Розділ 37: Еґон Валеріон (2)

Зрештою ми дісталися до відокремленого балкона, де вже стояв бездоганно накритий столик і два зручні крісла.

Поряд чекав чоловік у чорному вбранні слуги.

— Усе підготовлено, мій Лорд.

Слуга вклонився, а Еґон задоволено всміхнувся.

— Чудова робота, Альберте. Принеси нам звичне — для мене та мого шановного гостя.

— Як накажете.

Альберт пішов, залишивши мене наодинці з принцом.

— Не соромся. Сідай.

Еґон жестом вказав на крісло навпроти й сам зручно розташувався.

Я кивнув і виконав його прохання.

За кілька хвилин Альберт повернувся, несучи дві чашки та набір вишуканих закусок.

Він розставив усе на столі з бездоганною елегантністю.

Принц… Він заздалегідь спланував кожну дрібницю.

— Перепрошую, я не знав, що ти полюбляєш, тож замовив те, що зазвичай п’ю сам.

— Це не проблема. Мені підійде будь-що.

Я взяв чашку чаю, що стояла переді мною.

На мить вагався, але таки зробив ковток — зрештою, йому немає сенсу мене труїти.

Смак був вишуканий. Як і личить королівській родині.

Еґон злегка закружляв чай у чашці, перш ніж заговорити.

— Скажи, Фрею Старлайт, чи знаєш ти, чому ти тут?

Я зустрів його погляд, на мить замислившись, але вирішив говорити прямо. Прикидатися дурнем перед таким, як він, не мало сенсу.

— Гадаю, це якось пов’язано з твоїм конфліктом із принцесою.

Він кивнув задоволено.

— Чудово… Отже, ти не повний ідіот~

— Перепрошую?

Він щойно назвав мене ідіотом?

Еґон, здавалося, не зважав на мою реакцію, граючись чашкою.

— Бачиш, Фрею… хіба ти не думаєш, що в кожного є власна історія?

— Про що ти взагалі говориш?

Я не розумів його натяків, але він продовжив.

— Мені завжди подобалися історії, знаєш… Вони були куди цікавіші за ті безглузді казки на ніч, які мені розповідали в дитинстві.

Він зробив ще ковток чаю й жестом вказав на мене.

— А твоя, лорде Фрею… твоя історія мене особливо зацікавила~

— Почалося все з зневаженого аристократа, який скрізь створював проблеми… Особливо мене потішили розповіді про те, як ти знущався з покоївок.

Я трохи нахилився вперед, поклавши руки на стіл.

— То принц стежить за мною.

— Само собою~

Він навіть не намагався це заперечити.

— Не хвилюйся, Фрею… Адже я стежу за всіма.

— Мушу сказати, той інцидент із дівчиною з родини Мунлайт був моїм улюбленим. Досі пам’ятаю, який переполох він спричинив.

Еґон розсміявся, але його слова боляче зачепили.

Я чудово знав, про який випадок він говорить — той самий, що зробив Фрея Старлайта сумнозвісним.

Це сталося роки тому, коли він наважився використати навичку Спокуси на Серіс Мунлайт.

Я ніколи не розписував деталей того епізоду. Навіть сам не знав, що саме тоді сталося.

Усе, що мені було відомо: Фрей ледь уцілів, а коли подія стала надбанням громадськості, вибухнув грандіозний скандал.

Так світ і дізнався про Фрея Старлайта.

— Принц, безперечно, знає про мене чимало.

Я всміхнувся, даючи йому можливість продовжити, а він нарешті поставив чашку на стіл.

— О, так. Але знаєш, Фрею… твоя історія була нудною.

— Ще один третьосортний лиходій, одержимий хтивістю. У цьому не було нічого цікавого.

— То ти так мене бачиш?

У відповідь Еґон тихо засміявся.

— Зовсім ні… бо твоя історія зробила несподіваний поворот.

— Рік тому ти зник без сліду. Чи розумієш, як це непокоїть, коли одна з моїх дорогоцінних фігур раптом зникає? Я шукав тебе скрізь… але тебе ніде не було.

