Розділ 49: Підвищення рівня складності (2)

Зрештою, мені не залишилося нічого іншого, окрім як прийняти реальність.

З’явилася нова місія — вижити під час майбутньої події.

Можливо, мої вороги стануть сильнішими, але це мене не турбувало.

— Урешті-решт, у мене є ти…

Я простягнув руку, і в повітрі матеріалізувався моторошний чорний клинок, довкола якого закрутилися темні тіні.

— Спокійно, друже… Я знаю, що ти давно не відчував смаку крові… але скоро це зміниться.

Він був моїм козирем, моєю наймогутнішою зброєю — Балеріон, Чорний Жах.

Поки що я просто готувався до занять. Після всього, що сталося із системою, я не був певен, що робити далі, тож просто заснув.

І ось новий день уже розпочався.

Я вдягнув білі храмові шати, зібрав волосся й вийшов із кімнати, аби розпочати день.

---

Спершись на руку, я ліниво спостерігав, як професор Флемінґ із властивим йому запалом веде лекцію.

Зараз він розповідав про вищі властивості — тему, яка природно прикувала увагу всіх студентів.

На передніх рядах я помітив Сноу, який сидів поруч із дівчиною — Ларою Крофт, якщо не помилявся.

На мій подив, сьогодні вранці він привітався зі мною. Я не відштовхнув його, але чітко окреслив межу між нами.

Мені не потрібні друзі.

Особливо — протагоніст цієї історії.

Я знову зосередився на Флемінґу, саме коли він почав енергійно жестикулювати, креслячи у повітрі кілька символів.

— Вищі властивості! Одне з найбільших таємниць, що спантеличують Пробуджених уже поколіннями!

— Ці сили не походять із природи — вони виникають із нічого!

— Кожна вища властивість — блискавка, лід, гравітація, звук — з’явилася в результаті неприродних процесів!

— Багато дослідників вважають, що саме це пояснює, чому вищі властивості значно перевищують нижчі.

— Вода, земля, вітер… ці елементи природно існують довкола нас, на відміну від вищих. Тому багато хто вважає, що вогонь — найсильніший серед нижчих елементів: він найближчий до вищої властивості. Адже, вогонь, теж, не виникає природно.

Поки він говорив, у долоні Флемінґа спалахнуло полум’я, яке поступово набирало сили, доки не стало глибоко-блакитним.

Полум’я закружляло в повітрі, а потім вибухнуло яскравим сяйвом.

Під час демонстрації здібностей один студент у окулярах підняв руку.

Флемінґ завжди охоче приймав запитання, і хлопець не зволікав:

— Професоре, а що з світлом і пітьмою? Їхніми вищими властивостями?

Очі Флемінґа спалахнули — здавалося, він чекав саме цього питання.

— Ах! Світло й пітьма… зоря і тінь. Обидві — таємниці самі по собі!

— Таємниці? — перепитав студент.

Флемінґ кивнув.

— Ці сили виходять за межі людського розуміння. Зорі… небесні тіла, недосяжні для нас. Але чи правильне саме слово “зоря”? Чи дійсно ця страхітлива ефірна сила — влада зірок?

— А тіні? Вони завжди поруч із нами.

Він указав на власну тінь.

— Вона прямо тут, переді мною. Але чи можу я її торкнутися? Вивчити? Ні! Ми стоїмо перед невідомим, мій хлопчику.

Після цього він занурився в довгий перелік теорій — жодна з яких мене не цікавила.

Я ледь тримався, аби не заснути, поки його лекція тягнулася нескінченно.

Нарешті, після того що відчувалось як вічність, Флемінґ відпустив нас.

Я вже збирався піти, досі дратуючись від повільності власного тіла, коли помітив біля дверей дівчину з хвилястим білявим волоссям.

Озирнувшись, я зрозумів — нікого більше поруч не було.

Я тихо засміявся, вказавши на себе.

— Ти… мене чекаєш?

Санса стояла, спершись об стіну.

Вона подивилася на мене кілька секунд, перш ніж заговорити.

— Ти… уже одужав після поранень?

Я театрально потягнувся, розвівши руки.

— Як бачиш, зі мною все чудово.

Ну… майже.

Санса лише кивнула, хоч і виглядала не зовсім переконаною.

