Розділ 39: Справжнє обличчя Фрея Старлайта

— Очима Фрея Старлайта —

...

...

Після метушні, яку спричинив Сноу, усе пішло своєю чергою.

Один за одним усі пройшли той самий тест.

Сноу був не єдиним особливим — кілька учнів мали більше ніж один елемент, але тільки він показав одразу три.

Мене це мало цікавило. Як автор цього світу, я й так знав усе наперед.

Справжню ж увагу привернула принцеса. Вона була єдиною загадкою серед усіх.

Такою ж аномалією, як і я — зайвою фігурою, якої взагалі не мало б існувати в цьому світі.

Після того, як Серіс Мунлайт виявила свою схильність до води, настав час принцеси Санси.

Ну що ж, подивимось, що ти приховуєш, Принцесо.

Її батько та брат володіли вогнем, до того ж обидва просунулися до його вищої форми — блискавки.

Природно, я припускав, що в неї буде щось подібне. Або ж світло, як у її предків.

Так я очікував. Але реальність мала інші плани.

Принцеса вийшла вперед, її хвилясте світле волосся спадало на плечі, і вона поклала тендітну долоню на пристрій.

Миттєво чорна, наче ніч, темрява розлилася всередині кристала, поглинаючи його у бездонну прірву.

Збоку Александр Флемінґ коротко промовив:

— Темрява. Дуже добре. Можете повертатися на місце.

Санса ледь помітно кивнула й спокійно відійшла.

А я… я лишився в повному замішанні.

За всю трьохсотрічну історію Дому Валеріон не народилося жодної дитини з інакшою схильністю, окрім світла чи вогню.

І все ж вона порушила всі закони, маючи темряву.

Я тихо прошепотів:

— Точно як я.

Фрея Старлайта вважали ганьбою для сім’ї.

Можливо, Сансу чекала та сама доля.

Звідки взагалі з’явився цей персонаж?

Я завжди ненавидів мати справу з невідомим.

Та тепер у мене не залишалося вибору.

---

Після тесту всі повернулися на свої місця, а професор Флемінґ почав лекцію.

Він жестикулював широко й жваво, кожне слово відлунювало його пристрасть до викладання.

Навіть я мимоволі вслухався.

— Схильність! Так, ті самі стихії, з якими ми народжуємося… — голосно виголосив він, пишучи шість слів на величезній дошці.

— Людство й досі далеко від повного розуміння аури. Це наче досліджувати глибини океану.

Потираючи руки, він поставив запитання:

— То звідки ж походять ці стихії?

Його погляд ковзнув по аудиторії. Ніхто не озвався, хоча я помітив двох студентів, які вагалися.

Вони напівпідняли руки, але одразу опустили, не певні у відповіді.

Одна з них — без сюрпризів, Адріана. Інший, мабуть, один із найкращих учнів Класу А.

Побачивши їхню нерішучість, Флемінґ усміхнувся:

— Нічого страшного, якщо не відповісте. Тема непроста.

Він намалював контур людського тіла — простий, але наочний.

Потім заштрихував середину сяючим білим кольором.

— Припустімо, що це символізує ауру.

— Кожен із нас народжується з цією енергією всередині, хоч її кількість і різниться від людини до людини~

— Але чи приходить схильність разом з аурою? Відповідь, ні.

Він узяв кольорові крейди й намалював довкола тіла дрібні кола — кожне іншим кольором, що означало різні стихії.

— Стихії не народжуються всередині нас. Вони походять від самої природи. Вони тут, там, усюди.

Він безладно жестикулював по кімнаті.

— Якщо бути точнішим, ці атмосферні частинки — насіння, з якого виникають елементи, якими ви так дорожите. Їх називають Серо.

Потім він провів стрілки від частинок до тіла.

— Ключ у цьому: наша внутрішня енергія діє як магніт. Вона природно резонує з певним типом Серо в атмосфері, притягуючи його.

— Аура + Серо = Стихія.

— Просто, чи не так?

Він тихенько засміявся, але реакції студентів були різними: хтось кивав, хтось лишався байдужим, а деякі — як от силачі Рагна й Данзо — виглядали повністю розгубленими.

