Розділ 47: Проти Обіцяного Героя

— Очима Фрея Старлайта —

...

...

...

У мені вирувала буря емоцій, коли я готувався зустріти його…

Протагоніста власної історії.

Досконалу версію себе — того, хто мав усе, чого я коли-небудь прагнув.

Я підняв меч, вирівнявши дихання.

— Ходи, герою.

Сноу Леонхарт кивнув, і крізь нього прорвалася приголомшлива аура. Три кольори сплелися воєдино — білий, червоний і зелений — доказ його потрійної стихійної спорідненості.

І це було лише половиною його справжньої сили.

У відповідь мене огорнула щільна чорна аура темряви.

Я напнув усю свою міць, активувавши «Око Яструба» і «Фантомні Кроки».

Цьому бою я віддам усе, що маю.

Ми рухалися повільними, обережними колами, пильно вивчаючи одне одного. На узбіччі Дан і Серіс спостерігали в тиші.

— Знаєш, Фрею… Я чекав на цю мить довгий час.

Золоті очі Сноу сяяли, коли він промовив ці слова.

Він стояв за кілька метрів від мене.

Та в наступну мить його голос прошепотів прямо біля мого вуха.

— Відтоді, як ти переміг Фейріта...

Що мить він був удалині.

А в наступну секунду — його примарна постать з’явилася поруч зі мною, і сяючий клинок пролетів до моєї шиї.

Його удар розрізав повітря, та в останню мить я зумів вигнути тіло, ледь уникнувши смертельного леза.

Те, що я бачив раніше, було лише післяобразом — залишком його неймовірної швидкості.

На щастя, «Око Яструба» дозволяло мені відслідковувати його рухи.

Я кинувся в контратаку, розсікаючи його життєві точки мечем, охопленим чорною аурою.

Миттю Сноу перейшов від наступу до захисту, відбиваючи мої атаки з бездоганною точністю.

Світло й темрява зіткнулися лютим вибухом, кожна із сил намагалася поглинути іншу.

У ту мить ми обоє подумали одне й те саме.

У спалаху ми обмінялися десятками ударів.

Чорне і біле зіштовхнулися, закрутивши нас у вихор сяючих мечів.

Здалеку будь-який спостерігач побачив би лише бурю темних і світлих спалахів, що врізалися одне в одного з осліплюючою швидкістю.

Мої «Десять тисяч кроків тіні» були безжальними — різкими, непередбачуваними.

Та він відбивав кожен удар із легкістю, його майстерність швидкісного фехтування робила мої атаки марними.

Тоді, обравши ідеальний момент, Сноу виманив мене на атаку, відступив убік з ювелірною точністю й прослизнув крізь мою оборону.

— Час перейти до наступної фази.

Його меч спалахнув сліпучим сяйвом, виплеснувши спустошливу хвилю аури збоку від мене.

Зала затремтіла, коли сила удару відкинула мене назад.

— Один меч: Клинок Розсікающий Гори.

Дан і Серіс здригнулися, коли сліпуча велич удару наповнила кімнату.

На мить вони могли подумати, що бій закінчено.

Але серед всепоглинаючого світла —

З’явилася чорна цятка, що стрімко розросталася.

Суцільно-чорний розріз прорвав сяйво, розрубавши атаку Сноу навпіл.

Мій меч палав темними полум’ям, коли я підняв його в його бік.

— Навіть не думай… що перемогти мене буде легко.

Потужним замахом я вивільнив усю свою силу.

— Десять тисяч кроків тіні: Чорний Різак.

Величезна дуга темряви ринула на Сноу.

Він лише розсміявся, піднявши меч у захисній стійці.

— Ніколи й не думав.

Сяючий серп енергії виплеснувся, зустрічаючи мій удар, рівний за розміром і потужністю.

Дві атаки зійшлися, взаємно знищуючи одна одну —

Але тоді його очі розширилися.

Бо за першим розрізом....йшли ще десятки.

Ні — сотні.

В усіх аспектах він перевершував мене.

В усіх — окрім одного.

— У мене безкінечний запас аури.

