— Очима Фрея Старлайта —
БУУМ!!
Під нічним небом, освітленим сяйвом місяців над нашими головами...
Оглушливі вибухи стали ідеальним гімном тієї ночі.
Після того як ми увійшли до лісу, прихованого посеред безкрайньої пустелі, на нас напали кошмарні істоти, що виривалися з-під землі.
Гігантські черви з обертовими пащами, усіяними сотнями гострих, мов бритви, зубів.
Наче живі циркулярні пилки.
Виснажені битвами, які день за днем доводилося вести...
Ми зі Сноу кинулися на проклятих створінь, що після кожної атаки знову занурювалися в землю.
Існував лише один спосіб упоратися з ними.
— Підпал!!
— Велике Космічне Формування!!
Одночасно вивільнивши свої найсильніші атаки, ми зі Сноу завдали ударів, що нагадували ядерні вибухи, розриваючи землю на шматки та перетворюючи тих клятих червів на розкидані під піском рештки.
Коли все скінчилося, ми обидва впали на землю, важко дихаючи.
Розпатлане волосся.
Кров, що стікала з кожної частини тіла.
Повністю зруйновані обладунки...
Ми виглядали жалюгідно.
— Цілий місяць...
Відтоді, як ми ступили на цю землю, минув уже місяць. Пустеля, яку я спочатку вважав незначною перешкодою...перетворилася на випробування довжиною в місяць. І ми досі навіть не дісталися її кінця. Ми вже давно перевищили часові межі, які я відвів цій місії.
Це змушувало мене замислитися: Наскільки ж величезна ця планета під назвою Лондор?
Що ще гірше...
Ми не знайшли абсолютно нічого.
Лише безперервні напади кошмарних істот, подібних до яких я ніколи раніше не бачив.
— Ви обоє в порядку? — запитав Гоуст.
Він перебував у трохи кращому стані, оскільки бився з тіні, але навіть його ця земля добряче потріпала.
Я слабко махнув рукою.
— В нормі...
Одним рухом я активував просторовий перстень, який узяв із собою, й дістав новий комплект легких обладунків.
Це була вже п'ята заміна.
— Ми не можемо продовжувати в такому темпі, — сказав Сноу, озвучуючи очевидне.
— У нас немає іншого вибору... — просто відповів я, відчуваючи на плечах тягар безвиході.
— Ти сказав іти на північ, і саме це ми робимо вже цілий місяць... але все, що ми знайшли, — це кошмарних істот, сильніших за тих, що існують на нашій планеті.
Сноу підійшов ближче, його золоті очі палали тією самою рішучістю, яку я звик бачити в ньому.
— Поки що ми вижили, але вже наближаємося до межі, Фрею... Скільки ще ми зможемо так протриматися? День? Місяць? А що, якщо наступний ворог покінчить з цим всім?
Щоб дожити до цього моменту, нам трьом доводилося викладатися на повну...І навіть так ми ледве виживали.
Я й сам це знав. Але все одно...
— І що ти пропонуєш?! — не витримав я, відчуваючи гіркоту в роті.
— Єдина зачіпка, яка в нас є, — це рухатися на північ. Подобається тобі це чи ні... іншого варіанту немає.
Я вже не міг звернути назад. У мене не було вибору, окрім як рухатися вперед...навіть якщо попереду не знайдеться нічого.
Я не міг дозволити відчаю перемогти лише тому, що місяць пошуків не приніс результатів.
Я мав продовжувати шлях на північ. Байдуже, скільки часу це займе.
Замкнений у вирі негативних думок, я не помітив, як Сноу побачив бурю, що вирувала всередині мене.
Швидким рухом він схопив мене за голову й змусив подивитися йому в очі.
— Опануй себе, Фрею. Я не кажу, що ми повинні зупинитися. Але в нашому нинішньому стані шлях попереду може бути не єдино правильним.
Я розумів, що він має на увазі, але це не мало значення. Моєю єдиною зачіпкою залишалася порада системи.
— Як я вже казав, це єдиний—
— Ні, не єдиний.
Він перебив мене, не дозволивши договорити.
— У нас усе ще є та загадка, про яку ти розповідав раніше.
Він мав на увазі випадкову пораду системи, якою я поділився з ними про всяк випадок...
Хоча доти вона не принесла жодної користі.
Проте Сноу дивився на неї інакше.
— «Зоренароджений, Серце Пітьми, Лиходійський Герой... Нещасливий Щасливчик і Божевільний Ідіот...»
— Як на мене, це лише риси характеру. Опис однієї людини... а не напрямок.
Глибоко занурившись у роздуми, Сноу почав ходити колами.
— Є якісь здогадки? — запитав Гоуст, який уже давно здався й просто сидів на землі.
