— Очима Фрея Старлайта —
...
...
...
Після короткої розминки я окинув поглядом рій монстрів, що оточував мене,— тридцять вісім в загальному.
Іспит був різноманітним: кожна потвора вимагала свого підходу для знищення.
Але це мало значення лише тоді, якби я був слабшим за них.
Раптом я згадав ті романи, які колись читав, де герої переносилися в інші світи й мусили вступати до академій на кшталт Храму.
Більшість із них проходили випробування, схожі на це.
І без винятку всі вони обирали одну й ту саму стратегію — приховувати свою силу, удавати слабкість. Ховалися в тіні, переконуючи себе, що мудріше чекати слушного моменту.
А тоді, в «ідеальну мить», розкривали свою справжню міць, приголомшуючи всіх навколо.
Чи я мав би в цей момент вигукнути: «Вау! Який неймовірний протагоніст! Хто б міг подумати!»?
Що за безглуздя.
Навіщо прикидатися слабаком, терпіти приниження, лише щоб потім когось здивувати?
Чому б не розтрощити їх усіх одразу й заощадити собі нерви?
Глибоко вдихнувши, я випустив усю свою силу.
— Фантомні Кроки.
Я рвонув у гущу бою, рухаючись так швидко, що око не встигало стежити.
Моя перша ціль — скельний ящір, який щойно повз до мене.
Одним розмахом меча, наповненого аурою, я розшматував його на криваві клапті.
Усміхаючись, я невпинно переходив від одного монстра до іншого, не втрачаючи швидкості.
— Дозвольте показати вам, ідіоти, як це робиться насправді.
Одним ударом я зніс голову крабо-потворі й рушив далі.
— Головне не приховувати силу… а приховувати свої козирі.
Я мав стерти все на своєму шляху від самого початку.
Цей світ прагнув мене знищити.
Отож я подбаю, щоб він зрозумів—
Чіплятися до мене було помилкою.
Голем виявився міцнішим, ніж я очікував, але розсипався на друзки, щойно я застосував техніку «Десять тисяч кроків Тіні».
Коли я зупинився, стояв серед поля, залитого кров’ю.
Наді мною висів гігантський таймер, що показував час завершення — трохи менше десяти хвилин.
Я знав, що мій результат приголомшить багатьох.
Але жоден із них навіть не запідозрить, що це лише крихітна частина моєї справжньої сили.
Адже на моєму боці була ця ідіотська система.
І Балеріон.
Що б не трапилося — я був готовий.
Тож ідіть сюди, дурні.
Занурений у власні думки, я почув жіночий голос, що повернув мене до реальності.
— Кандидат номер 5780, Фрей Старлайт…
— Відмінна робота. Ви завершили практичний іспит за рекордний час. Пройдіть, будь ласка, до наступних воріт для подальшої оцінки.
Я самовдоволено всміхнувся.
Звісно, це рекорд. Я був певен, що ввійшов щонайменше до першої п’ятірки.
Хоч я й сам створював цей іспит, знав лише точний результат головного героя. Щодо інших — у романі я вказав тільки їхні місця, тож не міг бути певен, на якому рівні перебуваю.
У найкращому випадку… друге місце.
Перше? Неможливо.
Адже протагоніст, Сноу, впорався всього за хвилину.
Я зітхнув, усвідомлюючи, що рано чи пізно доведеться його перемогти.
Але байдуже.
Я був упевнений: місце в Елітному класі мені забезпечене.
Окрім того, що всі головні персонажі цього світу навчалися саме там, Елітний клас надавав привілеї, які мені були конче потрібні.
Не кажучи вже про те, що уся перша чверть сюжету крутилася навколо нього.
Дійшовши до наступних воріт, я побачив двох знайомих екзаменаторів які чекали мене.
— Чудова робота, лорде Фрей.
Я кивнув.
— Дякую.
Їхні обличчя залишалися незворушними, але наступні слова вдарили мов молот.
— Ви блискуче впоралися з практичною частиною. Тепер залишився лише письмовий тест, аби завершити оцінювання.
Письмовий тест.
Чорт забирай.
Чому я постійно забуваю про важливі речі?!
Я ляснув себе по лобі, усвідомлюючи, в яке болото вліз.
Цей клятий іспит стосувався історії, знань та технік цього світу — а я не знав про них майже нічого.
Що тепер робити?!
Ігноруючи наростаючу паніку, обидва екзаменатори провели мене до відокремленої кімнати, де на столі вже чекала купа аркушів із запитаннями.
— У вас є одна година, лорде Фрей. Бажаємо успіху.
Успіху?
Мені кінець.
У ту ж мить я згадав, як Ада без упину допитувалася, чи готовий я до іспиту.
Так ось про що вона попереджала.
Чорт… Якщо наберу занадто мало балів, можу втратити місце в Елітному класі.
— Що ж мені робити…?
Глибоко вдихнувши, я змусив себе заспокоїтися.
