— Очима Фрея Старлайта —
Наша подорож лише почалася...у місці під назвою Лондор.
І якщо чесно, я не мав жодного уявлення, що це за місце.
Замкнені без можливості повернутися назад, ми ледве пережили перше випробування...і це був лише початок.
Я відійшов від Сноу та Гоуста, які залишалися біля трупа щойно вбитого нами звіра, і відкрив інтерфейс системи. Мені потрібно було зрозуміти, навіщо система привела нас сюди. Ми не могли дозволити собі безцільно блукати, сподіваючись випадково натрапити на те, чого вона від нас хотіла. Це місце...було цілою планетою.
Тож знову єдиним моїм провідником залишалася система.
Переді мною з'явився знайомий блакитний екран.
Я очікував побачити завдання. Підказку. Що завгодно.
Але натомість...три заблоковані комірки були відкриті.
Фрагменти пазла:
— Пам'ять: ???
— Меч: ???
— Щит: ???
Я перечитував ці слова знову і знову.
Фрагменти пазла?
Це якась загадка, яку мені потрібно розгадати?
Як би я не дивився на це, здавалося, що система хоче, аби я знайшов ці речі.
Меч і щит звучали як матеріальні предмети...можливо зброя. Але «спогади»... Я не мав жодного уявлення, що це означає.
І все ж у мене було передчуття, що один із цих фрагментів знаходиться тут, у Лондорі.
Меч...
Це слово не виходило в мене з голови.
У мене вже були Темна Сестра та Балеріон...вони мали бути однією з наймогутніших видів зброї.
То невже система справді просить мене знайти ще один меч? Чи слово «меч» використане в переносному значенні?
Я сів на червоний пісок і важко зітхнув, вирішивши поки що відкласти ці роздуми.
Надмірні роздуми лише погіршували ситуацію.
Справжня проблема полягала в іншому: Як мені знайти бодай один із цих фрагментів?
Цього разу система навіть не залишила підказки.
А це означало, що в мене залишився лише один інструмент...
Той самий, що рятував мене незліченну кількість разів.
Порада Системи.
Мій особистий компас.
Спершись підборіддям на долоню, я замислився, як краще вчинити.
Зазвичай я просто використовував «пряму пораду», але цього разу я надто боявся того, яку перешкоду вона може підготувати.
У найгіршому випадку... Мені доведеться зіткнутися з Володарем Могил, про присутність якого на цій планеті я дізнався зовсім недавно.
Не існувало абсолютно жодного способу... Навіть якщо небеса перевернуться, а земля розколеться, щоб я пережив зустріч з одним із Десяти Найвищих Володарів Демонів. Особливо якщо врахувати, що кожен із них володів однією з руйнівних здібностей Агарота. А серед них Володар Могил був одним із найгірших монстр, який ніс смерть усюди, де ступав.
Я мусив уникати його будь-якою ціною.
А це означало, що доведеться ламати голову над безглуздими натяками випадкової поради.
Використавши очки досягнень, отримані за останнє завдання, я придбав одну випадкову пораду.
— Куди мені слід вирушити, якщо я хочу виконати місію системи?
Запитав я.
Екран засвітився, відкриваючи відповідь.
Дінь!
— О? Випадкова порада! Давненько такого не було! Але що тут скажеш? Тупий користувач нарешті вирішив скористатися головою!
— Слухай уважно і постарайся зрозуміти слова, які зараз прочитаєш! Вони цілком можуть урятувати тобі життя!
— Відповідь на твоє запитання така: Зоренароджений, Серце Пітьми, Лиходійський Герой... Невдаха-Щасливчик! І Божевільний Ідіот!
— Зрозумів? Звісно ж ні. Але, ей... можливо, саме ці слова врятують тебе від загибелі. Хто знає?
...
Хотілося б сказати, що я був здивований цією порадою...
Але я вже давно звик до системного безглуздя.
І все ж я не мав жодного уявлення, як ця купа дивних визначень повинна вказати мені шлях.
Почухавши потилицю, я здавлено зітхнув. Це 250 очок досягнень... в смітник.
І як завжди, ціна змінювалася так, як заманеться системі. Суцільне наїбалово.
Не маючи жодної зачіпки щодо значення цього набору слів, я був змушений скористатися прямим шляхом.
Якщо чесно...
Я вагався.
Мені зовсім не хотілося активувати випробування, яке може привести до появи самого Володаря Могил...
Але варіанти закінчувалися.
Попри все, я не відмовився від спроб розгадати загадку випадкової поради системи.
Я продовжуватиму шукати відповіді...
Але ми не могли вічно стояти на місці.
Тому поки що я вирішив рухатися вперед, покладаючись на пряму вказівку, сподіваючись знайти справжню відповідь до того, як з'явиться «перешкода».
Пряма порада
— Рухайся на північ.
Просто. Зрозуміло.
Я ледь не вилаявся через абсурдний контраст між цим і попереднім криптичним маренням...
Але іншого вибору в мене не було.
— Північ...
Я підвівся і повернувся до Сноу та Гоуста.
Вони намагалися поговорити зі збожеволілою істотою, з якою ми щойно билися.
Але щойно він вимовляв ім'я Володаря Могил, його стан ставав ще гіршим.
У такому вигляді... Безголовий та зламаний...він не залишив нам іншого вибору, окрім як покласти край його стражданням. Милосердний кінець.
— Ходімо, хлопці.
Ми більше не могли залишатися тут.
— У який бік? — запитав Гоуст.
Я підняв меч і вказав ним на горизонт.
— Туди.
Утрьох ми дивилися на безкраї простори безплідних багряних пісків, що простягалися вдалину.
Ми не стали гаяти часу...і одразу вирушили вперед, підтримуючи швидкий і рівномірний темп.
Деякий час панувала тиша.
Поки Сноу нарешті не заговорив:
— Ніколи б не подумав, що бігтиму поверхнею іншої планети.
— Я теж, — коротко відповів я.
— Але... схоже, ми не перші.
Сноу мав рацію...дещо зі слів тієї істоти не виходило в нас із голови.
— Він знав людей.
І не лише це...він говорив нашою мовою.
— Невже тут справді можуть бути люди?
Якщо так, тоді виникало головне питання: Як?
Від самих лише роздумів починала боліти голова, але це було не зовсім неможливо. У минулому безслідно зникло чимало могутніх воїнів...особливо в давню епоху, коли ще існували люди SSS-рангу.
— Є вони тут чи ні... рано чи пізно ми це з'ясуємо.
У мене було сильне відчуття, що існування людей у цьому світі безпосередньо пов'язане з тим, що я шукаю.
Більше того...
Я був готовий поставити на це все.
Навколо було надто багато невідомого, а надмірні роздуми нічим не допоможуть.
Тож я змінив тему.
— Та істота добряче загнала нас у глухий кут.
Сноу кивнув.
— Так... вона була шалено сильною.
Настільки сильною, що Сноу довелося використати власну версію Підпалу...
Велике Космічне Формування, створене через Вермітор.
— Я не знав, що в тебе є ще одна зброя, Фрею.
У відповідь я підняв чорну катану, яку досі тримав у руці.
— Вона належала моєму батькові.
— Авраам Старлайт, га... це пояснює приріст сили. Вражає.
Темна Сестра справді посилювала мене...
Але справжнім потрясінням був не я і не мій меч.
А дещо інше, про що я думав уже певний час.
— Думаю, справжнім шоком тут є наш мовчазний друг позаду.
Перезирнувшись, ми зі Сноу одночасно повернулися до вбивці, який ішов слідом за нами.
— Згоден.