— Очима Фрея Старлайта —
Подорож тривала ще кілька годин.
Але цього разу...Вперше...Ми ступили на тверду землю.
— Нарешті вибралися з цієї клятої пустелі...
Ми з полегшенням видихнули, увійшовши до абсолютно нового регіону.
Ліс. Але не звичайний.
Дерева з вугільно-чорною корою.
Листя, темніше за саму ніч.
Задушлива атмосфера, просякнута спотвореною аурою.
Якщо вже на те пішло, це місце здавалося навіть гіршим за пустелю, яку ми щойно залишили позаду.
Поки що ми вирішили ненадовго зупинитися...лише настільки, щоб трохи відновити сили й поспати.
Ми відпочивали по черзі.
По дві години на кожного.
Це був максимум, який ми могли собі дозволити перед тим, як знову рушити вперед.
— Як справи, Фрею?
— Ми наближаємося.
Я й сам не знав чому...але це відчуття ставало дедалі сильнішим.
Десь у глибині того чорного лісу...
Ми нарешті побачили сліди цивілізації.
Проте вони були поховані...дуже давно.
Нам вдалося розгледіти залишки старих будинків...Давні руїни...
Але жодного тіла.
Лише руйнування.
Серед уламків ми знайшли дивні різьблені символи.
Стародавні письмена, яких ніхто з нас не міг зрозуміти.
— Це дивно... — промовив Гоуст, оглядаючи місцевість.
— Тут немає жодних слідів трупів.
Поки він висловлював своє спостереження, заговорив Сноу:
— Гадаю, це логічно, якщо це місце було покинуте дуже давно.
Але Гоуст похитав головою.
— Тіла не зникають так просто. Завжди щось залишається...
Слова справжнього вбивці.
Ті, хто колись тут жив...не просто загинули.
Їх стерли.
Саме це намагався донести Гоуст.
Те, що тут сталося, залишалося загадкою...
Але в мене не було часу над цим замислюватися.
— Рушаймо, — сказав я іншим. І ми знову помчали вперед.
Просуваючись між деревами...
Ми втрьох одночасно різко зупинилися. Точніше...були змушені це зробити.
Земля під ногами затремтіла. Лютий рев сколихнув небеса над нашими головами.
Гучний гуркіт змусив нас миттєво потягнутися до зброї.
Що б це не було...воно наближалося зверху.
— Знову один із тих клятих птахів? — пробурмотів Сноу.
Раніше ми вже билися з кошмарними істотами, схожими на гігантських орлів із псячими головами.
Тож природно було припустити, що це одна з них.
Але наші очікування були зруйновані тієї ж миті.
З широко розплющеними очима ми втрьох дивилися на величну постать, що спускалася з небес...
Крила, які відкидали гігантські тіні. Шкіра, вкрита сяючою білою лускою. Істота стрімко спускалася вниз.
Сноу та Гоуст були приголомшені, як і я, коли одночасно вигукнули:
— Дракон?!
Створіння, про яке вони лише чули в забутих легендах...
І ось, воно стояло перед нами. Із плоті та крові.
Але це було не найстрашніше.
Те, що по-справжньому скувало нас...
Було тиском, який він випромінював.
Захоплення його виглядом відволікло нас від того, щоб одразу помітити тяжкі рани, що вкривали його тіло.
Він не летів до нас.
Він падав...поранений.
Його величезне тіло врізалося в землю, немов метеорит, стрясаючи весь ліс.
Удар проклав смугу руйнувань аж до місця, де стояли ми.
Стогнучи від болю, дракон насилу підвівся.
Його багряні очі, що світилися, вп'ялися в нас у ту ж мить, коли він зумів утриматися на ногах.
Щойно він побачив наші постаті...його зіниці звузилися від люті.
А потім він заревів:
— Брудні люди!!
Його рев сколихнув землю під нашими ногами, змусивши нас інстинктивно відскочити назад.
— Він говорить?! — вигукнув Сноу в невірі.
Він не просто говорив...він упізнав у нас людей.
І більше того...він був сповнений ненависті.
Його щелепи широко розкрилися, відкриваючи багряне полум'я, що вирувало всередині. Руйнівний промінь вогню вирвався назовні. Ми ледве встигли врятуватися, занурившись у тінь Гоуста.
Полум'я випалило величезну смугу на землі, перетворюючи все на своєму шляху на попіл.
— Чому ви, люди, продовжуєте втручатися в сили, які не здатні контролювати?! — люто заревів дракон. Його вогонь підпалив почорнілий ліс. Спотворена аура навколо нього стала ще важчою, просякнутою гнівом.
Потім, вивільнивши потужний сплеск аури, він вирвав нас із нашого укриття.
Я дивився на нього, а мій розум гарячково шукав відповіді. Але не знаходив жодної.
Це був не просто дракон.
Він належав до Пантеону... до раси, що стояла на вершині всіх інших.
Не існувало очевидного способу завдати йому шкоди.
Його лускате тіло було схоже на обладунок, викуваний самими богами.
І водночас...він міг спопелити нас одним-єдиним подихом.
Коли він знову розкрив пащу, готуючись покінчити з нами, я зібрав усі свої сили.
Але зупинився.
Мої Очі Яструба помітили дещо. Спалах у східному небі. Просторову ряб, майже непомітний.
Снаряд?
Ні...
— Стріла...
Чорна стріла, що летіла з неймовірною швидкістю, розсікла повітря та з жахливою точністю влучила драконові в шию.
З його горла вирвався болісний рев. Разом із потоком крові. Удар був нищівним. Смертельним.
Я завмер, приголомшено спостерігаючи, як істота Пантеону падає перед моїми очима...убита одним-єдиним пострілом.
Його величезне тіло почало зменшуватися, божественна форма поверталася до більш людської подоби.
Біле волосся.
Тіло, вкрите дивними сяючими рунами.
І кров...так багато крові.
Він був мертвий.
Сноу та Гоуст мовчки дивилися на нього, широко розплющивши очі.
Але я відразу перевів погляд у небо, до горизонту. Простежуючи шлях стріли у зворотному напрямку.
Використовуючи Очі Яструба на межі можливостей, я шукав...поки не знайшов її.
Далеко, розмиту...але безпомилково впізнавану.
Самотню постать.
Жінку.
Темна шкіра.
Величезний лук, більший за її власний зріст.
Черепоподібна маска, що приховувала обличчя.
Вона дивилася прямо на нас кілька коротких митей...
А потім зникла.. без сліду.
У мене не залишилося жодних сумнівів.
Примруживши очі, я знову поглянув на кратер, який залишив після себе дракон.
Вона була людиною.
Але не просто людиною.
Моя пам'ять була далеко не ідеальною.
Та я ніколи не зміг би забути її обличчя.
Я вже бачив її раніше.
У спогадах свого батька.
Та жінка...
Була однією з чотирьох, яких він зустрів того фатального дня...у Секті Тіні.
І тепер, схоже...
Вони були набагато ближче, ніж я міг собі уявити.