На відміну від тебе… я можу битися, не вичерпуючись.

І нарешті Сноу усвідомив —

Його суперник справжній майстер.

Оточений бурею чорних серпів, він тихо розсміявся.

А потім, раптом, світло зникло з його клинка.

— Доведеться відповісти тим самим.

Цього разу навколо його меча спалахнуло полум’я.

Він закрутився з неймовірною швидкістю, його рухи породили величезний вогняний вихор.

Вогняне торнадо рвонуло уперед, поглинаючи мої хвилі темряви.

Я дивився, як вогняний вихор здіймався—

Аж раптом вихор нахилився в мій бік.

У його серці мерехтіла постать Сноу.

Полум’я навколо нього змінилося на моторошне блакитне.

А тоді, поступово, воно випарувалося…

І його замінило щось інше.

Блискавка.

Величезна буря іскристої електрики ринула на мене з жахливою швидкістю.

Я стиснув щелепи, збираючи кожну крихту сили, яку міг.

Це була атака, яку не можна було сприйняти легковажно.

Він використовував уміння вищого порядку.

А це означало — тепер він справді сприймав мене всерйоз.

Я глибоко вдихнув, мої м’язи напружилися, мов туго заведена пружина.

До останньої краплі —

Я вивільнив ауру без розрахунку, мої канали горіли від болю.

— Десять тисяч кроків тіні: Чорний Метеор.

Я злетів у небо, охоплений стовпом темряви.

З моєї перспективи, час наче зупинився.

Але в реальності, все це відбулося за одну секунду.

Наші мечі зійшлися.

Буря блискавок і темряви вибухнула навколо, обидві сили люто боролися за панування.

Це можливо, була найсильніша атака, з якою я коли-небудь стикався.

Урешті ми обидва впали з небес.

Сноу приземлився на своє початкове місце, тоді як я похитнувся, зробивши кілька кроків назад.

Усе моє тіло боліло, електрика текла крізь кінцівки, мов розпечений вогонь.

Я ледве встиг втриматися на ногах —

Але Сноу не дав мені шансу.

З тривогою я спостерігав, як туманна аура огортає його тіло.

Чорт…

«Око Яструба».

Тонка цівка крові стекла з мого ока, коли я довів зір до межі.

Сноу щось готував.

Він торкнувся землі —

І в ту ж мить світ навколо нього розколовся.

Чорні блискавки закрутилися навколо його тіла, немов живі змії.

— Крок Порожнечі.

Сноу рвонув уперед прямою лінією, знищуючи все на своєму шляху.

Ця техніка стискала всю його силу, зливала її з потужністю імпульсу —

І спрямовувала все в один-єдиний, спустошливий удар.

Використовуючи «Око Яструба», яке ледве встигало за його рухами,

І «Фантомні Кроки», що підштовхнули моє ухиляння до межі можливого —

Я уникнув удару на волосину.

Його атака розбила укріплені стіни зали —

І навіть після цього, воно продовжило руйнувати все на своєму шляху.

Сноу розсміявся, вже знову кидаючись на мене, з іскристими розрядами блискавки довкола нього.

— Ти навіть ухилився від «Кроку Порожнечі»?

Зціпивши зуби, я відбивав його удари, пронизані блискавками.

Я тримався —

Але наступний його хід змінив хід бою.

— Час закінчити це, Фрею.

Моє серце здригнулося, коли повітря пронизали пульсуючі звукові хвилі.

Атака на основі звуку?!

Він використовував вищий порядок стихії вітру — Звук.

Його хвилі збивали мої реакції, руйнуючи ритм.

І в ту ж мить він здобув перевагу.

Коли він вже збирався завдати фінального удару —

Я змусив тіло рухатися, активувавши «Міраж».

Я наклав його кілька разів, завдавши десятки ударів менш ніж за секунду —

Але Сноу зрівнявся зі мною у швидкості, чорні блискавкові змії кружляли довкола нього.

І нарешті ми обидва зупинилися.

Стоячи за кілька метрів один від одного, він залишався неушкодженим —

Тоді як я важко дихав.

