Розділ 35: Ностальгія

— Очима Фрея Старлайта —

...

...

...

Засунувши руки глибоко в кишені, я блукав храмом.

За останні кілька годин я встиг дослідити безліч його куточків — від класів і тренувальних майданчиків до невеликих торговельних центрів.

І все ж, незважаючи на витрачений час, я навіть не наблизився до того, щоб обійти це місце повністю. Його масштаби вражали. Здавалося, я йду не академією, а цілим містом.

Кинувши погляд на годинник, я помітив, що вже полудень. І тоді мене наче блискавкою вдарило — я ж зранку нічого не їв.

— Може, пошукати щось поїсти?

Якщо пам’ять мене не зраджує, у храмі була відома вулиця, присвячена лише їжі. Цілий ряд ресторанів, кожен із яких пропонував кухню різних культур і рас.

Після Катастрофи Брам та піднесення Імперії, кордони між країнами зникли. Хоча людство тепер було об’єднане під однією владою, різноманіття культур залишилося.

Храм врахував це, коли зводив цю вулицю — саме на ній я тепер і стояв.

Ідучи дорогою, я дозволив погляду ковзати вздовж нескінченного ряду закладів.

Тут було все, що тільки можна уявити.

Одні спеціалізувалися на французькій кухні, інші приваблювали натовпи відвідувачів італійськими стравами.

Морепродукти, смажене м’ясо, випічка — усе було під рукою.

Студенти прогулювалися групами, насолоджуючись спокоєм після хаотичної вступної церемонії, влаштованої директором Бладмейдером.

Але чомусь жодна страва мене не приваблювала.

Навіть те, що зазвичай викликало б апетит, зараз здавалося… прісним.

— Ах… як же мені бракує твоєї кухні… і тебе теж.

У цю мить я віддав би самого Балеріона за можливість ще раз скуштувати маминого борщу.

Іронія долі. Хто б міг подумати, що найпростіші страви з часом стануть безцінними.

Я мимоволі потер ліву руку, де лежало татуювання Великого Змія, й тихо засміявся.

— Ха-ха, пробач, друже. Не хотів тебе образити — не сердься.

Крутячи руків’я меча, я раптом сповільнив крок.

Щось привернуло мою увагу.

Дивне видовище… а радше, знайоме.

Переді мною стояв величезний намет, схожий на цирковий, прикрашений старовинними різнокольоровими ліхтарями.

Над входом висіла потерта дерев’яна вивіска.

«Намет традиційної кухні».

Я застиг, бездумно дивлячись на відокремлений намет.

— Неможливо…

Не встиг я отямитись, як ноги самі понесли мене вперед.

Адже Імперія постала на місці колишнього європейського континенту. Шанси натрапити тут на таке місце… мали б бути майже нульові.

Зайшовши всередину, я відразу відчув різкий, пекучий аромат спецій.

Інтер’єр разюче відрізнявся від сучасних ресторанів зовні. Усе тут випромінювало традиційний колорит. Столи та лавки були такими низькими, що непідготовленій людині здалося б це дивним.

Але найбільше мене непокоїло інше.

Я ніколи не описував нічого подібного у власній історії.

Я пройшов далі, відчуваючи майже моторошну порожнечу.

На мить мені здалося, що тут взагалі нікого немає.

І раптом тишу розірвав хриплуватий голос.

— Ого? Що ми тут маємо? Невже нарешті з’явився клієнт?

З-за простої завіси вийшов низький старець. Його густа біла борода обрамлювала різкі, загартовані роками риси.

Попри вік, тіло зберегло міцність та м’язи, що з’явилися не завдяки ретельним тренуванням, а через роки виснажливої праці.

Він уважно оглянув мене, примруживши очі.

— Що, хлопче, заблукав і шукаєш, куди пройти?

Я всміхнувся й сів на одну з низьких табуреток.

— Ні… Я прийшов поїсти.

— Ого? Справді? Ти впевнений, що не помилився дверима?

Я кивнув, роздивляючись затишну простоту навколо.

