички за допомогою очок.
Я лише клацав язиком у розпачі, згадуючи ту марну навичку. З усіма ресурсами, які він мав, це все, на що він звернув увагу? Наскільки дурним був старий Фрей?
У будь-якому разі, я зможу зміцнити свої навички з часом за допомогою очок.
Але зараз мені не вистачало очок, щоб щось зробити. Єдиним варіантом було виконувати завдання.
Я глянув на доступні квести й не міг стримати зітхання.
Бічні квести:
• Пробігти 10 км → 5 Очків(Щодня)
• 100 віджимань → 5 Очків(Щодня)
• 100 махів мечем → 10 Очків(Щодня)
• Ляснути Аду по дупі → 100 Очків
• Дражнити служницю → 15 Очків
Я дивився на список у ступорі.
Чому найсмішніші завдання давали найбільші нагороди?
А ляснути Аду по дупі? Ні, дякую — я ще не хотів помирати.
…
…
…
Ффух… ффух… ффух…
От і я, бігав заднім садом палацу, виконуючи щоденні квести — єдині, що я міг робити.
Я досі пам’ятав вирази облич слуг і Ади, коли вони бачили мої тренування… Це було те, чого вони ніколи не очікували побачити в житті.
Хоча моє тіло вважалося сильним за нормальними людськими стандартами, воно нічого не варто у порівнянні з іншими в цьому світі. Це було нелогічно, враховуючи статус Фрея. Хтось на його місці мав би отримати найкращі ресурси для тренувань.
Але ось я, задихаючись після 10 км бігу…
Щось явно було не так.
Я упав на пухку зелену траву, мокрий від поту, стримуючи непереборне бажання прийняти душ.
На жаль, довелося терпіти — бо інші квести були неможливі для виконання.
Ляснути Аду по дупі не підходило. А дражнити служницю? Цей варіант зник у момент, коли я вирішив залишити Аду поруч, адже вона ніколи не дозволила б таке. Крім того, я не хотів псувати й без того жалюгідну репутацію — це було критично для моїх планів.
Я встав і підійшов до сумки, залишеної неподалік, витягнув ноутбук, щоб перевірити прогрес.
Виконані квести:
• Пробігти 10 км → 5 Очків ✔
• 100 віджимань → 5 Очків ✔
• 100 махів мечем → 10 Очків ✔
Поточні Очки: 120
— Ну… це спрацювало.
Я видихнув, дивлячись на блакитне небо. Палац Старлайт був ізольованим, тихим місцем. Рідкісний момент спокою у такому світі.
— Лише рік залишився до початку основних подій Академії Храму…
Мені потрібно було стати достатньо сильним до того часу.
Я був одержимий гонитвою проти часу, постійно удосконалюючи свої плани.
Прагнучи побачити сім’ю знову та повернутися у свій світ, я штовхав себе вперед. Я мусив стати сильнішим — швидко.
Занурившись у роздуми, я не міг не помітити, наскільки реалістичним був цей світ — дивно схожий на мій рідний.
Попри катастрофи, що спіткали Землю, вона все ще була прекрасним місцем.
Наразі території людства скоротилися до частини колишньої Європи та частин Західної Азії — під владою однієї великої імперії.
Решта або впала до демонів, або до монстрів, що мутували під впливом тієї підлої сутності.
Поки я сидів тут у величі палацу Старлайт, десь там, без сумніву, точилися численні бої.
Щодня гинули сотні.
З появою Воріт населення Землі впало з 8 мільярдів до трохи більше ніж 500 мільйонів.
Катастрофічна втрата, що залишила людство на межі зникнення.
Я насолоджувався тимчасовим спокоєм навколо, повторюючи собі:
— Це не мій світ. Нехай слабкі гинуть. Нехай сильні виживуть. Я тут не належу.
— Так… Я використаю всі засоби, щоб повернутися у свій світ. А історію Землі Виживання? Нехай її проживе хтось інший.
Врешті-решт я повернувся до палацу, готуючись до наступного кроку.
Якщо я втілю ідеї, що крутилися в голові, можливо, довго не протягну.
Але який у мене був вибір?
Ризикувати життям — це найменше, що я міг зробити, щоб виконати неможливе завдання, поставлене переді мною.
Тож нехай буде так.
Покажи, на що ти здатний, світ.