Мені не хотілося визнавати це…

Але з таким темпом я програваю.

А тоді —

Біле, ефірне сяйво розлилося тілом Сноу.

— Фрею… Я йду на повну. Спробуй витримати це.

Я впізнав цю силу миттєво.

І Дан із Серіс теж, затамували подих від шоку.

Вища здатність Світла.

Зірка.

Найсильніша аура, відома у світі.

Єдина сила, якої був позбавлений Фрей Старлайт.

І, відчувши велич енергії, яку зібрав Сноу,

Я зрозумів.

Справжнє тільки починалося.

— Другий меч: Розсікач Небес.

Поки його поглинала ефірна сила, я кинув погляд на власний меч…

У цей момент татуювання змія на моїй руці палало, вимагаючи випуску.

Пробач, друже… але не цього разу.

Це те, що я мушу зробити сам.

Ігноруючи заклик Балеріона, я заплющив очі.

Темрява накрила мене, а густий чорний туман закрутився довкола мого тіла.

Те, що я збирався випустити, було однією з найсильніших технік «Десяти тисяч кроків тіні».

На моєму рівні використання цієї техніки було безрозсудним — можливо, навіть самогубним.

Але вибору не залишалося.

Судячи з тієї сили, яку вже показав мій суперник, я мав перевершити власні ліміти.

Сноу був сильний.

Надто сильний.

І це непокоїло мене.

Він не мав бути настільки могутнім на цьому етапі історії…

А це означало, що щось уже змінилося.

Але зараз не час про це замислюватися.

Я дозволив собі зануритися в безодню, мої очі палали інтенсивним фіолетовим сяйвом.

Сноу активував «Крок Порожнечі», випустивши атаку, пронизану всією силою Зоряної Аури.

Я не вагався.

Я рвонув уперед.

— Десять тисяч кроків тіні: Нескінченна Темрява.

Я лише сподівався, що моє тіло витримає зворотний удар цієї техніки, коли я випускав усе.

Темрява повністю поглинула мене.

Попри шалений темп, час здавався сповільненим.

Я бачив, як Сноу наближається, огорнутий жахливим штормом ефірної енергії.

Погляд у його очах віддзеркалював мій власний.

Ми обидва визнали силу один одного.

Ми обидва вирішили випустити наші найвищі техніки.

Це ніколи не було просто дуеллю.

Це була битва.

Справжня.

Він був найбільшим каменем на моєму шляху — тим, кого я мусив перемогти, якщо хотів повернутися у свій світ.

І тому, навіть не усвідомлюючи цього, я віддав усе.

Ця техніка була смертельною. Навіть Дан і Серіс це знали.

Серіс намагалася втрутитися, викликавши між нами величезну стіну льоду.

Аби там як, наші мечі розсікли його, немов розпечене лезо, що проходить крізь м’яке масло.

А потім —

Наші клинки зійшлися.

Оглушливий вибух розніс на друзки всю тренувальну залу.

Я бачив, як мій меч розсипався в порох.

Мене поглинула темрява.

— Я програв.

---

— Очима Сноу Леонхарта —

…

…

…

Я повільно видихнув, випускаючи затримане в легенях повітря.

Тонка хмаринка пари з’явилася переді мною і розчинилася в холодному ранковому повітрі.

Я окинув поглядом довкола.

Я стояв серед руїн тренувальної зали.

Або, радше того, що від неї лишилося.

Руйнування від нашого останнього зіткнення виявилося значно масштабнішим, ніж я очікував.

Дан і Серіс стояли осторонь, захищені власними силами.

Переконавшись, що з ними все гаразд, я знову зосередився на ньому.

Фрей лежав нерухомо, похований серед уламків стіни.

Я поглянув на свій зламаний меч… і на глибоку рану, що розсікала мій бік.

Дивне відчуття огорнуло мене — щось між захопленням і невірою.

Навіть якщо я не використав увесь свій стихійний арсенал, я все ж віддав цьому бою все, що мав.

І все ж —

Він зміг йти в ногу зі мною.

Ні.

Він загнав мене так далеко.

Він не був якимось там учнем третього чи четвертого курсу.