— Скажи, діду, тут і справді подають традиційні страви?

Старий провів рукою по бороді й злегка кивнув.

— Саме так, хлопче. Цей намет моя родина тримає поколіннями.

— Поколіннями?

— Авжеж.

Він невимушено опустився на табурет навпроти й поклав на стіл дерев’яне меню.

Я не втримав усмішки.

— І це нормально — отак просто сідати до клієнта?

— Та не переймайся, хлопче — ти ж мій єдиний гість.

Я взяв меню… і завмер.

Серце пропустило удар.

Це… це справжнє.

Залук. Шакшука. Борщ.

Страви, які я бачив лише у минулому житті… у тій самій землі, де колись жив.

Я перечитував список знову й знову, не вірячи своїм очам.

Тим часом, старий говорив спокійним, рівним тоном:

— Мої корені ведуть до регіону, що тепер зветься Південними Землями Кошмарів.

— Точніше, мій дід був одним із тих, хто пережив Північну Африку.

— Більшість нашої культури вже втрачено… але дід подбав, щоб передати мені все, що знав. І ось я тут, тримаю цей намет і готую їжу, якої майже ніхто більше не цінує. Ей, ти мене взагалі слухаєш, хлопче?

З поглядом, повним ностальгії, я кивнув.

— Слухаю.

— Добре… Більшість молоді зараз не хоче слухати старих як я.

Він на мить замовк, а потім спитав:

— То що? Вже вирішив, що замовиш?

Не вагаючись, я ткнув пальцем у меню.

— Два ось цих.

Старий нахилився, глянув на вибір і тихо хмикнув.

— Зфіті, га? Сміливий вибір, хлопче. Але ти впевнений, що впораєшся з двома порціями?

— Не недооцінюй мене, діду. Я впораюсь.

— Ха-ха, побачимо.

Він підв’язав фартух.

— Ця страва — моя улюблена. Вона тримається на сильних спеціях — саме в них її особливий смак.

Він був говірким, але мені це навіть подобалося.

Кожне його слово повертало мене в спогади про минуле життя.

Я згадав ті ночі, коли ми з друзями заходили до подібних наметів. Самі лише спогади змусили мої пальці тремтіти.

— Діду… можна спитати ваше ім'я?

Він саме місив тісто.

— Хмм? Хочеш зі мною подружитися чи що?

— Щось на кшталт того.

— Ха-ха, не соромся, хлопче — я жартую. Звуть мене Шахін.

Я мимоволі усміхнувся.

— А я — Фрей.

— Фрей? Маєш на увазі того сумнозвісного аристократа, Фрея Старлайта?

Здавалося, моя репутація випереджала мене, куди б я не йшов.

— Саме так. Виходить, у нас просто однакові імена.

Принаймні поки що я збирався приховувати свою справжню особистість.

Шахін, здається, нічого не запідозрив, лише насупився.

— Хм. Невдале ім’я. Ну та гаразд, хлопче — твоя страва готова.

Він поставив переді мною дві дерев’яні миски.

— І не забудь про це. Без нього страва буде неповною.

Він налив велику склянку молока й знову сів.

Аромат накрив мене хвилею.

Той гострий, пекучий запах, якого я так давно не відчував…

Він був тут.

Я схопив ложку, зачерпнув велику порцію й засунув до рота.

— Повільніше, хлопче. Ця страва—

Він урвався.

Вдивляючись у мене, його вираз змінився.

Я насолоджувався смаком їжі, за якою так тужив, відчуваючи тепло, якого так прагнув.

І, не помітивши, як—

По щоці скотилася одна-єдина сльоза.

Шахін різко підхопився.

— Г-гей… ти плачеш?!

Він вигукнув, підводячись, але я зупинив його.

— Спокійно, старий… Я не плачу.

Я прикрив обличчя правим ліктем, не в силі стримати потік сліз.

Вони лилися самі — без мого дозволу.

І все ж я був вдячний. Безмежно вдячний.

— Дякую… Дякую… Я ще вмію плакати.

