Коли всі погляди звернулися до нього, Гоуст уже знав, що буде далі.
Зрештою, він зробив те, чого не змогли ані Вермітор, ані Темна Сестра, ані Балеріон.
Він відкинув свої кинджали...а потім завдав удару, який чисто розсік ту істоту.
— Як тобі вдалося так його розрубати? — запитав Сноу.
Гоуст деякий час мовчав. А потім нарешті заговорив.
У кожного з нас були свої секрети. Деякими ми останнім часом почали ділитися, інші ж досі приховували.
Цього разу Гоуст вирішив відкрити частину власних.
— Я його не розрубував.
— Що? — одночасно перепитали ми зі Сноу, спантеличені.
Не збиваючись із нашого темпу, Гоуст почав пояснювати те, про що ми ніколи раніше від нього не чули.
— Усе, що я зробив, — це ізолював ділянку простору, у якій він перебував. Частини його тіла, що знаходилися всередині запечатаної зони, залишилися неушкодженими. А ті, що опинилися зовні, були просто відсічені.
Він сказав це без жодних емоцій, але те, що він зробив, було зовсім не звичайним.
Це було складно...Та якщо пояснювати простими словами, він маніпулював самим простором.
Ізолювавши обрану ним ділянку від навколишнього простору, він змушував усе, що залишалося за її межами, миттєво відсікатися...стиратися.
Удар, що розрізав саму тканину реальності, знищуючи все, що виходило за встановлену Гоустом межу.
Ця здібність була просто божевільною!
— Відколи в тебе є щось подібне?! — недовірливо вигукнув Сноу.
Якби Гоуст використав таку силу ще під час Вікторіади, хто знає, чим усе могло закінчитися.
Результат усієї тієї арки міг би змінитися.
Схоже, запитання Сноу торкнулося якихось спогадів мовчазного вбивці.
— Я родом із Суду Тіней, — сказав він.
Звичайно, ми знали про цю організацію вбивць...але лише найзагальніші речі.
Гоуст продовжив:
— Суд існує... і водночас не існує. До нього неможливо потрапити звичайними шляхами.
Ми зі Сноу уважно слухали.
Зрештою, на жодній карті ніколи не згадувалося місце під назвою «Суд Тіней».
Тож, якими б парадоксальними не звучали його слова...
Вони дивним чином мали сенс.
— Суд Тіней — це жорстоке місце навчання, що породжує найнебезпечніших убивць, як вам обом уже відомо. Але ці вбивці не рівні між собою. Їх ранжують і класифікують за системою... системою Судів.
Суд не був схожий ні на що інше.
— Загалом існує десять Судів. Перші п'ять ще можна пройти, але з шостого по дев'ятий...
Це справжнє пекло.
Щось на кшталт системи випробувань? Серії місій чи смертельних поєдинків?
Саме так я це уявляв. У минулому я так і не розкрив Суд Тіней належним чином...Це була лише концепція, яку я вигадав на ходу.
Та дещо привернуло мою увагу.
— Чому тільки до дев'ятого? — запитав я. — Хіба Судів не десять?
Гоуст спокійно відповів:
— Десятий завжди вважався міфом. За всю історію ніхто його не досягав. Випробування наприкінці Дев'ятого Суду було просто...Неможливим.
У його голосі відчувалася вага. Спогади, просочені кров'ю.
— Десять Судів існували завжди, оповиті таємницею... Дехто навіть вважає, що їх створили не люди. Протягом багатьох років найкращі вбивці намагалися досягти останньої стадії. Але жодному це не вдалося.
— Але потім...
Гоуст ненадовго замовк.
— Кілька років тому... усе змінилося. Я досяг Десятого Суду.
Після цих слів ми зі Сноу поглянули на нього з новою повагою.
Я не до кінця розумів, що саме це означає, але Гоуст щойно заявив, що досяг того, чого не зміг зробити ніхто інший.
Гоуст Умбра...був набагато важливішою особистістю, ніж дозволяв собі показувати. І Імхе зрозумів це на власному гіркому досвіді не так давно.
Під час Вікторіади він порушив правила Суду...злочин, який карався смертю. Але він вижив...тоді як інші загинули.
Тому що його життя було надто цінним, щоб його втратити.
— Я не можу сказати вам, що саме знайшов у Десятому Суді, — промовив він. — Але здібність, яку я використав раніше...я навчився їй саме там. І це не та сила, яку я можу дозволити собі демонструвати надто багатьом.
Він чітко дав зрозуміти, що більше не скаже ані слова.
Але й цього було достатньо.
— Ти неймовірний, друже, — вирвалося в мене.
Сноу з усмішкою кивнув.
— Я радий, що маю за спиною такого, як ти...Гоусте Умбра.
Усвідомлення того, що наш товариш набагато сильніший, ніж ми думали...дарувало відчуття безпеки. Наші шанси вижити значно зросли.
Адже хто знає, які жахи ще чекали попереду...
...
...
...
Фрей і його команда продовжували подорож у невідомість.
Серед них Гоуст мовчки спостерігав за спиною Фрея. Його думки поверталися до слів, які він так і не вимовив уголос...до решти історії.
До того, що він знайшов у Десятому Суді.
До того, що сформувало нинішнього Гоуста Умбру.
Це був не величний скарб...і не легендарне місце.
Це була кімната.
Лише одна темна кімната з дерев'яним стільцем посередині.
На цьому стільці сидів чоловік.
Гоусту було всього тринадцять років, коли він дивом подолав Дев'ятий Суд.
І в Десятому на нього чекав...чоловік.
Чоловік у довгому плащі та крислатим капелюсі. Найбільше в ньому впадали в око руки...руки, довші за його власний зріст, понад два метри завдовжки.
Дивна істота. Моторошна. Майже тривожна. Але побачивши Гоуста, він усміхнувся й привітав його.
І ті руки...їх неможливо було не помітити.
Саме тому Гоуст називав його чоловіком із довгими руками.
Істотою, не схожою ні на що, що він бачив раніше.
Переживши пекельні випробування Суду, Гоуст опинився віч-на-віч із завершенням, яке не зміг би навіть уявити.
Чоловік із довгими руками був спокійним...навіть привітним, наче весь цей час чекав саме на нього.
Ця загадкова постать...стала його наставником. Його провідником.
«Ти навіть не уявляєш, Фрею...» — мовчки подумав Гоуст, дивлячись на свого друга.
Тінь, що слідує за світлом...одержимість Гоуста знайти когось, поруч із ким можна битися, когось, кому можна служити з тіні...не виникла нізвідки. І не була успадкована від Місти чи будь-кого іншого.
Ні.
Цей ідеал...він був закладений у нього чоловіком із довгими руками.
Той розповів Гоусту багато речей. Речей, що сформували його переконання. Речей, які змусили його шукати «світло», з тіні якого він зможе вести боротьбу.
І тим, кого зрештою обрав Гоуст...став Фрей.
Він намагався приховувати це настільки, наскільки міг.
Але глибоко в душі Гоуст завжди знав.
Що одного дня настане ця мить.
Тому що чоловік із довгими руками вже сказав йому, яка доля на нього чекає. Що він приречений зробити. І чому Суд Тіней взагалі існує.
Спочатку Гоуст був спантеличений.
Але спостерігаючи за подорожжю Фрея...
Бачачи, як той кидає виклик логіці, змінює долю та підіймається крізь вогонь і кров...він остаточно переконався.
Це він.
Фрей Старлайт.
Усі у цьому світі відіграють свою роль. І Гоуст...він просто виконував свою від самого початку.