Розділ 40: Я хочу битися з ним (1)

— Очима Фрея Старлайта —

...

...

...

— Як, чорт забирай, я вліз у цю халепу?

Це мала бути проста дуель. Звичайний, прямолінійний поєдинок.

То чому…

Чому, в біса, тут повний зал?!

Я стояв у тунелі, що вів до тренувальної арени, трибуни якої здіймалися з обох боків. Усе виглядало нормально — за винятком того, що кожне місце було заповнене.

Наді мною гігантські екрани спалахнули яскравим світлом, демонструючи моє обличчя поруч із обличчям Фейріта.

Фрей Старлайт проти Фейріта Ерлета – Арена 2.

Ймовірно, цю трансляцію показували і назовні.

— Що ж… Це не змінює того, що мені потрібно зробити.

На виході з тунелю я схопив один із тренувальних мечів і рушив уперед.

Провівши пальцями по лезу, я підтвердив те, що вже здогадувався — воно не було гострим.

— Тупі тренувальні мечі, га?

Ця зброя створена, щоб мінімізувати травми під час дуелей, але це не мало великого значення. Варто мені влити в меч свою ауру — і він стане справжнім знаряддям руйнування.

— Чорт… Як же мені бракує Балеріона.

На жаль, зараз це було неможливо.

Щойно я дістався виходу, знайома постать привернула мою увагу.

Санса?

Вона стояла там, її хвилясте світле волосся сяяло в світлі арени.

— Тож ти все-таки з’явився.

— Ти справді думала, що я втечу?

Вона знизала плечима.

— Ну, ти ж з тих, хто здатен на таке.

Я тихо засміявся, проходячи повз.

— Тоді, мабуть, ти мене погано знаєш, принцесо~

Санса проводжала мене пильним поглядом.

З якоїсь причини Фрей, якого вона знала… здавався іншим.

— Ти впевнений у цьому? Він же має вищий ранг за тебе.

Я махнув рукою, відганяючи її слова.

— Ага… Просто сядь і насолоджуйся видовищем.

Оглушливий рев натовпу наповнив повітря, коли я ступив на арену.

Я ігнорував їх, думками все ще затримуючись на Сансі.

Вона сприймала справжнього власника цього тіла як свого друга дитинства, що пояснювало її невимушений тон до мене.

Але я вже не був тим Фреєм, якого вона знала, і це робило наше спілкування непростим.

З цим розберуся пізніше. Зараз мені слід було зосередитись на іншому.

Перевівши погляд, я зосередився на світловолосому юнакові, що стояв у центрі арени.

Фейріт Ерлет.

Його довге золоте волосся злегка коливалося, пронизливо-блакитні очі вп’ялися в мене. Ніс був перев’язаний — мабуть, після нашої минулої зустрічі. У руці він тримав меч, ідентичний моєму.

— Мечник, хах?

Його погляд був таким гострим, що, якби погляди могли вбивати, я вже помер би сотню разів.

— Тобі пасує ця пов’язка на носі.

Від мого насмішкуватого усміху пальці Фейріта міцніше стиснули руків’я меча. Він підняв його, спрямовуючи лезо прямо на мене.

— Фрей… ти про це пошкодуєш.

— Побачимо.

Поки ми стояли один проти одного, на арену вийшов високий, темношкірий чоловік.

Його постава була рівна, мов спис, руки зчеплені за спиною. Одна лише його присутність нагадувала мені воїнів з мого колишнього світу.

Він став між нами, його гострий погляд змусив трибуни стихнути.

— Я Чопо Мотінґ, наглядач храмових арен. Я буду рефері цього поєдинку.

Спалах зеленої енергії вирвався з його тіла, розповсюджуючись по арені й формуючи навколо нас прозорі бар’єри.

— Дуель завершується, коли один із вас здається, втрачає свідомість або буде вибитий за межі рингу. Ніяких смертельних ударів чи надмірних пошкоджень. Якщо я помічу щось неприпустиме — втручуся негайно. Заперечення є?

— Ні.

— Ні.

Ми відповіли одночасно.

— Добре. Тоді… починайте.

З цими словами Чопо Мотінґ зник, залишивши мене з Фейрітом на ринзі.

— Якщо хочеш, можеш кликати своїх друзів. Я не проти зробити це один проти трьох.

На чолі Фейріта сіпнулася вена, і він ударив ногою по землі.

— Подивимось, чи ти так само казатимеш, коли я закопаю тебе!

Щойно ці слова зірвалися з його вуст, повітря навколо нас змінилося.

Зелена, примарна аура оповила Фейріта, вітер почав збиратися довкола його меча.

— Схильність до вітру, га?

Потоки посилилися, загострюючись у лезо чистого повітря.

От і все з цими тупими мечами. На цьому етапі я був упевнений, що його зброя здатна різати навіть залізо.

— Він не такий слабкий, як я думав.

Усміхаючись, я спостерігав за суперником.

— Стає цікавіше.

— Тримайся!

Фейріт змахнув мечем по вертикалі, випускаючи величезний півмісяць ріжучого вітру в мій бік.

Він летів неймовірно швидко, розтинаючи арену й залишаючи глибокий слід на підлозі.

