— Очима Сноу Леонхарта —
Сноу Леонхарт відчував, як життя повільно залишає його тіло...
І все це відображалося в очах Гоуста.
Мовчазний убивця швидко оцінив ситуацію, усвідомивши всю серйозність нашого становища.
Він на мить заплющив очі, розуміючи, що жодна з його звичних технік не зможе відокремити ту істоту від Сноу.
Його думки прискорилися...
— Іноді... навіть найменші речі можуть відкидати найбільші тіні.
Слова, які він почув дуже давно.
Гоуст діяв миттєво. Він відкинув свої кинджали й склав пальці у форму зброї.
Його погляд зосередився на звірі, який намагався пожерти Сноу.
Те, що він збирався зробити, суперечило всім настановам Суду Тіней. Але тепер це вже не мало значення.
Він провів рукою по повітрю, залишаючи послідовність із чотирьох розрізів... два вертикальні. Два горизонтальні.
Утворюючи квадрат.
Простір навколо нього затремтів. Навіть земля здригнулася, коли його темні очі почали сяяти.
— Просторовий розтин.
Лише кілька слів...
І низка хаотичних рухів...
Простір завмер.
Час, реальність і матерія викривилися, а брудна кров зливою бризнула в повітря.
Усе в межах зони, яку обрав Гоуст, було жорстоко спотворене. Тіло звіра розірвало на частини всередині грубого квадрата, який він накреслив.
У результаті пащі, що вп'ялися в Сноу, були чисто відсічені...
Разом із двома кінцівками чудовиська.
Те, чого ми зі Сноу не змогли досягти разом...
Гоуст зробив одним-єдиним ударом.
Із виснаженою усмішкою він упав на землю, а з його носа потекла кров.
Я не мав жодного уявлення, що саме щойно зробив Гоуст і що це була за сила...
Але це було неймовірно.
Сноу, звільнений і переповнений люттю, міцно стиснув свій меч — Вермітор, який уже з жахливою швидкістю загоював його рани.
Його очі засяяли, коли він підняв клинок, а всі дванадцять типів аури закружляли навколо нього...
Зливаючись в одну руйнівну силу.
Потім він заревів, вивільняючи свою найсильнішу техніку:
— Велике Космічне Формування!!
Особиста версія Підпалу Сноу.
Нищівна хвиля світла поглинула чудовисько, яке ледве оговталося після атаки Гоуста, як Сноу завдав йому катастрофічного удару.
Спалах світла був настільки потужним, що на мить осяяв багряне небо...
Залишивши після себе величезний кратер серед червоних пісків.
Першим із нього вийшов Сноу.
Важко дихаючи, він спирався на свій меч.
Біля його ніг лежав понівечений труп істоти...
Спотворений до невпізнання.
Її голова відкотилася убік, чисто відсічена від тіла.
Сноу дивився на повалене чудовисько, і в його погляді змішалися тріумф...
І тривога.
Ми перемогли.
Але він вклав у той удар усе, що мав.
Велике Космічне Формування стирало все на своєму шляху.
І все ж...
Навіть після цього тіло істоти залишилося переважно неушкодженим.
На щастя, Сноу націлився в шию.
Лише тому її голова відділилася від тіла...
Інакше бій міг би продовжитися.
Підтримуючи Гоуста, я приєднався до Сноу в кратері руйнування, і ми разом стояли над чудовиськом, що тепер лежало біля наших ніг.
Нарешті все скінчилося.
— ...Аах.
Принаймні, ми так думали.
Ми втрьох одночасно відскочили назад, коли око істоти раптом розплющилося...
І з її рота вирвався стогін.
— Серйозно?!
— Та в тебе ж голова відрубана, чорт забирай!
Як вона досі жива...?
Жах охопив нас від самої думки, що ця річ може піднятися знову.
Та, на щастя...
Навіть через деякий час вона не проявляла жодних ознак руху.
