Тіло дракона впало...його велетенська форма врізалася в землю, а потім поступово почала змінюватися, набуваючи тривожно людських рис.
Стоячи біля бездиханного створіння, Фрей та його супутники ледве стримували бажання самим упасти на землю від виснаження. Вони торкнулися краю світу.
Вони були лише звичайними людьми...народженими й вирощеними на планеті, яку колись вважали всім існуючим світом.
Катаклізм Брам, що стався століття тому, відкрив нові горизонти...але лише трохи.
Для таких людей, як вони, «світ» завжди означав землю під ногами.
Проте та земля була не більш ніж чорною цяткою на полотні, незрівнянно величнішому, ніж вони могли собі уявити.
Ступивши на інший світ і зустрівши істот, що виходили за межі їхнього розуміння, тепер вони стояли перед чимось, що раніше існувало лише в міфах.
— Мені це не мариться? — невпевнено промовив Сноу. — Це був... це ж був дракон, так?
Він усе ще намагався осягнути неможливе...особливо ту частину, де дракон набув майже людської форми.
— Насправді їхній вид називають Пантеоном, — спокійно відповів Фрей. — Але так... це був дракон.
Він зробив крок уперед, щоб оглянути чорну стрілу, яка вбила цю істоту.
Щойно його пальці наблизилися до неї, Фрей відчув шалену хвилю аури, яка досі виходила зі стріли.
Вона пульсувала первісною силою...ніби вбивчий удар зовсім її не виснажив.
Лише за самим тиском Фрей зрозумів:
Той, хто випустив цю стрілу, давно перевершив ранг SS+. Можливо...набагато перевершив.
І це породжувало ще більше запитань.
Хто вони?
Та дивна група...ті, хто був пов'язаний із Блакитнооким Інженером...
Фрей хотів знайти їх...хоча б поговорити. Він відчував, що вони десь поруч. Але знайти їх на своєму нинішньому рівні було лише фантазією.
Поки що він міг лише чекати...і сподіватися, що наступний крок зроблять саме вони.
Відкинувши ці думки, Фрей повернув увагу до своїх двох супутників.
Сноу та Гоуст усе ще намагалися осмислити побачене.
Час від часу вони тихо повторювали нове слово, яке почули від Фрея.
— Пантеон...
Вони продовжили шлях крізь палаючий ліс. Полум'я досі не згасало.
Фрей тримав погляд опущеним, не наважуючись зустрітися з ними очима.
У нього не було жодного переконливого пояснення тому, звідки він знає так багато.
Жодної історії, яка могла б усе пояснити. Коли вони запитували раніше, він лише відповідав: «Я все поясню, коли прийде час».
Але що він узагалі міг сказати? Що він — автор, який переродився й знає майбутнє?
Навіть для нього самого це звучало смішно.
Не маючи змоги сказати правду...загублений на чужій планеті без шляху назад...переслідуваний наймогутнішою істотою з усіх існуючих...
Хаос.
Повний, і абсолютний хаос.
І Фрей ледве тримався...ідучи дорогою, прокладеною кимось іншим.
У такі моменти він сумував за днями, коли його єдиною метою було повернутися до своєї родини...і до свого світу.
Тоді все теж було жорстоким...але принаймні зрозумілим.
А тепер? Він опинився в лабіринті, якого ніколи не обирав.
І те дивне відчуття всередині нього...невидиме тяжіння...із кожним кроком ставало дедалі сильнішим.
Наче незліченні руки підштовхували його вперед, змушуючи рухатися швидше.
— Ми вже близько, — нарешті прошепотів він. Це було єдине, що він міг сказати.
Залишивши позаду вогняне пекло, трійця продовжила свою подорож, заглиблюючись у саме серце лісу.
А потім...вони зупинилися.
Не тому, що хотіли. Їхні тіла просто...завмерли.
Скільки разів це вже траплялося під час їхньої подорожі?
Фрей давно збився з рахунку. Та знов, вони стояли паралізовані видовищем перед собою.
Попереду простягалася земля, чорна, мов смола. Над нею клубочився криваво-червоний туман, насичений зловісною аурою, що дряпала саму шкіру.
А всередині туману...сотні сяючих очей.
Потворні аберації безцільно блукали навколо. Їхнє волосся неприродно здіймалося догори. А самі вони були гротескними відображеннями тієї кошмарної істоти, яку колись вони ледве здолали.
— Фрею... тільки не кажи, що нам треба йти саме туди, — напруженим голосом промовив Сноу.
Фрей повільно кивнув.
На його обличчі відобразився неспокій.
— Саме туди.
Сила, яка вела його вперед, вказувала просто в середину цього натовпу.
— І що тепер? — запитав Сноу. — Ми ледве впоралися з однією такою істотою. А тепер перед нами ціла орда?
