Розділ 30: Ставши вбивцею

— Очима Фрея Старлайта —

...

...

...

Я все ще стояв на тому самому місці, коли моє тіло раптово завило тривожним криком.

Первісний інстинкт—пекуче відчуття смертельної небезпеки.

Спершу я не розумів, що відбувається.

А тоді—раптом—світ навколо мене скривився.

Земля, будівлі, навіть саме повітря викручувалося в неприродний спосіб.

— Що, до біса, відбувається?

Усе завмерло.

Щойно я усвідомив, що коїться, зціпив зуби й вилаявся.

— Цей тиск… Це що...магія?

Маги були справжнім жахом у цьому світі.

Хоч вони й рідкісні, сама їхня присутність здатна змінити баланс сил.

Я бачив артефакти, створені їхніми руками—речі колосальної могутності.

Але ніколи ще не зустрічав жодного особисто.

І тепер мені випало…

Найгірше можливе знайомство.

Коли завмерлий світ стиснув мене в пастці, з викривленого простору вийшли постаті.

У плащах.

Вбивці.

Я миттєво збагнув ситуацію.

Чоловік попереду зняв капюшон, відкриваючи обличчя середнього віку—лисе, порізане шрамами.

Він зробив крок уперед, а решта оточили мене.

— Нічого особистого, хлопче… Бізнес є бізнес.

Я скривився в усмішці.

— Старий не міг надіслати когось серйознішого?

Лисий убивця не змигнув. Натомість відповів власною холодною посмішкою.

— Принаймні ти знаєш, чому помреш.

Леонідас, клятий дід…

Отже, тепер він посилає на мене найманих убивць?

Я відчув, як їхній тиск обрушується на мене хвилею смертельного наміру.

Миттю зібрався.

— Цей рівень… D+ ранг, Ні, радше C-?

Лисий коротко хмикнув, почувши мої слова.

— Гостре чуття… Близько, але не зовсім.

Раптом тиск від ватажка групи переді мною зросла до ще більшого рівня.

Як мінімум, він був рангу C.

Я швидко оцінив становище—десятеро вбивць. Їхній ватажок на цілий ранг сильніший за мене, і серед них ховається маг.

— Що сталося, юний лорде? Ви злякались?

Лисий жадав побачити страх на моєму обличчі, але його усмішка зів’яла, коли я відповів йому крижано холодною.

— Злякався? Навпаки… Просто думаю, чи справді Леонідас так збіднів, що шле на мене таких нікчем.

— Великі слова для шмаркача.

Скривившись, лисий убивця вдарив ногою по землі, розриваючи ґрунт і кидаючись на мене.

Він був швидкий—такий швидкий, що майже неможливо відстежити.

Але якщо він думав, що близький бій грає на його користь, то фатально помилявся.

Щойно він увійшов у мій радіус, змій на моїй шкірі спалахнув.

— Вийди… Балеріоне.

Убивця здригнувся, коли в моїй лівій руці з’явився проклятий, чорний як ніч клинок.

Я змахнув ним у вертикальному розрізі зі швидкістю блискавки.

Він устиг схрестити два кинджали, аби блокувати удар,—але сила Балеріона відкинула його назад, залишивши глибоку рану на грудях.

Той захитався, його обличчя потемніло.

— Ти… цей меч…

Шляху назад не було. Я розкрив Балеріона. А це означало лише одне…

Вони мають померти тут.

— Фантомні кроки.

Я рвонув уперед, прагнучи добити ватажка, поки він не отямився.

Але перш ніж я встиг скоротити дистанцію, троє вбивць атакували з усіх боків.

Я розвернувся, провівши мечем широкою дугою, і відбив їхні леза одночасно.

Ударна хвиля відкинула їх назад, але я не встиг відновити рівновагу, як земля під ногами розкололася—

Знизу виринуло озброєне кинджалом плече, завдаючи удару вгору.

Я був швидше. Один точний розріз Балеріона відсік убивці руку, перш ніж той встиг завдати удару.

Гаряча кров бризнула на клинок, і на мить мене пройняв холодок.

«Чорт… Зосередься».

Новий шквал атак—сім кинджалів одночасно рвонули мені в обличчя.

Не вагаючись, я влив ауру в ноги й злетів угору, ледве ухиляючись.

Опинившись у повітрі, я міцно стиснув меч і кинувся вниз із шаленою швидкістю.

— Десять тисяч кроків тіні: Чорний метеор!

Темна стріла врізалася в землю, відкидаючи кількох убивць.

Використавши дим за прикриття, я рвонув до найближчого.

Він ледве встиг відреагувати.

Його кинджал піднявся, щоб парирувати, але я був швидший.

Балеріон пронизав його прямо в серце.

Ідеальний удар.

У ту мить капюшон злетів, відкривши його обличчя.

Я бачив усе—як життя згасає в очах, як кров стікає з губ і бризкає на мої груди, перш ніж він повалився на землю.