— Цікаве формулювання. «Фігури»? То ти бачиш у мені й усіх інших лише деталі гри?

— Саме так, Фрею… Я ж казав. Усе — це історія, а ви, мої дорогоцінні фігури, ті, хто її формує.

Я тихо розсміявся.

— Чи розумно так відкрито показувати своє справжнє обличчя? Хто б міг подумати, що шановний принц називає всіх інших фігурами.

Його самовпевнена посмішка анітрохи не похитнулася.

— Не страшно. Бо ти — інший. Ти особливий~

— Особливий?

— Так. Юнак, що повернувся з мертвих після цілого року в Землях Кошмарів… Той, хто довів Леонідаса Старлайта, Безсмертного Лева, до безкінечного головного болю… Хіба це не захопливо!?

Його слова пройняли мене холодом.

Наскільки ж далеко сягає вплив Еґона, якщо він знає про справи дому Старлайт?

Я обережно підлаштовувався під розмову, намагаючись витягти з нього якомога більше інформації.

— І ти справді віриш у моє виживання цілий рік у Землях Кошмарів?

Він кивнув.

— Авжеж… Не недооцінюй мене, Фрею. В цій імперії немає місця, де можна сховатися від мене.

— Це лякає, ваша Високосте…

У відповідь на мої слова він тільки весело розсміявся.

— Не варто прикидатися наляканим… Тож скажи, як юнак міг вижити в тому пеклі так довго? Твоя історія стала для мене справжньою одержимістю.

З незворушним виразом я відповів:

— Мені просто пощастило.

— Удача, значить?

Еґон ліниво пограв пальцями.

— Що ж… Таємниця й робить тебе таким цікавим, Фрею.

Він підняв чашку й запитав:

— Скажи… на твою думку, що є найважливішим у будь-якій історії?

Я відкинувся на спинку крісла, обмірковуючи відповідь. Чи чекав він чогось конкретного? Чи просто випробовував мене?

У будь-якому разі я озвучив перше, що спало на думку.

— Не знаю. У твоєму питанні надто багато можливих варіантів… Зрештою, успіх історії визначають чимало чинників.

Еґон тихо засміявся на мою відповідь.

— Цікаво… але ти помиляєшся.

Вперше я відчув справжню напругу, коли його усмішка зникла, поступившись місцем чомусь моторошному.

— Є лише одна правильна відповідь, Фрей.

Він дозволив чашці вислизнути з пальців.

Порцеляна розбилася на десятки уламків, вдарившись об підлогу.

— Найважливіше у будь-якій історії… це фінал.

Еґон гепнув кулаком по столу й продовжив:

— Фінал — ось що має значення. А історія моєї сестри… мала закінчитися смертю.

Його раптова зміна тону змусила мене запитати:

— Про що ти говориш?

— Вона мала померти, Фрей… Санса.

Раптово шматочки пазла склалися докупи, і я мимоволі відкинув висновок, що зародився в голові.

Невже…?

— Відтоді, як її викрали разом із матір’ю… обидві мали загинути. Але якимось чином вона повернулася… Вона зруйнувала фінал, який мав відбутися.

Вперше я відчув справжній страх перед тим, хто сидів навпроти.

Невже Еґон Валеріон причетний до викрадення Санси?

А ще страшніше було те, як буденно він про це говорив.

Наче його погляд промовляв: Навіть якщо ти знаєш правду… це нічого не змінить.

Не зважаючи на моє мовчазне замішання, Еґон продовжував:

— Вона мала померти… І все ж вона живе. Вона повернулася, щоб стати на моєму шляху.

Я знав, що вони не повністю рідні — у них різні матері, але один батько.

Та щоб він насправді хотів її смерті…

Ні, про що я думаю?

Це ж Еґон Валеріон… Він зробить усе, аби отримати бажане.

— Нічого… нічого… тепер мені лишилося лише створити новий фінал. Правильний.

Його губи скривилися в викривленій посмішці, коли він простягнув мені руку.

