— Очима Фрея Старлайта —
...
...
...
Я переступив браму високих мурів, що охороняли храм, у супроводі кремезного вартового.
Він провів мене до відокремленої кімнати, де на столі сяяв кристал.
— Це? — запитав я, а вартовий байдуже відповів:
— Покладіть на нього руку на кілька секунд.
Я виконав наказ. Ледь моя долоня торкнулася кристала, хвиля світла пройшла крізь усе тіло, видима неозброєним оком.
Тонка прозора плівка миттю огорнула мене, а потім розтанула.
— Ходімо.
Після цих слів, ми покинули кімнату й офіційно ввійшли до храму.
Я не стримався й запитав:
— Що щойно сталося?
Вартовий підняв палець до неба й терпляче пояснив:
— Храм захищений Небесним Куполом — тим прозорим полем, що бачите над собою.
— Цей бар’єр здатен витримати атаку Пробудженого рангу S. Він також слугує сканером особистості.
— Вас щойно офіційно зареєстрували в храмі. Без цього ви б не змогли увійти.
— Зрозумів…
Я чув подробиці, яких ніколи не описував раніше. Відчував це й раніше, але тепер сумнівів не лишалося — світ, який я створив, виходив з-під мого контролю.
Це було схоже на те, як виховуєш дитину, а потім одного дня розумієш, що вона вже подорослішала без твого відома.
Одне-єдине зерно, яке я посадив, проросло й перетворилося на гігантське дерево, що здіймалося так високо, що закривало небо.
Я мусив прийняти це — цей світ був справжнім. Люди, що жили тут, були живими. Вони вже не були просто персонажами мого роману.
Чим швидше я це усвідомлю, тим краще.
Адже незабаром я мав зустрітися з ними — головними героями моєї книги.
— Добре, ми на місці, — зупинився вартовий, і я став поруч нього.
Перед нами стояли сотні… ні, можливо, понад тисячу студентів, зібраних на величезному подвір’ї, оздобленому з дивовижною пишнотою.
Попереду височіла масивна золота платформа, завішана величезною багряною завісою, що приховувала те, що було за нею.
— Ідіть приєднайтеся до них. У рамках урочистого відкриття, директор виголосить промову перед початком навчального року.
Я спостерігав, як вартовий порпався в кишенях і витягнув чорну картку із золотим написом.
— Візьміть це, — простягнув він картку й додав:
— Не загубіть. Вона знадобиться вам, доки перебуватимете тут. Синхронізуйте її зі своїм смарт-годинником, щоб отримати доступ до плану храму, розкладу занять та іншої важливої інформації.
Я глянув на картку в руці.
Як саме мені синхронізувати її з годинником?
Я вже хотів спитати, але вартовий устиг відвернутися й піти.
— Що ж, доведеться розібратися самому.
Я попрямував до величезного натовпу попереду. Їхнє гомінке щебетання наповнювало повітря, мов рев натовпу на стадіоні.
Злившись із морем студентів, я знайшов відносно вільне місце й притулився до стіни.
— Сподіваюся, це ненадовго…
Але мої надії виявилися марними — минула ціла година, перш ніж усі студенти зібралися.
Шістдесят довгих хвилин я терпів сміх і безкінечні балачки сімнадцятирічних підлітків.
Здавалося, що я дорослий, якого замкнули в дитячому садку.
Більшість цих недоумків були наївними, цілковито не готовими до суворої реальності цього світу.
Тоді раптом спалахнули вогні платформи, миттєво прикувавши до себе погляди всіх присутніх.
Багряна завіса повільно розійшлася, відкриваючи те, що приховувала. Я теж мимоволі зосередився.
Там, у рівному ряді, стояли десятки постатей. Дехто виглядав молодим, років тридцяти, інші явно перетнули п’ятдесятирічний рубіж.
Я навіть помітив кількох літніх людей серед них.
Це були наставники храму, а також ключові постаті — охоронці та високопоставлений персонал.
Я не бачив такої кількості могутніх людей відтоді, як відвідував засідання Сенату у власній родині.