Порив вітру рвонув далі, врізавшись у бар’єр із гучним вибухом.

Енергія розсіялась, лишивши позаду глибоку розколину в підлозі.

Але в голові Фейріта крутилася лише одна думка.

— Де він?

Він глянув уперед — і не побачив нічого.

— Ого, ого… досить пристойний удар~

Розвернувшись, він побачив мене вже за своєю спиною.

Його очі розширилися від шоку.

— Як?!

— Як? Все просто. Я просто надто швидкий.

— Брехня!

Фейріт люто змахнув мечем, випускаючи ще три повітряні розрізи.

Натовп ахнув від їхньої шаленості.

А для мене?

— Надто повільно.

Уникати їх було легко. Фейріт бив туди, де я стояв, замість того, щоб передбачати мої рухи. Використовуючи Фантомні кроки, я без зусиль ковзав поміж його атак.

Ще раз його повітряні удари врізались у бар’єр і розсіялися.

Я кружляв навколо нього, наче хижак, спостерігаючи, як на його обличчі з’являється розгубленість.

У цього хлопця явно був комплекс неповноцінності щодо Фрея.

А це означало… якщо я хочу зламати його повністю, мені треба розчавити його.

— Ну що ж…

---

— Очима Сноу Леонхарта —

...

...

...

Я завжди мріяв отримати шанс навчатися в звичайній школі — прожити життя, якого мене колись позбавили.

Та доленосна зустріч із ректором Бладмейдером змінила все. Тепер я був тут, студент найсильнішого класу храму.

Але я й подумати не міг… що мені буде так нудно.

Позіх.

Інструктор пояснював основи фехтування. Його лекція була бездоганною — але я вже знав усе це напам’ять.

Здається, храм навряд чи навчить мене чогось справді цінного. Можливо, варто було й надалі йти Шляхом Самотнього Меча, замість того щоб вступати сюди.

Я все ще був заглиблений у думки, коли нарешті закінчився урок.

— Нарешті.

Я підвівся, готовий піти, але дівчина перегородила мені шлях.

— Лара…

Її сріблясто-чорне волосся м’яко обрамляло обличчя, а усмішка сяяла яскраво.

— Привіт, Сноу. Прогуляємося? У нас є година до наступного заняття.

— Я якраз збирався тренуватися.

Її усмішка одразу зів’яла.

— Знову тренування? Ти про щось інше взагалі думаєш?

— …

Я промовчав.

— Серйозно?

Схопивши мене за зап’ясток, вона потягнула вперед.

— Хоч раз забудь про тренування й пішли зі мною. Потім ще пошкодуєш, що втратив ці дні.

Я глянув на її тонкі пальці, що міцно стискала моє зап’ястя.

Незважаючи на тендітну зовнішність, хватка була мов сталеві лещата. Мозолі на подушечках пальців доводили, що вона тренувалася не менше за мене, хоч і заперечувала це.

Лара Крофт. Моя однокласниця… і внучка Директора. Вона причепилася до мене з першого дня.

Вона могла дратувати… але я не заперечував.

— Добре. Відпусти. Я йду.

— Ах…

Зрозумівши, що перегнула, вона швидко відпустила мене, ледь почервонівши.

— В-вибач.

— Нічого.

Ми пішли поруч, і я запитав:

— То... куди хочеш піти?

Заставлена зненацька, Лара на мить замислилась.

— Хмм…

— Для початку просто вийдемо звідси, а там вирішимо. Гаразд?

Я зітхнув.

— У тебе жодного плану, так?

Вихід із будівлі не склав труднощів.

Більшу частину шляху я мовчав, що явно дратувало Лару. Вона наполегливо намагалася завести розмову, хай навіть вимушено.

— Скажи… чому ти вступив до храму?

Відповісти було неважко.

Адже моя мета завжди була одна.

— Щоб здобути більше сили.

Лара здивовано нахилила голову.

— Стати сильнішим, га? Хоч ти й так уже найсильніший?

Я похитав головою.

— Я досі лише комаха.

— Цікаво, що подумають інші, якби почули це від першого в рейтингу.

Я вже збирався відповісти, як раптом звуки поспішних кроків перервали мої думки.

Велика група студентів мчала кудись неподалік.

Вони явно квапилися.

— Що там сталося?

Я запитав інстинктивно, а Лара швидко перевірила свій смарт-годинник.

За кілька секунд вона озвучила результат.

— Схоже, дуель.

— Двобій?

Вона кивнула.

— Так. Двоє студентів із Класу B вирішили битися.

Вона прочитала їхні імена вголос.

— Фейріт Ерлет проти Фрея Старлайта.

Перше ім’я мені нічого не казало.

А от друге…

Це ім’я я добре пам’ятав.

Лара раптово усміхнулася.

— Цікаво? Підемо подивимось?

Я знизав плечима.

— Як я вже казав… мені байдуже.

Лара зітхнула.

— Ти ніколи не перестаєш дивувати своєю байдужістю… Гаразд, ходімо. У мене все одно немає кращої ідеї, як убити час.

— Домовились.

І ми вирушили до арени.