— Я приведу все до належного завершення, Фрей… Тож приєднуйся до мене.

— Приєднатися?

Він кивнув.

— Так. У мене хороший зір, Фрей Старлайт… Ти — найважливіша фігура в цій головоломці. Той, хто зруйнує все дощенту. Тож присягнися мені у вірності… Я дам тобі все, що забажаєш.

На ці слова я розсміявся.

Це вже стало звичкою — сміятися, почувши щось абсурдне.

Усе, що я забажаю? Вибач… але ти не можеш. Бо єдине, чого я справді прагну… це повернутися у свій світ.

— Пробач, але я волів би триматися якомога далі від цієї війни за престол.

Навіть почувши мою відмову, він не виглядав засмученим.

— Не прикидайся, Фрей… Ти опортуніст. У цьому світі не існує людини, яка нічого не хоче.

Я усміхнувся й похитав головою.

— Тоді доведеться забрати свої слова назад…

У цю мить я підвівся з крісла.

— Бо ти зовсім не знаєш мене, Еґоне Валеріоне.

Він ледь насупив брови, але швидко повернув звичний спокій.

— Невже… ти вже присягнув Сансі? Ви ж були друзями дитинства.

Я засунув руки в кишені й повернувся до виходу.

— Анітрохи. Навіть якщо вона моя подруга дитинства… як я вже сказав, я не хочу мати жодного стосунку до цієї війни за спадщину.

Дійшовши до дверей балкона, я кинув на прощання:

— Бувай… і дякую за чай.

Я вже зробив крок назовні, коли його голос зупинив мене.

— Тоді як щодо того, щоб ми стали друзями?

Я мимоволі обернувся, заскочений зненацька.

— Друзями?

— Так. Зрештою… скільки людей наважувалися говорити зі мною так, як ти?

Він засміявся, підводячись.

— Мені подобається ця твоя зухвалість, Фрей… таємничість, що тебе огортає. Ти — унікальний. Тож… будь моїм другом.

У цю мить моя усмішка ледь померкла, не здатна повністю приховати тривогу під пронизливим золотавим поглядом Еґона Валеріона.

Але я все ж відповів:

— Для мене це буде честю.

— Чудово!

Він махнув мені рукою.

— Тоді до зустрічі, мій друже~

Я кивнув і вийшов.

— Чорт… — тихо вилаявся я, обмірковуючи щойно почуте. — Я щойно здобув найнебезпечнішого друга, якого тільки можна уявити…

Із людини без друзів… у друга божевільного принца, що бачить усіх лише як фігури на шахівниці.

— Що за розвиток подій…

Я зітхнув.

Доведеться підігравати… принаймні поки що.

Я ще був занурений у думки, коли тіло раптом напружилося від невидимого попередження.

Усе сталося миттєво — крижаний холод пробіг уздовж хребта.

Повернувши голову, я побачив хлопця з блідим обличчям і худорлявою статурою, що неквапом проходив повз. Його вугільно-чорне волосся різко контрастувало з примарною блідістю шкіри.

Коли він порівнявся зі мною, то на мить підняв гострий погляд, а тоді пішов далі.

Я стояв, дивлячись йому вслід.

— Я нічого не відчув…

Від тієї миті, як він наблизився, і до секунди, коли опинився поруч…

Я не відчув ані крихти присутності.

Якби він захотів убити мене зараз, я навряд чи встиг би бодай зреагувати.

Я тихо засміявся й рушив уперед.

Звісно, я впізнав його.

Один із головних персонажів — Гоуст Умбра.

Син найнебезпечнішого вбивці, Міста Умбри, людини з тисячею облич.

— Це буде непросто…

Було б дурістю думати, що Сноу, головний герой історії, єдиний стоїть на моєму шляху до перемоги у Вікторіаді.

Після всього...це місце кишить чудовиськами.

Та байдуже. Немає значення, хто опиниться на моєму шляху.

Принц чи герой… убивця чи будь-хто інший…

Я розтопчу все, що стане на заваді.