— Є одна теорія... але спочатку я хотів би змінити наш курс.
Запропонував Сноу.
— І, куди ж? — тепер уже запитав я.
Хоч ми й досі нічого не знайшли, це могло змінитися вже завтра. Або післязавтра.
Я не міг змусити себе відмовитися від нашого нинішнього маршруту лише заради спроби чогось іншого...
Але Сноу мав іншу думку.
— Поки що... ми підемо на південь.
— Але...!
Я вже збирався заперечити, але Сноу передбачив це.
— Фрею, ми витратили цілий місяць, рухаючись на північ. Немає нічого поганого в тому, щоб спробувати інший шлях. Якщо не спрацює — завжди зможемо повернутися. Нікуди цей маршрут не подінеться.
Завдяки своїй звичній героїчній врівноваженості та переконливій логіці він повністю позбавив мене аргументів.
— Я хочу, щоб ти мені довірився.
Після цих слів у мене не залишилося вибору. Я не міг відмовити...особливо враховуючи, що він зайшов так далеко, сліпо довірившись мені.
Важко зітхнувши, я кивнув.
— Гаразд... зробімо так.
Сноу усміхнувся у відповідь, а Гоуст підвівся.
— Цього разу на південь, га?
— Схоже на те.
Ми дали собі кілька хвилин на відновлення, після чого знову вирушили в дорогу.
Цього разу — на південь.
Ми стрімко просувалися піщаними рівнинами, намагаючись уникати кошмарних істот. За цей час ми зустріли безліч різновидів: Летючих чудовиськ. Диких звірів, що нападали спереду. І навіть тих гігантських червів, які атакували з-під землі.
Єдине, що їх об'єднувало...навіть найслабші з них перевершували ранг S.
Абсолютно абсурдний рівень сили, навіть за мірками Кошмарних Земель.
— То ось як це виглядає...
Після багатьох годин бігу та ухилення від кошмарних створінь, із якими ми вже навчилися давати собі раду, тишу порушив Гоуст.
— Що ти маєш на увазі?
Він окинув поглядом мертву, безплідну землю навколо нас.
— Земля, що програла демонам...
Інакше кажучи...саме так виглядав би світ людей, якби ми програли.
Насправді...можливо, це вже відбувається. Кошмарні Землі на кшталт цих...можуть бути лише початком.
Час минав, і я дедалі більше переконувався, що рухатися на південь було помилкою.
Система не помиляється.
Я був у цьому впевнений.
Ця думка повністю поглинула мене...поки раптом щось усередині не змінилося.
Ледь відчутне тремтіння. Наче в животі затріпотіли метелики. Ніби щось далеке ворушило мої нутрощі.
Я схопився за груди й різко зупинився.
Сноу та Гоуст також завмерли.
— Що сталося? — одночасно запитали вони.
Але я був надто зосереджений на дивному відчутті, щоб відповісти.
Я не міг його пояснити.
Здавалося...ніби щось мене кликало.
Наче...
— Я вже був тут раніше...
Раптове відчуття знайомості.
Належності цьому місцю.
Воно було надзвичайно сильним...
Приголомшливим навіть.
Не встиг я усвідомити, що відбувається, як уже побіг уперед.
У моїх очах слабко засяяло фіолетове світло.
Побачивши це, Сноу ледь помітно усміхнувся.
— Схоже, ти знайшов свій шлях.
Спокійно промовив він.
І як би мені не хотілося це визнавати...
Він мав рацію.
— Відповіддю на ту загадку був ти сам.
Так...
Якщо чесно, я досі не впевнений, справжнє це відчуття чи ні.
Але воно було настільки сильним, що я не міг його ігнорувати.
Зрештою...саме я і був відповіддю.
Коли я наблизився до своєї мети, я це відчув.
Я був картою.
Усвідомивши це, я нарешті зрозумів, що саме зробила зі мною «пряма порада» системи.
Перешкодою...була сама порада.
Рухаючись на північ, я віддалявся від свого справжнього призначення...
Роблячи неможливим відчути його.
Цього разу моя сліпа віра в систему привела б мене просто до смерті.
Але тепер, коли в мене з'явилася нитка, за яку можна було вхопитися...
Ми помчали вперед...
Удвічі швидше.
Відчуття всередині мене ставало дедалі сильнішим.
І я не міг не запитувати себе...що саме я ось-ось знайду?
Що не так із моїм тілом?
Я був абсолютно впевнений, що ніколи раніше не ступав на цю землю...
І все ж відчуття всередині говорило про протилежне.
Наче я був тут зовсім недавно.
І все це лише ще більше поглиблювало плутанину, що огортала мій розум...