Можливо… просто можливо… я зможу щось придумати, використавши знання автора.
Я глянув на перше запитання.
Альб-Ведмідь — могутня потвора, що мешкає в північних регіонах Земель Кошмарів. Завдяки надзвичайній стійкості до холоду може виживати лише в крижаному кліматі. Ця істота постійно загрожує людству, нападаючи під час снігових бурь. Проте люди нарешті відкрили її слабкість.
П1: У чому полягає слабкість Альб-Ведмедя?П2: До якого класу його відносять?П3: Яка його найсильніша зброя?Щойно я прочитав перше запитання, зрозумів — мені гаплик.
Я ніколи навіть не згадував про цю істоту у своїй історії! Звідки вона взагалі взялася, не те що її слабкості?!
— Цей світ знущається з мене.
Добре.
Якщо воно хоче гратися, я теж гратиму.
Я написав:
Слабкість: його дупа.
Нехай насолоджуються відповіддю.
Я продовжив читати, але надії танули: решта питань стосувалася технологій цього світу — у чому я був повним профаном.
— Не думав, що знову здам порожній тест… востаннє таке було ще в університеті.
Я зітхнув.
У такому темпі я точно не потраплю до Елітного класу.
Хоч практичний іспит мав більшу вагу, письмовий усе ж враховувався.
Я вже збирався здатися, коли погляд вихопив питання про бойові техніки й їхні властивості.
— Хвилинку…
Переглянувши тест ще раз, я помітив кілька інших запитань, що мене зацікавили.
— Я знаю відповіді на ці.
Як творець цього світу, я доклав чимало зусиль до розробки його бойової системи.
Не встиг я озирнутися, як уже відповів на значну кількість питань.
— Схоже, це може спрацювати!
Хоч я не міг відповісти на все, принаймні не здам порожній аркуш.
Я намагався витягти спогади оригінального Фрея, щоб отримати підказку, та отримав лише уривки його залицянь до служниць і байдикування.
— Тьфу… Безкорисний виродок.
Зрештою іспит закінчився, і я вийшов із кімнати.
Я не мав ані найменшого уявлення про свій бал, але він точно не був високим.
Двоє екзаменаторів повели мене до окремої зали.
— Зазвичай, кандидати чекають на результати, але для вас Лорде Фрей, ми зробили виняток.
Я кивнув.
— Я вдячний за це.
— Будь ласка, зачекайте тут. Ваші результати з’являться незабаром.
Вони пішли, і я залишився наодинці.
Я не відчував такого рівня тривоги ще з часів університету — того самого очікування результатів із затамованим подихом.
Зала була величезною, розміром ледь не з маленький стадіон.
Це зайвий раз нагадало, скільки фінансування отримує Храм щороку.
— Мабуть, вони буквально купаються в грошах.
Не встиг я заглибитись у ці думки, як двоє екзаменаторів повернулися, несучи прозорий екран, що плавно ширяв у повітрі.
Без жодних передмов, з тими ж непроникними обличчями, вони оголосили:
— Вітаємо, лорде Фрей. Ви зараховані до Елітного класу.
Їхні слова були мов крижана вода, що погасила полум’я моєї тривоги.
Я з полегшенням видихнув і взяв до рук звіт.
Фрей Старлайт, кандидат №5780Практичний рейтинг: 3Теоретичний рейтинг: 489Підсумковий рейтинг: 17Елітний клас: B-9Отже, мій письмовий тест не виявився повним провалом.
А практичний результат саме такий, як я й очікував.
Виходить, я потрапив до класу B — якраз те, на що розраховував.
Я здивовано вдивлявся у звіт.
Перша відповідь була позначена як правильна…
Зачекайте—невже справжня слабкість тієї потвори й справді була її дупа?!
…
Вони, з мене знущаються.
На щастя, Храм робив більший акцент на бойових здібностях, а не на теорії. Інакше мій рейтинг був би набагато гіршим.
— Вражаючі результати, Лорде Фрей. Особливо видатними були ваші бойові навички.
— Так, дякую. То, коли ми входимо до Храму?
Я горів з нетерпінням — можливо, навіть надто — побачити Елітний гуртожиток, місце, яке стільки разів уявляв у своїй голові.
— Перепрошуємо, Лорде Фрей, але наразі вхід отримають лише звичайні студенти.
— Що?
Про що, чорт забирай, вони взагалі говорять?
— Елітний гуртожиток, як і гуртожиток Безодні, ізольоване від решти комплексу. Оскільки в кожному домі проживає невелика кількість студентів, ви вільні у своїх діях. Вам не потрібно входити до Храму до офіційного відкриття… яке відбудеться за тиждень.
— Тобто, ви хоч те сказати…?
— Так, лорде Фрей. Ви вільні йти.
— Га?
Добре, мушу визнати — цього я не передбачав.