Повільно ми наблизилися до неї...
І щойно це зробили, вона поглянула на нас своїм єдиним оком.
— Люди...?
Уперше істота вимовила слово, яке ми впізнали.
Ми переглянулися, приголомшені.
Ніхто з нас не знав, що відповісти...
І чи варто взагалі відповідати створінню, яке лише кілька хвилин тому намагалося нас убити.
Але я вирішив заговорити.
— Ти знаєш про людей?
Я не очікував почути відповідь.
Проте вона відповіла.
— Звісно знаю... Люди... люди — це добре.
Її голос був глибоким...
І втомленим.
Її дивні слова змусили нас замислитися...
Звідки вона знає про людей?
Чудовисько спробувало озирнутися, але не могло рухатися, поступово усвідомлюючи свій стан.
— Що... сталося? Чому я такий?
У його голосі звучали розгубленість...
І страх.
— Де я? Ви знаєте, добрі люди? Куди всі поділися... і хто зробив це зі мною?
Його запитання лише ще більше нас спантеличили.
Він прикидався?
Чи справді забув те, що сталося лише кілька хвилин тому?
І що я взагалі мав йому відповісти?
— ...Не знаю.
Це було все, що я зміг сказати.
— Зрозумів...
Після всього цього божевілля істота раптом здалася напрочуд...
Розсудливою.
Я переглянувся з іншими.
Раз уже все зайшло так далеко, я вирішив перейти від порожніх розмов до справи.
Сівши поруч із відрубленою головою, я запитав:
— Що сталося з цим місцем? І де саме ми перебуваємо?
Чудовисько мовчки дивилося на мене якусь мить, а потім спокійно відповіло:
— Це місце називається... Лондор.
— Лондор?
— Так... Ми жили мирним життям... але все змінилося, коли він прийшов...
Той монстр.
— Про кого ти говориш?
— ...Володар Могил.
Він назвав ім'я, яке збентежило і Гоуста, і Сноу.
Але, на відміну від них...
Я його впізнав.
— Один із Вищих Місць...
Істота почала плакати, щойно заговорила про нього.
— Ми добре трималися... Ми билися відчайдушно. Ми билися з честю до самого кінця... але все зруйнувалося, коли він вступив у битву.
Сповнений скорботи монстр зламався, нестримно ридаючи, згадуючи ті події.
— Він не просто вбив нас... він перетворив нас на такі подоби. Як такій істоті дозволено жити? Це несправедливо... зовсім несправедливо. Що ми зробили, щоб заслужити таку долю...?
— Усі мертві. Усі до одного... хе-хе... вони всі зникли.
— Хе-хе... хехехехе... хехехехехехе...
— Гей!
Я крикнув до нього, але він остаточно збожеволів, заходячись істеричним сміхом із пронизливим металевим скреготом.
— Він зовсім утратив глузд...
Я відступив від відрубаної голови, усвідомивши, що все, що отримав від цієї розмови, — це розколюючий головний біль.
— Що це було за балачки... про цього Володаря Могил? — запитав Сноу, коли я втомлено зітхнув.
— Якщо ця істота тут, навіть не думайте вступати з ним у бій. Узагалі не наближайтеся до нього.
Гоуст і Сноу вловили всю серйозність у моєму голосі.
І я говорив абсолютно щиро.
Залишивши позаду бездиханне чудовисько, я вибрався з кратера руйнування.
На щастя, війна на цій планеті закінчилася вже давно.
А це означало, що шанси зустріти того монстра були вкрай низькими...
Але не нульовими.
І це означало, що я повинен діяти...
Щоб уникнути його будь-якою ціною.
З цією думкою я відкрив систему, сподіваючись знайти шлях уперед.
Але коли переді мною з'явилося ім'я одного-єдиного ворога...
Ім'я, яке вже після однієї битви почало тиснути на мене...
Я усвідомив, що це був лише початок.