Флемінґ продовжив, переходячи до важливої деталі:

— Знаю, про що ви думаєте. Цей процес не зовсім випадковий. Велику роль відіграє спадковість. Якщо один із батьків володіє світлом, наприклад, ваші шанси отримати цю стихію значно зростають.

Він зробив паузу й раптом вказав на мене та принцесу.

— Звісно, немає жодних гарантій. Живий доказ — Санса Валеріон та Фрей Старлайт.

Чорт… Він навмисно підкреслював, як наші стихії суперечать родинним традиціям?

Флемінґ спокійно продовжив, наче нічого не сталося.

Мене особливо не бентежила моя темрява. Навпаки — саме завдяки їй я опанував техніку «Десять тисяч кроків тіні».

Але це не означало, що я дозволю з себе глузувати.

Александре Флемінґ… жартувати зі мною — погана ідея.

Санса ж залишалася незворушною, її обличчя було таким же байдужим, як завжди.

Професор уже збирався продовжити, коли помітив, що час заняття вичерпано.

— Що ж, на цьому наша захоплива розмова закінчена. Наступного разу поговоримо про стихії вищого рівня — чекайте з нетерпінням~

Я не став слухати завершальних слів — уже виходив із класу.

Перевірив розклад: наступна пара — ще одна лекція.

«Бойові пози та стилі бою».

Я тяжко зітхнув.

— Ненавиджу школу.

---

Я йшов коридором, коли відчув, що хтось наближається ззаду.

Обернувшись, побачив дівчину з білим волоссям, яка впевнено крокувала поруч.

— Привіт, Фрею~

— …Клана? Чого тобі?

З тією ж лукавою усмішкою, від якої в мене завжди йшли мурахи, вона підійшла ближче, обвивши мою руку своїми руками.

— Ми ж родина, тож цілком природно йти на пару разом, чи не так?

Я глянув на свою руку, затиснуту між її грудьми.

— Я не проти, але… ти впевнена, що хочеш бути так близько?

— Чому? Ти збираєшся щось зробити зі мною?

Я відвернувся, зберігаючи нейтральний вираз обличчя.

— Можливо.

Схоже, саме цієї відповіді вона й чекала, бо лише сильніше притиснулася до мене.

— Тоді вперед… я не заперечую~

— …

Я мовчав, не піддаючись на її провокацію.

Без жодного виразу на обличчі йшов далі, ігноруючи її хватку.

— Що сталося, Фрею? Передумав?~

У цей момент я зупинився.

— Як бажаєш.

Я різко притиснув її до стіни й нахилився ближче.

Вона хотіла щось сказати, але я схопив її за підборіддя, змушуючи дивитися мені в очі.

— П-почекай, Фрею, я…

— Не говори.

Її очі розширилися, коли я наблизив обличчя ще ближче.

— Клано… ти тремтиш.

Я відчув, як її тіло здригалося.

Її зухвала, грайлива манера зникла, залишивши лише перелякану дівчину.

— Як мило.

Я вже збирався вкрасти поцілунок, та вона вперлася руками в мої груди, змусивши мене відступити.

Побачивши її реакцію, я засміявся.

— Що сталося? Хіба не ти сама цього хотіла? Чому ж зупинилася?

Її губи тремтіли, а голова опустилася нижче, коли вона відступила ще далі.

— Я… не думала, що ти справді це зробиш.

— Авжеж зроблю. Ти що, вважала, що я просто стоятиму й червонітиму, як ідіот?

Від моїх слів вона ще більше знітилася.

Я підняв руки в удаваній капітуляції й відступив.

— На твоє щастя, я джентльмен, тому зупинюся тут. Але не чекай, що інші вчинять так само. Тож більше не влаштовуй подібних витівок.

Вона лише кивнула й поспішила геть.

— …Тьфу.

Друга дівчина за день тікає від мене.

Наче мені є до цього діло.

Якщо б ситуація повторилася, я б учинив так само. Серйозно—

Який чоловік просто стоятиме й нічого не робитиме, коли дівчина сама лізе йому на руки?

Прямував до класу, сам собі відповідаючи на це запитання.

Кастрований.

…

…

…

Цього разу я знайшов клас без жодних блукань.

Кімната була значно меншою за попередню лекційну залу — що й не дивно, адже це заняття призначалося лише для Класу Б.

Я зайшов усередину й вибрав останнє місце в ряду, тримаючись подалі від інших.