Це було самогубство.
Навіть хтось на кшталт Маекара Валеріона загинув би, зіткнувшись із такою перешкодою.
— Битися — не варіант, — сказав Гоуст. Його тон не залишав місця для суперечок.
І ніхто не став заперечувати.
Зазвичай, Гоуст довірився б своїм інстинктам...а вони волали, щоб він розвернувся й покинув це прокляте місце.
Але це вже було неможливо. Не після того, як вони вирішили йти за Фреєм до самого кінця.
Важко зітхнувши, Гоуст розширив свою тінь і жестом покликав Фрея та Сноу ближче.
— Наш єдиний шанс — спробувати пройти непомітно.
— Це взагалі можливо? — запитав Фрей.
Непомітність справді була логічним вибором...але як, коли перед ними сотні кошмарних чудовиськ, що пересувалися на чотирьох ногах, немов жахливі бойові коні?
Гоуст не став прикрашати правду.
— Якщо чесно, наші шанси мізерні... але це єдиний варіант що маємо.
Покладаючись на свої навички приховування, Гоуст зробив ставку на те, що вони зможуть прослизнути між чудовиськами, просуваючись у ті короткі миті, коли ті залишатимуть невеликі проміжки.
План був далекий...від ідеалу. Але іншого в них не було.
Рухаючись позаду велетенських істот, трійця йшла слідом за Гоустом, поки той огортав їхні тіла темною аурою, мов плащем.
Його поле тіні повністю приховувало їхню присутність. Одна з численних технік убивці, які він відточував роками.
Та цього разу все було інакше.
Тепер він приховував не одну людину. А трьох.
І їхні вороги не були людьми.
Крок за кроком...
Кожен пройдений метр здавався милями.
Вони просувалися вперед, обливаючись потом, єдиним звуком у їхніх вухах був гуркіт копит по затверділій землі...
Безперервний. Громоподібний.
Кривавий туман ставав густішим із кожним кроком, поглинаючи все довкола в серпанку крові й тіней.
Вони вже не могли чітко бачити самих чудовиськ...лише силуети, лише стукіт копит.
Готові будь-якої миті кинутися навтьоки, щойно їх викриють...вони продовжували рухатися вперед.
Сантиметр за болісним сантиметром.
Час минав...повільно. Болісно, але минав.
І їх так і не виявили.
Рідкісний спалах удачі, і вони не наважувалися сприймати його як належне.
У Фрея навіть промайнула слабка надія.
І ця надія зникла тієї ж миті, коли його погляд зустрівся...
Мигцем.
Безпомилково.
З одним із тих жахливих створінь, схожих на коней.
Він завмер.
Лише на секунду. Але й секунди було достатньо.
Звір побачив його. У цьом,у Фрей був упевнений.
Паніка охопила його тіло.
Він ледь не штовхнув Гоуста та Сноу, наказуючи тікати.
Але...
Істота не напала.
Натомість вона повернула свою масивну голову...
І просто пішла геть.
Повністю проігнорувавши їхню присутність.
Фрей кліпнув очима, приголомшений.
Воно справді його побачило?
Гоуст і Сноу теж це відчули.
— Вони... нас ігнорують? — прошепотів Гоуст.
— У це важко повірити, — пробурмотів Сноу.
Обережно Гоуст прибрав свою тіньову ауру.
Крок за кроком вони знову наблизилися до велетенських істот...
Ще ближче, ніж раніше.
Вони чекали бодай якоїсь реакції.
Чогось.
Але чудовиська не реагували.
Навіть не здригалися.
— Наче нас для них не існує...
Розгублені, але не бажаючи втрачати цей шанс, вони продовжили шлях...
Непомітно проходячи крізь натовп кошмарів.
Вони йшли, здавалося, цілими годинами.
Чудовиська не зупинялися.
Червоний туман ставав дедалі густішим і важчим...
Наче саме небо стікало кров'ю.
Їх були тисячі. Кожне сильніше за істоту рангу S. І всі вони безцільно блукали крізь кривавий серпанок.
Фрей мимоволі ставив собі те саме запитання, яке читалося на обличчях Сноу та Гоуста:
Що станеться, якщо одного дня така армія спуститься на Землю?
І що ще гірше...
Ця армія зазнала нищівної поразки...від лише частки справжньої сили демонів.
Фрей прийшов сюди в пошуках відповідей.
А поки що знаходив лише відчай.
Наче його змусили брати участь у грі, де єдиним можливим результатом була поразка.
У якийсь момент земля під їхніми ногами змінилася.
Вона більше не була твердою.
Стала м'якою...липкою.
Їхні чоботи чавкали по чомусь, чого вони не могли розгледіти. По чомусь, що чинило опір кожному їхньому кроку.