Відтоді, як потрапив у цей світ… з того часу, як пережив жахіття Земель Кошмарів і Тіньової Секти…

Відтоді, як повернувся в родину Старлайт і вперше змушений був забрати людське життя…

У якийсь момент я став убивцею.

Хоч би як я це заперечував, я поступово втрачаю розум…

Я весь час запитував себе: «Чи залишуся я тією самою людиною, коли повернуся у свій світ… до своєї родини?»

Чи зрадіють вони синові, яким я став?

Коли я повільно губив себе, ось щось таке просте нагадало мені, ким я був колись.

— Дякую… Дякую, старий… Урешті-решт, я ще можу плакати. Я ще не загубив себе.

— Що ти там бурмочеш, хлопче? Моя їжа настільки жахлива, що ти розплакався?

Я побачив, як він тягнеться, щоб забрати страву, але зупинив його.

Він ошелешено дивився, як я з нелюдською швидкістю доїдав усе до останньої крихти, навіть не зупиняючись перевести подих.

— Чорт забирай… Чортів старий… Це найкраще, що я їв у житті.

Зрештою він просто стояв поруч, спостерігаючи, як я впиваюся кожною ложкою.

Пекучі спеції обпалювали язик, але я не зупинявся.

Навіть коли тіло тремтіло від жару, я продовжував їсти, поки миска не спорожніла.

У ту мить Шахін поплескав мене по спині.

— Не знаю, що ти пережив, хлопче… але вперше бачу, щоб хтось плакав, куштуючи мою страву. Залишайся скільки хочеш.

— Дякую.

Я не мав дзеркала, аби поглянути на себе, але вперше за довгий час… я усміхнувся.

Справжня усмішка.

---

Я взяв кухоль і випив молоко одним ковтком.

Видихнувши з полегшенням, гучно поставив кухоль на стіл.

— Гей, старий, якщо в тебе є донька, я з нею одружуся.

Шахін, що сидів навпроти, насупився.

— Нахабний шибеник, ти ще й не заплатив, а тепер ще й мою доньку хочеш? Через мою стару дупу, ти, чортів бешкетник!

— Ха-ха! Такі слова зовсім не личать тобі, діду. Але ти правий — я ще не розрахувався.

Я поліз у кишеню й поклав на стіл круглу золоту монету.

Очі Шахіна розширилися.

— Хлопче… Це…?

— Бери. Вважай це платою за турботи.

— Ти ж казав, тебе звати Фрей, так? Ти взагалі розумієш, що робиш?

Я кивнув.

Його здивування було природним: страва коштувала всього кілька мідних монет — навіть не срібну.

Одна срібна дорівнювала сотні мідних, а одна золота — сотні срібних.

Іншими словами, я щойно дав йому грошей на кілька місяців життя.

Він вагався лише мить, а потім швидко схопив золоту монету й заховав у кишеню.

— Раз ти знаєш, що робиш, я не відмовлюся.

Цей старий умів мене розсмішити.

— Га? Я думав, ти бодай спробуєш відмовитися. А ти відразу схопив.

Шахін посміхнувся, погладжуючи бороду.

— Слухай, хлопче… Життя вчить багатьох речей. Але перші два уроки — найважливіші.

Він підняв два пальці.

— Перше — їжа. Ніколи не вагайся брати те, що втамовує голод.

— Друге — гроші. Ніколи не соромся брати те, що наповнює кишені.

— Пф-ф…

— Ти абсолютно правий, старий.

Оскільки я був єдиним відвідувачем, ми ще довго балакали з Шахіном.

Коли я нарешті вийшов із намету, відчув повне задоволення.

— Старий! Ти щойно здобув постійного клієнта!

Я помахав йому, і він відповів тим самим.

— Ха-ха! Чудово! Наступного разу приведи друзів!

Друзів, еге ж…

Пробач, але тут у мене таких немає.

Прямувавши назад до Елітного гуртожитку, я глибоко зітхнув, випускаючи теплий подих у прохолодне повітря.

— Оце освіжився.

Я знову набрався сил…

Щоб знову мати справу з головними героями.