Туман настільки згустився, що повністю засліпив їх. Вони ледве могли дихати під тягарем скверної аури, яка тиснула зусібіч.
Кожен їхній крок здіймав сморід гниття й розкладу — нестерпний запах, що, наче отрута, проникав у легені й свідомість.
Фрей намагався не ставити цього запитання.
Та стриматися не зміг.
— По чому ми взагалі йдемо?
Не в силах опиратися раптовому сплеску цікавості, Фрей повільно нахилився вперед, намагаючись краще роздивитися залиту кров’ю землю під ногами.
Завдяки Оку Яструба все перед ним постало чітко й виразно. З кожною наступною секундою його обличчя дедалі більше похмурнішало.
Це була не просто якась слизька поверхня.
Під нею все ще лежала тверда чорна земля…
А те, по чому вони ступали…
Було плоттю та кров’ю.
Щойно Фрей це усвідомив, напруження різко зросло.
Вони йшли по трупах.
Тисячах трупів. Ні, значно більше.
Понівечені, викручені тіла вкривали землю, наче химерний килим.
З них здерли шкіру, стерши всі риси обличчя… Лишилися тільки оголені м’язи та ледь помітні обриси ротів і очей, які колись належали живим істотам.
Червоний туман, блукаючі чудовиська, цілковита тиша…
Фрей не міг не замислитися.
Невже вони потрапили в кошмар, створений за подобою самого пекла?
Бо все навколо саме так і виглядало.
На щастя, усі троє вже звикли до крові. Інакше вони, мабуть, давно б зламалися.
Та навіть їхнє терпіння починало вичерпуватися.
— Що, в біса, тут сталося?.. — пробурмотів Сноу. Його голос тремтів, поки він споглядав найжахливіше видовище у своєму житті.
— Різанина…
Лише це слово могло бодай якось описати побачене.
Жахливе винищення, під час якого істот, що колись жили в мирі, розірвали на шматки й понівечили до невпізнання.
Жодні слова вже не могли передати того, що постало перед їхніми очима.
Тепер залишалося тільки одне — вибратися звідси.
Вони рушили далі…
І тут усе стало ще гірше.
Фрей раптом завмер: щось вчепилося йому в ногу.
Він у паніці опустив погляд і побачив пару рук, що стискали його щиколотку.
Труп під ногами тихо, надламано застогнав.
Фрей інстинктивно спробував відкинути його ногою, та тієї ж миті все довкола перетворилося на справжнє божевілля: усі трупи під ними почали сіпатися.
Вони вихопили зброю. Серця шалено калатали, поки вони готувалися відбивати напад.
Але нападу так і не сталося.
Натомість трупи почали повзти… намагаючись утекти.
— Пощади…
Слово долинало звідусіль.
— Пощади… благаємо, згляньтеся над нами…
Вони благали.
— Змилуйтеся над нами!
Ці істоти — понівечені тіла зі здертою шкірою — благали залишити їх живими.
Фрей негайно опустився на одне коліно й схопив труп, який вчепився в нього, відчайдушно прагнучи отримати відповіді посеред цього хаосу.
— Що тут сталося?!
Тіло в його руках затремтіло. Голос мерця був хрипким і глухим.
— О-о… ти… допоможи мені… Він такий… потворний… А-а, змилуйтеся… змилуйтеся над нами… В-він… Велике Зло… Кошмар… Звір над усіма Звірами… Це він зробив із нами…
Хто б це не був і яких би страждань він не зазнав, Фрей відчував агонію, що струменіла з самого його голосу.
— Пощади… пощади…
Крики ставали дедалі гучнішими. Гучнішими, ніж будь-коли.
Мерці прокинулися й у жаху металися навсібіч, волочачи за собою рештки власних тіл, наче комахи.
Ще мить тому тут панувала тиша.
Тепер запанувало божевілля.
Він згадав якесь Велике Зло.
— Хто?! — закричав Фрей. — Хто це зробив?!
Що взагалі могло спричинити таку різанину?
Відповідь пролунала як ім’я, від якого кров захолола в жилах.
— Володар Могил…
Знову він.
Фрей вилаявся собі під ніс, коли навколишні крики стали ще пронизливішими.
Мрець у його руках зайшовся риданнями… Вологі, задушливі схлипи зрештою перетворилися на криваве харкотиння.
— Ми чекали… так довго чекали… на його повернення… Та він так і не повернувся…
Мрець голосно оплакував свою долю.
— Так багато хто з нас вирішив битися, замість того щоб чекати… Але на нас чекало дещо гірше за смерть…
Фрей уже ледве чув його. Крики, сморід і голоси Гоуста та Сноу, які кричали йому, щоб він рухався далі, злилися в суцільний гул.
— На кого ви чекали?!
Він вигукнув це з усієї сили.
— На нашого короля…
Відповів мрець.
— Та він так і не прийшов. Нам ніколи не слід було залишати Коронні Землі… Це був єдиний прихисток, єдине місце, де можна було сховатися від Володаря Могил…
І тоді…
Немов його ім’я стало покликом…
Землею прокотилася хвиля нестерпного тиску.
Жахлива аура, якої ні Фрей, ні навіть Сноу ніколи раніше не відчували.