Моє тіло напружилося.

Одна-єдина мить вагання—

І ватажок ударив.

Я ухилився—

Або мені так здалося.

Різкий біль спалахнув на плечі, немов рана виникла нізвідки.

— Що…?

Я навіть не бачив удару. Але не було часу думати—ще одна атака пішла слідом.

Я підняв Балеріона, щоб парирувати.

Метал зіскреготів об метал, але навіть відбиваючи удар, я відчув, як на тілі з’являється ще один поріз.

— Що до біса відбувається?

На обличчі лисого вбивці розповзлася холодна усмішка.

— Чого ти так здивовано дивишся?

Він рвонув уперед, випускаючи зливу скажених ударів.

Кинджали сипалися з усіх боків, його рухи перевершували людські можливості.

Я зустрів його атаку в лоб, наші клинки зіштовхувалися в шаленому вихорі сталі.

Іскри сипалися при кожному зіткненні, але щось було не так—

Навіть коли я блокував його удари, на тілі з’являлися нові рани.

— У підсумку єдине вражаюче в тобі — це твій меч! — Лисий убивця насмішкувато скривився, але я його не слухав.

Бо нарешті почав розуміти.

— Око Яструба.

З посиленим зором я побачив це—

Його зброя була не просто кинджалом.

Від леза тягнувся прозорий, невидимий клинок.

Здібність.

І саме тоді я нагадав собі—мій противник не бездумний звір.

Він навчений убивця.

Обличчя ватажка потемніло, коли я почав відбивати його удари—цього разу точно, наче читав їх наперед.

Око Яструба сповільнювало його рухи в моєму баченні, дозволяючи передбачати кожну атаку.

За мить, я прорізав свіже поранення на його торсі.

Побачивши, що їхній лідер зазнає труднощів, решта кинулися в атаку.

Знову мене оточили— численні невидимі клинки летіли на мене.

Щоразу, коли я відповідав ударом, легені наповнював запах крові.

«Спокійно… Я давно звик проливати кров».

Я лишав за собою примарні сліди, прослизав між їхніми ударами з ювелірною точністю.

— Що це за рухи?! —

Убивці були спантеличені—

Бо ніколи не бачили нічого подібного.

— Дозвольте показати вам справжню силу тіней.

Бій, що починався як «четверо проти одного», різко змінився, коли навколо них з’явилося десять моїх копій.

— Десять тисяч кроків тіні: Міраж.

У єдину мить я завдав десять ударів—

Глибокі порізи розпанахали моїх ворогів.

Одному із них не пощастило.

Його горло розірвало кривавим фонтаном, і він упав, мертвий.

І знову, я вагався.

І знову, дивився на мертве тіло—

А в таких боях навіть секунда вагання могла стати вироком.

Убивці скористалися шансом, кинувшись у контратаку й змушуючи мене знову перейти в оборону.

— Чорт, чорт, чорт!

Що в біса зі мною не так? Хіба я не готувався до цього?

Я ще міцніше стиснув пальці на руків’ї Балеріона, змушуючи себе зосередитись лише на ворогах.

— Вони лише порожні постаті.

Мої удари стали гострішими, смертельнішими, коли я вливав у клинок бурхливий потік аури.

Бій вибухнув із новою люттю.

Я опинився в безжальному ближньому бою, атакований з усіх сторін.

Я не міг зупинитися—навіть на мить.

За кожну завдану рану я платив власною.

У цю мить, я боровся не лише в одній битві —

Я вів відразу дві.

Одна була фізичною.

Інша… точилася всередині мене.

— Я думав, що готовий… Думав, що це буде легко…

— Тоді чому?

— Чому, до біса, я зараз вагаюся?!

З кожним ударом, кожним розрізом чужої плоті—

У мені вирувала незрозуміла відраза.

Спокійно… Згадай…

Лише Персонажі в Історії…

Я ввігнав меч у серце чергового убивці, вирвав його й рушив далі.

Історія, створена мною самим.

Балеріон шалено тремтів, п’яніючи від свіжої крові, стаючи дедалі лютішим із кожним убивством.

Моя рука рухалася зі сліпучою швидкістю, випускаючи бурю чорних дуг, що розтинали саме повітря.

Убивці відскакували, ледь уникаючи нещадного шквалу—принаймні більшість із них.

Одному не пощастило. Один точний удар пройшов вертикально, розсікаючи його навпіл.

Його тіло впало на землю, нутрощі розсипалися огидною картиною.

Загублений у власних буремних думках, я продовжував битися.

— Я створив цей світ.

— Покидьок!

Ватажок убивць зірвався на лютому реві, кидаючись уперед, намагаючись придавити мене.

Але кинутися на мене віч-на-віч, коли в моїх руках Балеріон? Фатальна помилка.

— Я дав вам життя, ви, сини повій!

Кров залила поле бою, коли різанина досягла свого апогею.

— І я ж покладу цьому край, якщо доведеться!