Без жодного слова вона розвернулася, зробила кілька кроків і кинула:

— Будь обережнішим наступного разу.

Я проводжав її поглядом, спостерігаючи, як її струнка постать зникає за рогом.

Хіба вона не мала б злитися на мене після всього, що сталося?

Цю дівчину важко було розгадати.

До наступного заняття з Софією ще лишався час, тож я вирішив зателефонувати.

Якщо не зроблю цього, Ада, мабуть з’явиться в храмі вже завтра.

Знайшовши тихе місце, я сів на лавку й набрав її номер.

Вона відповіла миттєво.

На екрані з’явилася дівчина з білим волоссям і темними очима.

— Привіт, Адо.

У відповідь — вибух емоцій.

— Фрей! Що сталося?! Чому ти не відповідав?! Я чула, що ти поранений — ти в порядку?!

Бла, бла, бла…

Як можна було відповісти, коли вона засипала мене десятком запитань одночасно?

Я терпляче заспокоював її, відповідаючи на кожне по черзі.

Минуло понад пів години, перш ніж я переконав її, що все гаразд.

Тільки тоді розмова перейшла в спокійне русло.

— Фрей, як твої заняття? Завів нових друзів?

Я знизав плечима байдуже.

— Уроки як уроки. Ні, друзів не заводив.

— Хмм…

Ада на мить замислилася, а потім знову заговорила:

— А Санса? Тобто… принцеса. Ви ж були друзями дитинства, правда?

Санса…

На жаль, вона дружила з тим Фреєм. Не зі мною.

— Усе гаразд. Ми ж однокласники.

Ада кивнула, але її погляд став серйозним.

— Поводься з нею добре, Фрею. Ця дівчина багато пережила.

Я залишився мовчазним.

Я знав, що її колись викрали Ультри, але не знав всіх деталей.

І перш ніж усвідомив це, запитав про них.

Ада вагалася. Ця інформація ніколи не ставала публічною, тому вона не була певна, чи має право розповідати.

Та зрештою, вона продовжила.

— Принцесу тримали кілька місяців у в’язниці Ультрів.

— Вона майже нічого не пам’ятає з того часу… але, судячи з її стану — і стану тих, хто був із нею…

Ада зробила коротку паузу, тоді продовжила:

— Коли її знайшли, вона була шкірою та кістками. Кажуть, їх майже заморили голодом.

Я підняв брову.

Хіба дівчина її віку могла пережити щось подібне?

Я хотів було щось сказати, та зрозумів, що Ада ще не закінчила.

Вона тяжко зітхнула:

— Принцеса була не одна. Разом із нею там перебувала друга дружина імператора та кілька впливових осіб.

— Коли вони опинилися на межі голодної смерті… деякі з них втратили людяність.

Мороз пробіг по моїй спині.

— Що ти маєш на увазі?

Ада на мить замовкла, перш ніж відповісти:

— Я не знаю всіх деталей… але вони вбивали одне одного.

— І… їли одне одного.

Я застиг.

— Санса?..

Ада похитала головою.

— Вона — ні. Після огляду лікарі підтвердили, що вона не їла нічого місяцями. Як вона вижила — загадка. Але принаймні… вона не втратила свою людяність.

— Поводься з нею добре, Фрею… Побачимося пізніше.

З цими словами вона завершила дзвінок, залишивши мене наодинці з думками.

— Якщо замислитися… Санса завжди здавалася худішою за інших дівчат.

Хто б міг подумати, що вона пройшла через таке?

Вона була достатньо доброю, щоб вважати Фрея — того Фрея — другом.

А той другий лікувальний еліксир, залишений анонімом? Це була вона. Я підтвердив це, коли побачив її сьогодні.

Можливо, саме я був причиною її страждань.

Ні — без “можливо”. Я був винен.

Я сухо засміявся.

Схоже, я був не єдиним, хто пізнав біль.

Порівняно з Землями Кошмарів, полон у Ультрів, можливо, був ще гіршим.

Я підвівся з лави й рушив на заняття.

Як автор трагедій цього світу, я був відповідальний за більшість із того, що сталося — і що ще станеться.

І все ж… я не відчував провини.

Я просто був такою людиною.

Але тепер… я більше не знав, як дивитися цій дівчині в очі.