Розділ 33: Елітний клас

—Як же працює ця клята штука?

Мені потрібно було потрапити на Збори Еліти…

Але ця проклята картка не працювала!

Я знову й знову проводив нею над смарт-годинником, та нічого не відбувалося.

Роздратований, я сів на лаву біля саду всередині храму. Місце було величезним — настільки, що всередині нього знаходилися й такі куточки.

Після церемонії відкриття я якось опинився саме тут.

— Без толку.

Ця річ просто не хотіла працювати.

У цей момент поруч пролунав тихий голос:

— Перепрошую… У вас проблеми з чимось?

Я підвів голову й побачив дівчину з фіалковим волоссям, зібраним у хвіст, у круглих окулярах.

Вона здавалася несміливою й ледь здригнулася, коли наші погляди зустрілися.

Звісно, я не збирався марнувати таку нагоду, тож підняв картку й натягнуто всміхнувся.

— Поняття не маю, як це працює.

Вона уважно оглянула картку, тихо бурмочучи собі під ніс:

— Це ж справжня картка Еліти…

Вона нахилилася так близько, що її голова ледь не торкнулася картки. Побачивши це, я швидко відсмикнув руку й запитав:

— Є якась проблема?

Опам’ятавшись, вона замахала руками в вибачливому жесті:

— Н-ні! Нічого такого!

Порившись у кишенях, вона дістала власну картку.

— Я помітила вашу… У мене теж є така.

Картка в її руці була чорною із золотим гравіюванням. Це означало…

— Ти теж з еліти?

Вона несміливо кивнула.

— Так. Мене звати Адріана Хайджефорн, клас B-6.

— Чудово! Ми в одному класі. Приємно познайомитися.

— Мені теж приємно познайомитись.

Вона відповіла майже механічно, поки я підвівся з лави й жестом запросив її йти разом.

— Раз ми прямуємо в одне місце, підемо разом? Як бачиш, я тут заблукав.

Вона вагалася мить, але зрештою погодилася.

Ми йшли поруч, і на півдорозі вона вказала на картку в моїй руці:

— Твоя картка не працює?

— Не знаю. Я вже стільки разів проводив нею над годинником, але нічого.

— Проводив? — вона здивовано нахилила голову.

— Це так не працює… Треба відсканувати картку годинником.

— Відсканувати? — тепер уже я почувався повним невігласом.

Вона тихо засміялася й показала, як це робиться.

Після кількох маніпуляцій з голографічним інтерфейсом годинник випустив біле світло й просканував картку.

Одразу ж на екрані мого годинника з’явився потік нової інформації.

— Ось як воно працює…

Побачивши мою реакцію, вона вже не змогла стримати сміху:

— Ха-ха… Не вірю, що ти цього не знав!

Я незграбно почухав потилицю.

Звідки мені було знати? Я ж узагалі не з цього світу.

Та оскільки вона допомогла мені, я, звісно, подякував:

— Дякую, це справді допомогло.

— Нічого страшного! Я рада, що змогла… е-е… — вона раптом зупинилася, усвідомивши, що не знає мого імені.

— Ах! Перепрошую, я ж імені не сказав. — Я обернувся до неї.

— Фрей Старлайт, клас B-9.

Щойно моє ім’я зірвалося з вуст, я помітив, як її обличчя різко змінилося — воно зблідло.

Вона відступила на крок, а в очах спалахнув страх.

— П-перепрошую! Я не хотіла вас образити, Лорде Старлайт!

Її голос тремтів так сильно, що я цілковито розгубився.

— Образити мене? Про що ти говориш?

— Вибачте! — майже закричала вона й раптово кинулася тікати.

— Ей! Зачекай! — гукнув я, простягаючи руку, але вона не зупинилася.

Що це було? Що щойно сталося?

Це сталося саме в момент, коли я назвав своє ім’я…

Невже ім’я «Фрей» настільки відоме?

— Чорт забирай. Це буде проблемою.

Мамо… твій син тепер лякає дітей.

Я зітхнув і почав возитися з налаштуваннями смарт-годинника.

Використовуючи інформацію, щойно отриману з картки, я прокладав собі шлях уперед.

За кілька хвилин я опинився у новому місці.

Воно було відокремлене від решти будівель — швидше нагадувало величний палац, ніж гуртожиток.

Гігантська споруда, оздоблена білим і золотим, оточена розлогим садом.