Залишилося шестеро, вони відчайдушно боролися проти бурі тіней, що шматувала їхні тіла.

— Лише порожні персонажі…

Я розсік ще одного й рушив до наступної жертви.

— Стерти зайві думки. Просто бій.

Прозорий клинок ватажка розширився, блискаючи в напрямку моєї голови.

Я зреагував миттєво, ухилившись завдяки бездоганному поєднанню «Оку Яструба» та «Фантомних Кроків».

— Вбити.

Я рвонув на решту убивць, залишки сторонніх думок зникли.

— Різня.

На цій межі я вже не стримувався. Я став нестримною силою смерті.

— Вбити, різати, вбити, різати!

«Міраж» активувався знову, і ще одне тіло розлетілося на шматки.

Опинившись серед нестримного вихору крові й розкиданих решток, я продовжував безжальну різанину.

Нарешті я струсив кров з клинка й повернувся до останніх двох.

На ногах лишався лише ватажок убивць, його тіло було всіяне ранами.

За його спиною стояв мовчазний силует, нерухомий від самого початку бою — маг.

Я все ще шепотів ті самі тремтливі слова, наче закляття:

— Різати… вбити… поховати…

Знову і знову я повторював їх, змушуючи себе повірити — переконуючи себе, що я вбиваю лише порожніх персонажів із вигаданої історії. Не справжніх людей.

Я й гадки не мав, що вбивство людей відрізнятиметься від знищення монстрів.

Крок за кроком я наближався до останніх супротивників.

Я хотів, аби це закінчилося.

І тоді голос розірвав тишу:

— Готово!!

Ватажок убивць скривився у зловісній посмішці.

— Запізно, виродку.

І тоді я почув його.

Одне слово, яке змінило все.

— Затемнення.

Темрява.

Порожнеча миттєво поглинула мій зір.

— Га?

Спершу прийшло здивування. Потім маг, самовдоволений, вирішив пояснити:

— Ти був близько, хлопче, але все закінчено. Відтепер ти втрачатимеш одне почуття кожні десять хвилин — почнемо із зору. Подивимось, як ти тепер битимешся.

Він засміявся, упевнений у перемозі.

Ватажок убивць не гаяв часу. Він ударив.

Його прозорий клинок майнув до мого обличчя зі страшною швидкістю.

Він був певен, що все скінчено.

Він думав, що переміг.

Але в останню мить я ухилився.

Ледь-ледь, але все ж.

Його прихований клинок майже розколов мені череп — майже.

— Ти забрав мої чуття?

Дурень.

Від самого початку мій стиль бою ґрунтувався на…

— Темряві.

Убивця на мить знизив пильність — певен, що я безпорадний.

Саме це мені було потрібно.

Я активував «Міраж» і вдарив.

Він відчайдушно оборонявся, блокуючи більшість із десяти послідовних ударів.

Але удача зрадила його, коли Балеріон розпанахав груди, відправивши його прямісінько в безодню.

Ватажок убивць пав.

Я повернувся до мага, який дивився на мене з жахом.

— Я-як?..

Його голос тремтів.

— Як? — я повторив, і на моїх губах з’явилася кривава усмішка. — Бо ти ідіот.

Він намагався створити шанс для свого союзника.

Натомість підписав власний вирок.

Темрява була моєю стихією.

Зрозумівши свою помилку, маг запанікував.

Земля затремтіла, коли він у розпачі почав її змінювати, намагаючись віддалитися.

— Не підходь!

Десятки його клонів матеріалізувалися, оточуючи мене в непроглядній пітьмі.

Він спробував утекти серед них.

Але застиг.

Бо в ту ж мить чорна тінь прорвалася крізь його ілюзії, розриваючи їх на порох.

— Закінчимо це швидко. Я не хочу втратити ще одне чуття.

Маг упав на коліна, коли я з’явився перед ним.

Йому був кінець від тієї миті, як він перетнув мій шлях.

Маги ніколи не були створені для бою впритул.

Я підняв меч, ігноруючи його жалюгідні благання.

— Ох… і дякую.

Одним ударом, його голова злетіла в повітря.

— Завдяки тобі я не мусив дивитися, як убиваю вас обох.

У ту ж мить, коли маг помер, задушлива темрява розвіялася.

Ми знову стояли перед будівлею екзаменаційного центру.

І зір повернувся до мене.

Я глянув на свої руки — вони були заляпані кров’ю.

Кров’ю, що не належала мені.

— Це… відчувається надто реально.

Скільки б я не намагався обманути себе…

Я не міг заперечити істину.

Вони були живими.

Люди.

Такі ж, як і я.

Навіть якщо вони були лише персонажами моєї історії…

Навіть якщо їхнє існування нічого не важило…

— Я вбив людей.

Я стиснув кулаки, стримуючи нудоту, що підступала до горла.

— Я мушу вбити ці емоції… якщо хочу вижити в цьому світі.

Того дня…

Я став убивцею.