Задушлива сила, що виривала повітря з їхніх легень.
Труп прошепотів:
— Він уже тут.
Ці слова обрушилися на них, мов падаюча зоря.
Тиск зростав...
Невблаганний.
Нестерпний.
Щось наближалося.
Щось жахливе.
— ФРЕЮ!!
Сноу й Гоуст закричали одночасно.
У їхніх голосах звучала неприхована паніка, поки вони готувалися тікати.
Але від тієї присутності...
Втекти було неможливо.
— ФРЕЮ!!!
Вони покликали його знову.
— ЗАТКНІТЬСЯ!!
Фрей заревів у відповідь.
Його обличчя спотворили лють і щось набагато глибше...
Щось первісне.
Обома руками він вихопив свої клинки.
Кров закипіла.
Аура вибухнула.
Він увійшов у свій повний стан Вознесіння, активувавши кожну краплю сили, яка ще залишалася в ньому.
Скерувавши океан аури всередині свого тіла, Фрей твердо став на місці, поки земля під їхніми ногами почала тремтіти.
Він був близько.
Час спливав.
Не вагаючись ні секунди, Фрей наказав Сноу та Гоусту скористатися здібністю останнього й сховатися в його тіні.
Перед обличчям такого жаху ніхто з них не став сперечатися.
Щойно вони зникли в темряві, Фрей стиснув зуби, готуючись до того, що мало статися.
Його найгірший страх здійснився.
Ворог, якого він ніколи не хотів зустріти...
Швидко наближався.
Залишався лише один вихід...
Тікати.
Опустивши корпус, немов спринтер перед стартом, Фрей зосередив усю ауру свого тіла в ногах.
І з ревом вигукнув:
— ПІДПАЛ!!!
Цього разу він запалив не свої мечі...
А ноги.
Земля під ним розлетілася на друзки, коли величезний вибух фіолетової аури вистрілив Фреєм Старлайтом уперед, немов ракетою.
Місце, де він стояв лише мить тому, перетворилося на кратер суцільного руйнування.
Тіла стогнучих мерців були знищені миттєво.
А сам Фрей...
Уже давно не перебував поблизу місця вибуху.
Його ноги були майже зруйновані.
Кров лилася потоком із розтрощених м'язів.
Фрей проривався крізь ландшафт, пробиваючи каміння, землю...
Навіть гірські хребти.
Поки зрештою не впав далеко-далеко звідти.
Лежачи на землі й важко дихаючи, Фрей дивився на свої ступні.
Від них залишилося лише криваве, понівечене місиво.
Але його обличчя не розслабилося навіть на мить.
Тому що та чудовиська аура...
Усе ще наближалася.
Що б це не було...
Воно не припинило полювання.
Сноу й Гоуст негайно вийшли з тіні.
Побачивши стан Фрея, вони завмерли від жаху.
Але часу на реакцію в них не було.
Сноу схопив їх обох, закликаючи всю силу, яка в ньому залишилася.
— Крок Порожнечі!!
Активувавши свою найсильнішу здібність...
Сноу зник.
Потім з'явився.
І знову зник.
Раз за разом.
Безупинно телепортуючи їх якомога далі.
Ще й ще.
— Крок Порожнечі!!
Скільки кілометрів вони вже подолали?
Він не знав.
Він знав лише одне.
Не можна зупинятися.
Тиск позаду був настільки сильним, що йому здавалося — серце ось-ось вибухне.
Відчуття, якого він не знав уже дуже давно...
Страх.
Страх, глибший за все, що він коли-небудь відчував.
Чудовисько серед чудовиськ.
— Крок Порожнечі!!
Знову й знову Сноу змушував себе рухатися далі.
Швидше.
Ще далі.
Відмовляючись озиратися назад.
Бо якби він це зробив...
Можливо, побачив би, як земля позаду них чорніє.
Як смерть поширюється, пожираючи все живе на своєму шляху.
— Крок Порожне...
Сноу завмер посеред руху.
Фрей і Гоуст також застигли.
Краплі поту котилися їхніми обличчями.
Їхні тіла відмовлялися рухатися.
Задушлива аура зникла...
Але жах...
Ще ніколи не був таким сильним.
Тому що під їхніми ногами почала розростатися величезна тінь.
Тінь чогось...
Що стояло просто за їхніми спинами.
Туп.
Туп.
Туп.
Стук власних сердець став єдиним звуком, який вони чули.
З болісною нерішучістю вони повільно повернули голови...
І почули це.
Різке.
Пронизливе шипіння.
Те, що стояло позаду них, саме по собі заперечувало здоровий глузд.
Оповите плащем зі спотвореної аури...
Із обличчям, схожим на кістяну маску скелета.
Порожні очниці світилися кривавим світлом.
Він прийшов.
Остання істота, яку вони хотіли зустріти.
Саме повітря застигло, коли створіння повільно простягнуло до них руку.
Ніхто з них не міг поворухнутися.
Навіть Фрей, який ледве тримався при тямі, відчув, як його розум починає вислизати лише від одного погляду на нього.
Шосте місце серед Вищих Престолів демонів...
Володар Могил...Асмодеус.