Над високими воротами висів величезний напис, що підтверджувало: я прийшов у правильне місце.

«Елітний гуртожиток».

Я зробив крок уперед, але раптом застиг на місці.

Спробував рухатися, та все тіло почало шалено тремтіти.

— Що відбувається? Чому я не можу рушити?

Нічого не стримувало мене. Ні невидима сила, ні кайдани…

Моє тіло просто відмовлялося мене слухатися.

Що, чорт забирай, з тобою не так, Фрей?!

Поки я намагався зрозуміти, що діється, тремтіння посилилося, і я чітко почув, як гучно б’ється серце у вухах.

— Та що ж, чорт забирай, відбувається?!

Я повернув голову на звук наближених кроків — і знову закам’янів.

Переді мною стояла дівчина з білосніжним волоссям і кришталево-блакитними очима.

На ній був простий чорний одяг, який, проте, лише підкреслював її вроду.

Я миттєво зрозумів причину своєї реакції.

Мені не потрібні були підтвердження, щоб упізнати її.

Адже я годинами малював її образ у своїй уяві.

Одна з головних героїнь — Серіс Мунлайт.

Найпрекрасніша дівчина, яку коли-небудь вигадувала моя дурна голова.

І все ж реальність незрівнянно перевершувала уяву.

Я дивився на неї занадто довго. Усвідомив це тієї миті, коли вона пройшла повз.

Вона навіть не глянула на мене, просто пішла далі, поки я стояв, мов ідіот.

Щойно її постать зникла з поля зору, я силоміць узяв себе в руки.

— Чорт.

Я з силою ляснув себе по обличчю, стиха вилаявшись.

Що, до біса, не так із цим тілом?!

Я мусив визнати — мене зачарувала вона, хай навіть лише на мить.

Адже така краса просто не повинна існувати.

Але це тіло… ця реакція…

Невже в мені досі тліють почуття старого Фрея?!

Якщо це так, то справжня катастрофа!

Я вдарив себе ще раз, читаючи власному тілу нотацію.

— Дурню! Що ми робитимемо, якщо вона стане нашим суперником на Вікторіаді?! Стоятимемо, милуватимемося, і дозволимо себе розчавити?! Зберися й віддай мені контроль!

У цей безглуздий момент біля входу до Елітного гуртожитку стояв чоловік, який люто бив себе, мов божевільний.

Пів години внутрішньої боротьби — і я нарешті зумів увійти всередину.

— Немає різниці між чоловіками й жінками. Я розіб’ю будь-кого, хто стане на моєму шляху. Навіть якщо вона найвродливіша дівчина у світі — це не завадить мені вмазати їй по пиці.

Оце правильний настрій… Так.

Принаймні, так я думав — поки в голові знову не сплив її досконалий лик, ці гіпнотичні риси…

— Чорт! Людина! Вона — просто людина! Якщо треба, я порубаю її на шматки! Так, Балеріоне?

Я покликав свого дорогого меча, але той і далі мирно спав.

— Зрадницький шмат заліза.

Нарешті, я увійшов до гуртожитку.

Усередині на мене чекала дівчина, що виглядала старшою за мене, в білій шкільній уніформі.

— Нарешті прийшов.

— Хто ти?

Вона злегка вказала на себе й представилася:

— Елітний клас, шостий рік… Емма Стоун.

— О… Можна дізнатися, чому ти на мене чекала?

Вона подивилася з легкою зневагою й відповіла:

— Чекала на тебе? Я тут не для тебе, Старлайт. Я тут для всіх. Я член Елітної студентської ради, і ми супроводжуємо новачків. А тепер — за мною.

Вона рушила вперед, і я, трохи зволікаючи, пішов слідом.

— До речі, ти ж розумієш, що прибув останнім, так?

Ми увійшли до величної зали з високими стелями, прикрашеними розкішним декором. Центральні сходи вели на верхні поверхи, а перший поверх був велетенською залою очікування.

Емма Стоун ледь посміхнулася й додала:

— Усі вже тут.

Переді мною стояли дві шеренги студентів — десятеро праворуч, Клас А. Десятеро ліворуч, Клас B.

Разом зі мною.

Я на мить завмер, а потім змусив себе зробити крок уперед, відчуваючи на собі численні погляди.

Та це були не звичайні учні.

Більшість головних персонажів були тут.

І ось воно починається.