— Очима Фрея Старлайта —
…
…
…
Я повільно розплющив очі, й мене одразу зустрів стерильний запах лікарні — єдиний аромат, який я завжди ненавидів.
— Я не впізнаю цієї стелі.
Довкола мене стояло дивне медичне обладнання, більшість з якого я навіть не міг ідентифікувати.
Я повільно підвівся, різко окинувши поглядом своє тіло, обмотане шарами бинтів.
Тупий біль і скутість розтікалися по кінцівках; м’язи не реагували так швидко, як мені хотілося.
Хоча зовнішні рани вже повністю загоїлися, внутрішні, схоже, ще ні.
Останній удар, мабуть, надто перенавантажив моє тіло, серйозно пошкодивши аурні шляхи.
Зітхнувши, я звісив ноги з ліжка й підвівся.
— Усе виходить з-під контролю… Я навіть не певен, чи це досі та історія, яку я написав.
У цей момент до палати зайшла медсестра.
Вона завмерла, побачивши мене на ногах, а тоді швидко кинулася вперед, міцно схопивши мене за плечі.
— Що ви робите?! Ви ще поранені — вам не можна вставати з ліжка!
Вона намагалася знову покласти мене на ліжко, та, скільки б сили не докладала, я не зрушив із місця.
Відмахнувшись від її рук байдуже, я почав розмотувати бинти з грудей і талії, оголюючи шкіру.
— Я в порядку. Я вже відновився.
Її очі широко розкрилися від шоку.
Адже минуло лише кілька годин відтоді, як мене привезли сюди, вкритого ранами. А тепер перед нею стояло тіло бездоганної блідої шкіри, без жодного шраму.
За мить її обличчя спалахнуло червоним — вона збагнула, що дивилася надто довго. Вона швидко відвернула погляд.
Ігноруючи її передбачувану реакцію, я витяг із кільця свій храмову уніформу і одягнувся, прямуючи до дверей.
— Зачекайте! Ви ще не можете йти!
Я лише махнув їй рукою, виходячи.
Мій пункт призначення — стійка реєстрації, де я мав забрати свій смартгодинник та інші речі, вилучені, поки я був без тями.
За стійкою сидів чоловік у чорному діловому костюмі.
Я зупинився перед ним і без зайвих слів промовив:
— Я прийшов забрати свої речі.
Його обличчя залишилося беземоційним; він кивнув.
— Ім’я та номер класу?
— Фрей Старлайт, Елітний клас B9.
Його вираз ледь змінився, коли він почув, що я елітний студент, але він швидко це приховав.
Він поклав на стійку картку, смартгодинник і кілька золотих монет.
— Ось речі, які ми змогли відновити. На жаль, ваш одяг був надто пошкоджений і його довелося утилізувати.
Я зітхнув, забираючи свої речі.
— Це не проблема.
Я вже збирався йти, коли чоловік зупинив мене.
— Також… для вас щось надійшло.
Він поставив на стійку дві скляні ампули, наповнені блідо-зеленою рідиною.
Я впізнав їх одразу — високоякісні лікувальні еліксири.
Піднявши одну, я насупився.
— Хто їх надіслав?
Чоловік, як і личить професіоналу, миттєво пригадав деталі.
— Першу надіслав А-3, Еґон Валеріон.
Як і очікувалося. Отже, це був його перший жест доброї волі.
Стоп… першу?
— А другу?
Чоловік ледь вагався, перш ніж схилити голову.
— Перепрошую, але друга особа побажала залишитися анонімною. Вона також приховала обличчя, тож я не зміг її впізнати.
— Розумію…
Забравши обидва еліксири, я розвернувся до виходу.
— Дякую.
Виходячи з лазарету, я машинально перекочував ампули між пальцями.
Я здогадувався, хто міг надіслати другу, але ще не був певен. Наразі це не мало значення.
Пристебнувши смартгодинник на зап’ястя, я увімкнув його.
Одразу ж екран засипала хвиля сповіщень — безліч пропущених дзвінків.
Ада Старлайт — 16 пропущених дзвінків.
Невже новина вже дійшла до неї?
Я зітхнув.
— Зателефоную їй пізніше.
Погляд на час показав — уже шоста вечора. Я пропустив усі заняття сьогодні.
Що ж, варто повернутися до своєї кімнати.
Йдучи храмовою територією, я відчував, як прохолодний вечірній вітер торкається мого обличчя — нагадування, що осінь добігає кінця.
Час від часу я минав студентів храму, які сміялися й розмовляли між собою, насолоджуючись безтурботним шкільним життям.
Блаженно не відаючи, що їх чекає попереду.
Я зупинився на мить, вдивляючись у захід сонця, а тоді знову рушив до елітного гуртожитку.
На щастя, нікого не зустрів і непомітно прослизнув до своєї кімнати.
Сів за стіл і ввімкнув ноутбук.
Той самий інтерфейс. Усе на місці.
Я довго дивився на екран, перш ніж нарешті заговорити вголос:
— Клята система, є щось, що ти хочеш мені сказати?
Тиша.
— Не прикидайся дурною. Хто б не сидів за цим екраном, я знаю, що ти слухаєш. Я хочу відповідей — негайно.
Відтоді, як я прокинувся, це питання гризло мене.
Я бився зі Сноу Леонхартом, відчувши на собі всю його силу.
Можливо, хтось інший би цього не помітив.
Але я — помітив.
Я знав усе про головного протагоніста своєї історії. І був певен одного: він не мав бути таким сильним на цій стадії сюжету.
Це мав бути його рівень без кільця, яке обмежувало сили.
Але щоб проявляти таку міць, носячи його… щось безсумнівно було не так.
Наче у відповідь, екран мого ноутбука мигнув.
З’явився знайомий символ блазня, а за ним — кроваво-червоний текст.
— Як і очікувалося від автора… Досить проникливо.
Я різко вдихнув.
Воно справді відповіло.
— Хто ти?
Моє питання проігнорували — з’явився новий текст:
— Через несподіваний темп розвитку автора, складність світу підвищено до максимального рівня — «Режим Кошмар».
— Усі персонажі — як герої, так і лиходії — отримають суттєве посилення, аби відповідати наративу. Також переписано раніше неоднозначні сюжетні лінії для покращення світоустрою.
— Першу арку, «Вторгнення Ультрас», відкориговано відповідно.
— Основне завдання: вижити до кінця рейду.
— Нагорода: 1 000 очок досягнень.
— Удачі… вона вам знадобиться.
…
…
…
Я застиг, обробляючи прочитане.
—Клята система, стій, де стоїш!
Схопивши ноутбук, я нахилився вперед, голос тремтів від гніву:
— Відповідай! Хто ти? Чого хочеш? Чому ти затягнула мене у цей світ?! І як, чорт забирай, мені повернутися назад?!
Я закидав екран питаннями, але символ блазня вже зник, залишивши лише новий квест.
З риком я вдарив кулаком по столу, тріснувши поверхню.
— Підвищена складність?..
Сука…
Я пробиваюся крізь Землі Кошмарів, переживаю пекло, аби стати сильнішим — і варто мені цього досягти, як складність одразу зростає?
То який сенс у всіх цих муках?
Я — лише розвага? Іграшка для чиєїсь втіхи?
За таких умов не лише головний герой — усі стануть сильнішими. Кожен із них стане перешкодою.
Відкинувшись на спинку стільця, я провів рукою крізь волосся, різко видихнувши.
— Що чорт забирай, мені тепер робити?
Розділ 48: Підвищення рівня складності (1)
Том 1