Клана теж була тут.

Але навіть не наважилася глянути в мій бік.

Чудово. Сподіваюся, це навчить її більше не грати зі мною.

Минуло кілька хвилин, і студенти поступово заповнили свої місця, очікуючи на викладача.

Двері відчинилися, і вперше за сьогодні мене справді приголомшило.

До кімнати увійшла жінка.

Довге, хвилясте волосся кольору фіалки. Доросла, приваблива фігура. Риси обличчя настільки спокусливі, що здавалися майже нереальними.

Її погляд ковзнув по всій аудиторії, перш ніж вона підійшла до кафедри.

Зачекай… це професор Софія?!

Що, до біса, вона тут робить?

Я швидко відвів очі, коли усвідомлення вдарило мене.

Софія… У початковій історії вона була головною наставницею Класу А.

А тепер — стоїть перед нами й викладає Класу Б.

Що, чорт забирай, відбувається?

Кімната вибухнула приглушеними шепотами, особливо серед хлопців.

І чесно кажучи? Їх можна зрозуміти.

Клас Б мав свою частку красунь — Серіс, Сансу та інших — але Софія була зовсім іншим рівнем.

Серіс була гарною.

Софія була Сексуальною.

Це зовсім не одне й те саме.

Вона мала рівень зрілості, якого іншим дівчатам у класі просто бракувало — ту саму присутність, що ускладнювала відвести погляд. Найближчим порівнянням була Кармен.

Якщо я не помилявся, їй було під тридцять.

Що, на жаль для мене, дуже збігалося з моїм ментальним віком.

Проблема.

Софія сиділа за партою й неквапливо постукувала пальцями по поверхні.

Простий рух.

Але він поширив хвилю напруги по всьому класу й миттєво змусив усіх замовкнути.

— Елітний клас цього року досить жвавий.

Її голос був плавним, насиченим — невід’ємно п’янким, коли вона ще раз оглянула студентів.

У її фіолетових очах промайнув блиск.

Після кількох секунд вона усміхнулась.

— Цікаво… бачу тут кілька недобрих самоцвітів. Дехто з вас… через кого я не можу навіть побачити.

Вона кивнула, ніби задоволена, потім підвелася й підійшла до дошки.

— Пропустимо марні представлення. Мене звати Софія, я — Пробуджена класу S. Відтепер я відповідатиму за цей клас.

Повернувшись до дошки, вона взялася писати.

— Сьогоднішній урок — про Центри, почнемо з Центру Мечника. Якщо це ваш Центр, ви багато чого дізнаєтесь. Якщо ж ні — все одно матимете користь, бо розуміння може допомогти вам у майбутніх сутичках.

Потім, усміхнувшись грайливо, вона додала:

— Тож уважно слухайте~

І ось — урок розпочався.

Звісно, мої очі тягнуло до неї.

Тьху. Проклятий Флемінґ… от яким повинні бути викладачі.

Година пройшла миттєво.

Коли Софія завершила урок, вона зробила оголошення.

— На цьому все. Відтепер ми перейдемо до практичних занять. У вас є година, щоб зібратися на тренувальних майданчиках. Побачимось там.

Після цих слів вона вийшла, залишивши клас у гомоні розмов.

Оскільки ні в чому не мав сенсу залишатися, я підвівся, щоб піти —

Та раптово рука вдарила по моїй парті.

Поглянувши вгору, я виявився віч-на-віч з тим самим світловолосим виродком, що раніше дивився на мене з відразою.

— Ось він… якщо це не знаменитий Фрей Старлайт.

Позаду нього стояли ще двоє.

Один — здоровенний мужик із різкими, грубими рисами обличчя та сталево-сірим волоссям. Інший — підтягнутий юнак зі яскраво-зеленим волоссям і вузькими очима.

— Чого ти хочеш? — запитав я, вичерпавши терпіння.

Я точно знав, хто вони.

Фейріт Ерлет, B-7.

Кайл Волкер, B-8.

Ян Довер, B-10.

Я не знав усієї їхньої біографії, але й цього було достатньо.

Фейріт усміхнувся.

— Чому такий ворожий, Фрей? Хіба ми не друзі?

— …Друзі? — я насупився.