Він був мого віку.

— Непогано… Фрей Старлайт.

— Приєднатися до храму було не помилкою, зрештою.

Притиснувши руку до кривавої рани, я рушив до нього.

Коли підійшов, стало очевидно — його стан був значно гірший за мій.

Та найбільше мене здивувало те, що більшість його ран…

Взагалі-то не від моїх атак.

Він завдав їх собі сам.

Я не втримався від сміху.

— Чорт… боляче ж.

Ігноруючи пекучий біль у боці, я закинув Фрея собі на плече.

— Ходімо… це не місце, де ти падеш.

Я збирався віднести нас кудись, де ми зможемо залікувати рани —

Але, здається, наш бій привернув надто багато уваги.

Зібрався натовп.

Серед них виділялися кілька потужних аур.

Очолювала їх невисока дівчина з дитячою зовнішністю.

Еллен Вайт — президентка Елітної студентської ради.

Вона трималася за голову, кричачи щосили:

— Що до біса, сталося з Ареною Дуелей Першого Курсу?!

Було ледь понад шосту ранку, а вона все ще була в нічній сорочці — через що її поява виглядала майже комічною.

Попри біль, я не стримав смішок.

— Вибач, Фрей, але схоже, ми тут затримаємось.

---

Після бою

Мати справу з Еллен Вайт і пояснювати ситуацію зайняло більше часу, ніж мені хотілося.

Але вона не затримала мене надовго — особливо після того, як побачила непритомного Фрея в мене на плечі.

Зрештою, обох нас належним чином вилікували.

Мої рани були не такими серйозними, тож мене виписали першим.

Але Фрей залишився в одній із медичних палат храму.

Коли я вийшов із лазарету, знайоме відчуття холоду пробігло хребтом.

— Еґон Валеріон.

Шляхетний юнак зі срібним волоссям посміхався, підходячи до мене.

— Виглядаєш непогано, Сноу Леонхарт.

Його усмішка була такою ж нещирою, як завжди.

Зітхнувши, я вирішив закінчити швидко.

— Чого вам, принце Еґоне?

Він без зусиль скоротив відстань між нами.

— Скільки разів мені тобі казати… називай мене просто Еґон.

Почувши це, я вимушено посміхнувся.

— Як же я можу бути настільки нечемним?

— О, який джентльмен.

Він простягнув руку і провів нею вздовж мого боку —

Натиснувши прямо на рану сміливим, навмисним рухом.

Моє тіло напружилося інстинктивно, реагуючи на біль, коли його пальці торкнулися пошкодженого місця.

— Подивися на себе… Хто б подумав, що тебе можна так притиснути?

Я відштовхнув його руку й відступив на крок.

— Не змушуй мене повторюватися. Чого ти хочеш, Еґоне Валеріоне?

Він засміявся, проходячи повз мене.

— Подивися, яким ти став грубим… Я лише хотів провідати свого дорогого однокласника.

— Ми ж не хочемо, щоб ти отримав постійну травму й зірвав навчання, правда ж?

Еґон пройшов повз мене й попрямував до лазарету.

На моєму обличчі з’явилася хмурість, коли я побачив, як він заходить усередину.

Не стримавшись, я спитав:

— Куди ти йдеш?

Не озирнувшись, він тихо розсміявся.

— Провідати друга.

— Друга?

Він мав на увазі Фрея Старлайта?

Я зітхнув і відвернувся.

Я ніколи не зрозумію цього хлопця.

Було очевидно — він уже давно намагався схилити мене на свій бік.

Він не хотів, щоб така сильна фігура, як я, опинилася поза його контролем.

— Людей як він… я їх ненавиджу.

З цією думкою я попрямував на заняття, сподіваючись надолужити пропущене.

А тим часом, усередині лазарету —

Юнак із чорними, як ніч очима, поволі прокидався, опинившись на лікарняному ліжку.

Він глибоко видихнув, вдивляючись у незнайому стелю над собою.

— Не впізнаю цієї стелі.

Уперше з моменту повернення з Земель Кошмарів —

Фрей Старлайт програв.