Ні… вони, можливо, навіть перевершували Дім Старлайтів. І причина була очевидною.
Серед наставників уперед вийшов старець.
Він був убраний у старі сірі шати, що радше скидалися на піжаму, залишаючи його широкі, м’язисті груди відкритими.
Попри зморшки, що прорізали обличчя, гострі риси залишалися виразними — беззаперечне свідчення того, що колись він був неймовірно вродливим чоловіком.
Довге сріблясте волосся безладно спадало йому на спину, а очі… у них не було зіниць, лише світлосяйне біле сяйво, що пронизувало пітьму.
Одна лише аура, яка виходила від нього, тиснула так, ніби мені на плечі поклали кам’яну плиту.
Я ледь усміхнувся, дивлячись на нього — одного з небагатьох воїнів рангу SS. Руйнівний Кулак, Рафаель Бладмейдер.
Директор цього храму.
Ставши на передньому краю платформи, він провів порожнім поглядом по натовпу студентів. Повільно моторошна посмішка сповзла з його обличчя.
Його вираз потемнів, і раптово він випустив приголомшливий рик, що рознісся двором.
Я очікував цього й встиг затулити вуха.
Інші — ні.
Я бачив, як одні падали без тями, а інші лишалися на ногах, проте тонкі цівки крові з вух свідчили про інше.
Здавалося, це був звичайний крик, але всередині нього ховалася керована хвиля аури, що точно накрила кожного на подвір’ї.
Рівень контролю, потрібний для такого, був лякаючим — і все ж Бладмейдер виконав це так легко, ніби нічого не сталося.
Звісно, вибух не був надто сильним. Тому я лишився неушкодженим.
І не лише я — кілька інших теж витримали.
Погляд Бладмейдера ковзнув по повалених студентах, і він заговорив глибоким, громовим голосом:
— Погляньте на себе… жалюгідна купка дітей.
Його слова звучали так різко й проникливо, ніби він говорив просто мені на вухо.
— Скажіть… навіщо ви тут?
— Ви прийшли шукати мирного шкільного життя?
— Місця, де можна безтурботно змарнувати свою нікчемну юність?
Бладмейдер стиснув кулак, і його голос знову злетів у рик:
— Прокиньтеся, дурні!!
— Де ви, як гадаєте, знаходитесь? Це Храм!
— Поки ви гайнуватимете тут час, інші ведуть битви не на життя, а на смерть проти Ультрів. Немає безпечного місця — навіть клятий Імператорський замок не встояв!
Натовп здригнувся, його гострий тон розбивав ілюзії й нагадував про жорстоку реальність.
Бладмейдер вказав на себе, а тоді вдарив кулаком у власні груди.
— Це моя війна. Війна цілого покоління людства.
Повільно, старий провів рукою, вказуючи на величезний натовп перед собою.
— І невдовзі… вона стане вашою.
— Тут… ми викуємо майбутнє цієї клятої імперії. Тож…
Він розвернувся й рушив геть, кидаючи останні слова:
— Чи станете ви майстрами… чи просто гарматним м’ясом у чужій війні — вирішувати вам. Ласкаво просимо — до Храму.
З цим Бладмейдер пішов. І я теж.
— Як і слід було чекати від старого…
Він розтрощив їхній запал. Вони прийшли, сповнені радості й надії, а тепер їхні обличчя затьмарили сумніви. Дехто виглядав наляканим, інші замислилися… а подекуди я бачив тендітних дівчат, що нишком витирали сльози.
Урешті-решт, вони були лише дітьми.
Воїн такого рівня не мав би обіймати посаду директора. Єдине місце, де йому належало бути... це поле бою.
Насправді він рідко з’являвся в храмі, окрім особливих випадків — завжди перебував на передовій.
Досі конфлікт між Імперією та Ультрами не переріс у повномасштабну війну, лише в поодинокі сутички.
Але я, як автор цієї історії, знав правду — війна неминуча.
Війна, до якої я не хочу мати жодного стосунку.
Перш ніж вона розпочнеться… я повернуся у свій світ.
Розділ 32: Слово від Директора Храму
Том 1