Отже той світловолосий виродок був Фейрітом Ерлетом.

Якщо цей тип нібито був старим другом Фрея, то неважко було здогадатися, якою людиною він був.

— Так-так. Ми друзі… тіки не кажи, що забув мене?

У цей момент було ясно, що вони прийшли не з добрими намірами.

Щоб розважитись, я відкинувся на спинку стільця.

— Вибач, у мене жахлива пам’ять.

Фейріт драматично зітхнув.

— Яка трагедія. Падший лорд Фрей Старлайт мене забув. Що ж мені робити?

Я підняв брову.

Падший лорд?

Ага.

Він, мабуть, мав на увазі, що я втратив титул на користь сестри.

Ось чому він поводився так зарозуміло.

Я тихо усміхнувся.

— Будь обережний з цим «падшим лордом», друже.

Почувши моє попередження, обличчя Фейріта спохмурніло. Він збирався щось сказати, коли його перебив спокійний голос.

— Чи не могли б ви припинити? Ми ж досі в класі.

Санса.

На мить Фейріт тремтнув, зустрівшись із поглядом принцеси.

Але швидко відновив самовпевненість і вип’яв груди.

— Це не бійка. Це необхідно заради класу.

Ми із Сансою не мали поняття, про що він говорить.

Та він не зупинився.

Вказавши на мене, він продовжив свою показову промову.

— Якщо ми хочемо перемогти Клас А, нам потрібно об’єднатися. І для цього треба викорінити всі брехні, починаючи з цього хлопця!

Я скорчився.

Що, чорт забирай, цей ідіот хоче сказати?

Декілька студентів засміялися над його абсурдними словами, але Фейріт продовжував.

— Фрей Старлайт тут каже, ніби протримався цілий рік у Землях Кошмарів. Ви в це вірите?

Ага.

Отже в чому справа.

Він хотів підірвати мою репутацію.

Звісно, його слова привернули увагу.

Адже історія про моє виживання в Землях Кошмарів була відома всім.

— Щоб розставити все по місцях, треба викрити всі брехні — почнемо з нього.

Він театрально вказав на мене.

— Як мені довіряти комусь, хто несе таку нісенітницю? По-перше, як такий слабак міг вижити там? Особисто я вважаю, що Фрей повинен встати перед класом і—

Фейріт так і не встиг закінчити фразу.

У цей момент мій кулак — огорнутий чорною аурою — уже летів до його лиця.

Я був набагато швидшим за нього.

Удар кинув його через всю кімнату, і він із глухим стуком вдарився об стіну.

Кров капала з його розбитого носа.

Він завив, руками бовтаючись перед обличчям від шоку.

Я ледве глянув у його бік.

— Не смій.

Одне холодне командне слово.

Хвиля задушливої напруги вирвалась із мене і вдарила по Кайлу та Яну, які дурно намагалися підстерегти мене ззаду.

Вони застигли на місці.

Після виживання в Землях Кошмарів — після того, як я вперше забрав життя — вбивча аура, що виходила від мене, загострилася в щось реально моторошне.

З руками в кишенях я підкрокував до Фейріта, що ще лежав на підлозі.

Санса хотіла втрутитися, але я зупинив її кількома словами.

— Все гаразд. Я не робитиму нічого безрозсудного.

Вона вагаючись зупинилася.

Цього було достатньо.

Коли я підійшов до Фейріта, він дивився на мене з відчаєм, рот вже відкривався, щоб крикнути—

Я не дав йому цього зробити.

Мій черевик грубо опустився на його обличчя.

— Заткнись, ідіот.

Я ще сильніше притис його голову до стіни, а потім відступив. Повільним жестом я покликав його слідом.

— Хочеш кинути мені виклик? Ну ж бо. Подивимось, чи витримаєш справжню бійку. Я покажу тобі, як виживав рік у Землях Кошмарів.

На щастя, наступна сесія була практичною, тож ми могли владнати це на арені для дуелей при храмі.

Фейріт був ще дитиною.

А найкращий спосіб приборкати таку дурну дитину…

Потрібно було провчити його, аби він не мав зайвих ілюзій.

Я ступив на арену, і передчуття пульсувало в моїх жилах.

До кінця сьогоднішнього дня —

Усі дізнаються.

Чіпатися до мене було великою помилкою.