Це взагалі реально? Я не пам’ятаю, щоб писав подібну маячню…
Хто, чорт забирай, втручається в налаштування моєї історії?!
І ось так… я опинився перед воротами екзаменаційного центру, тоді як усі інші вже розійшлися.
Радій, Адо… Твій брат повертається додому раніше.
— Так… як же ця штука працює? — пробурмотів я, возячись із годинником на зап’ясті.
Ада дала його мені раніше — для зв’язку.
По суті, це була вдосконалена версія смартфона.
Після кількох хаотичних натискань переді мною нарешті сплив тривимірний екран.
— Ого, круто.
На жаль, я геть не розумів, як цим користуватися.
Тож наступні пів години я просто тицяв на різні кнопки, поки нарешті, не зумів додзвонитися до Ади.
— Чорт… Думав, так і застрягну тут назавжди.
З’єднання відбулося миттєво.
— Фрей…? Як швидко. Ти вже закінчив іспит?
— Так… Потрібно підвезти.
— Га? Ти провалився?
— Навпаки. Я потрапив до Елітного класу.
— О… Це неймовірно! — вона не змогла приховати свого подиву в голосі.
Схоже, вона цього аж ніяк не очікувала.
— Мені сказали, що початок занять лише наступного тижня.
— Залишайся на місці. Я скоро буду… Якби знала, що ти потрапиш в Елітний клас, я б зачекала на тебе.
— Хвилинку… Ти знала про це?
Ада на мить зам’ялася, а потім відповіла:
— Так… але я не думала, що ти справді пройдеш до Елітного класу.
Зітхнув
— Що саме ти думаєш, ким я є?
— Хе-хе, вибач. У будь-якому разі, скоро заберу тебе.
— Гаразд…
Цей годинник, зручна річ.
— Постривай… А чому ви раніше не дали мені таку штуку? Вона ж знадобилася б у Землях Кошмарів.
Ада лише скривилася, дивлячись на мене так, ніби я сказав щось безглузде.
— Фрей, ти свідомо поводишся як дурень?
— Що?
— Ці пристрої не працюють в ізольованих зонах із постійними коливаннями, наприклад у Землях Кошмарів.
— Оу…
— Побачимось пізніше~
З цими словами Ада завершила дзвінок, залишивши мене самого.
— Не думаю, що коли-небудь звикну до цього світу…
---
Гори Оклас — Штаб-квартира родини Старлайт
Леонідас постукував пальцями по столу, і кожен удар змушував Халіфу, що стояв перед ним, здригатися від тривоги.
— Туманний Хижак, кажеш?..
Халіфа здригнувся, почувши це ім’я.
— Старійшино… Клянуся, я бачив його на власні очі!
Леонідас глузливо пирхнув.
— Облиш нісенітниці. Ти хочеш сказати, що якийсь хлопчисько рангу F зміг вижити після зустрічі з тією тварюкою?
Халіфа тремтів, відчайдушно намагаючись виправдатися.
— Я… я не знаю як він зміг. Чи то удача, чи щось інше…
— Удача? — голос Леонідаса загримів, а пальці почали бити по столу сильніше, мов дзвони смерті.
— Відколи удачі достатньо, щоб пережити монстра, здатного вбити і тебе, і мене?
Халіфа зіщулився, схиливши голову й намагаючись заспокоїти розлюченого безсмертного, що стояв перед ним.
— Я прошу пробачення… Цього разу я підвів.
Леонідас повільно похитав головою.
— Ні. Це не твоя поразка — це моя.
— Старійшина…
Щойно Халіфа подумав, що йому вдалося уникнути найгіршого, жахлива посмішка спотворила обличчя Леонідаса.
Його очі спалахнули холодним сріблястим сяйвом.
— Цього разу… я візьму справу у власні руки.
Невидима сила раптово скувала Халіфа.
Він намагався вирватися, але…
Туп.
Пальці Леонідаса вдарили по столу ще раз.
Єдиний удар — і руйнівна хвиля енергії розітнула стіл… а разом із ним і всю кімнату навпіл.
Халіфа підхопило вибухом.
Якби він не зреагував миттєво, його б розітнуло надвоє.
Та навіть цього було недостатньо—
Його ліву руку відірвало.
Замаскований чоловік упав на підлогу, стискаючи кривавий обрубок, його крик луною рознісся по зруйнованому кабінету.
— Тиша.
Голос Леонідаса звучав як абсолютний наказ.
Попри пекельний біль, Халіфа зціпив зуби й підкорився.
— Запам’ятай, Халіфа… Мені не потрібні невдахи. Наступного разу ти не зможеш ухилитися.
Халіфа лишився лише схилити голову до підлоги в покорі.
— А тепер, зникни з очей моїх.
Щойно невидимі пута зникли, Халіфа активував свою здатність до телепортації — і миттю розчинився зі зруйнованого офісу.
Срібні очі Леонідаса блиснули.
— Фрей Старлайт… Подивимось, як ти виживеш цього разу.