— Очима Фрея Старлайта —
Багряні ворота пульсували дивовижними коливаннями аури, лоскочучи наші відчуття та випромінюючи настільки пригнічувальний тиск, що піт повільно стікав по моєму чолу... я витер його ліктем.
Ми вже годину кружляли навколо цих воріт, вагаючись.
— Нам варто увійти? — запитав Сноу з серйозним виразом.
Я знав, що не можу залишатися тут вічно. Справжня місія почнеться тієї миті, коли ми переступимо поріг цих воріт.
Ми не знали, куди вони ведуть...і чи взагалі буде можливість повернутися.
Але в мене не було іншого вибору, окрім як рухатися вперед.
Це я розумів краще за все інше.
— Рушаємо, — рішуче промовив я, поклавши край ваганням.
— Нам слід триматися поруч. Ми не маємо жодного уявлення, де опинимося, — запропонував Гоуст.
Ми всі погодилися.
Це був найкращий варіант.
— Тоді вперед!
Без жодного попередження ми втрьох кинулися вперед і були поглинуті багряними воротами.
Менш ніж за секунду ми зникли із Секти Тіні, наче нас там ніколи й не було.
Давнє місце знову занурилося в тишу.
Тишу, яку незабаром порушив звук важких кроків...масивної статуї, що волочила за собою довгий меч, а її обличчя приховувала усміхнена маска.
Статуя підняла клинок і з усієї сили розсікла ворота.
Одного удару вистачило, щоб повністю їх знищити.
Опори обвалилися.
Аура розсіялася.
Не залишилося нічого.
Ця подорож стала дорогою без повернення.
А статуя просто розвернулася й пішла геть, виконавши своє завдання.
...
...
...
Цього разу, процес телепортації тривав значно довше, ніж зазвичай.
Те, що колись відбувалося за одну мить, тепер розтягнулося на кілька хвилин...
Хвилин, проведених у потоці аури...аж доки ми нарешті не досягли кінця.
Ворота відчинилися й викинули нас на м'яку землю.
Наші тіла важко врізалися в неї.
Лежачи на піску, ми негайно підвелися, ще запаморочені від дивної подорожі.
Але те, що ми побачили далі, виявилося ще дивнішим.
Червоний пісок.
Безкраї простори, що тягнулися аж до далекого горизонту.
Та невдовзі наші погляди піднялися до неба.
Багряне небо.
І задушлива атмосфера, насичена похмурою аурою, від якої по шкірі повзли мурашки.
Над нами висіли три величезні місяці...настільки великі, що здавалося, ніби вони ось-ось впадуть на землю.
Ми застигли, дивлячись на це видовище з роззявленими ротами, намагаючись осмислити побачене.
— Це... ілюзія? — першим озвучив думку, яка крутилася в голові кожного з нас, Гоуст.
Але це не було ілюзією.
— Це реально...Ми далеко від дому, — сказав я, пропускаючи крізь пальці м'який червоний пісок.
Сноу Леонхарт заплющив очі, намагаючись відчути навколишню ауру...але щойно ця зловісна енергія проникла в його тіло, він насупився.
— Ця аура...
Я кивнув.
— Ми більше не на Землі.
Це був очевидний висновок...але повірити в нього все одно було важко.
Ми втрьох повільно обходили ворота, поступово усвідомлюючи той факт, що залишили свою планету позаду.
Ми були далеко...дуже далеко від Землі.
І далеко від печатки, створеної Першим Імператором, Казісом Валеріоном.
Цього разу ми буквально увійшли в невідоме.
— Але що не так із цим проклятим місцем? Усе тут... здається мертвим, — промовив Сноу, відчуваючи нудоту лише від дотику до навколишньої аури.
Повітря тут було...але це місце здавалося абсолютно безлюдним.
Наче кладовище.
Спостерігаючи за навколишніми ознаками та моторошними рисами цього світу, я примружив очі, усвідомивши, на що саме ми дивимося.
— Те, що ви бачите перед собою...це кінцевий результат того, що може статися з нашою планетою, якщо ми програємо Ультрасам і дозволимо демонам повернутися.
Гоуст і Сноу уважно слухали.
Вперше вони почули подібну істину.
— Це місце — лише одна з незліченних жертв. Планета, що впала під натиском цієї порочної раси. І найімовірніше, це сталося дуже давно.
Демони — це істоти, які живляться життєвою силою...безкінечно висмоктуючи її.
Саме так вони були створені.
Їхній рідний світ... або те, що дехто називає Царством Демонів, помер давним-давно.
Саме тоді їхній народ почав мандрувати...у пошуках нових місць для існування.
І так усе почалося.
Вони вторгаються на планети, знищують усі ознаки життя, вирізають усе, що дихає.
Вони залишаються там доти, доки планета остаточно не помре...а потім переходять до наступної.
І цикл повторюється.
Нескінченне коло, яке триває вже цілі епохи...надто довгі, щоб їх можна було порахувати.
Можливо, навіть Земля, що все ще залишалася недостатньо розвиненою, була однією з їхніх останніх жертв.
— Судячи з ознак навколо нас...раса, яка колись жила на цій планеті, була знищена дуже давно.
Планета, на яку ми ступили, була мертвою вже багато століть.
А демони давно її покинули.
Інакше кажучи...це місце було не чим іншим, як кладовищем.
Я говорив байдуже, наче просто озвучував незаперечні факти.
Але у відповідь отримав лише спантеличені й допитливі погляди.
Я усміхнувся.
— Що? Ви справді думали, що демони й люди — це єдині раси, які коли-небудь існували у цьому всесвіті?
Ми були лише однією крихітною цяткою у безмежному космосі.
Сноу похитав головою.
— Ні... але, Фрею, звідки ти все це знаєш?
Дотепер людство жило всередині чорної скриньки... відгороджене від усього, що лежало за її межами, замкнене в ілюзії.
Запитання Сноу було цілком справедливим.
І навіть викликало в мене гіркий сміх.
— Є багато речей, які я знаю...і ще більше тих, яких не знаю.
Але це знання, яких я ніколи не просив.
Швидше, це було прокляття, накладене на мене.
Прокляття, з яким я був змушений жити.
Я вирішив змінити тему й рушив уперед.
— Я не очікував, що ми опинимося в такому місці. Якщо ви двоє хочете повернутися зараз, я не звинувачуватиму вас.
Насправді я навіть волів би, щоб ви це зробили.
Протистояти Східним Кошмарним Землям — це одне.
Але блукати планетою, що загинула від рук демонів, — зовсім інше.
Я був упевнений, що все, що чекало на нас тут...буде катастрофою, яка перевершує будь-який здоровий глузд.
Саме тому я волів продовжити шлях сам.
Але Сноу й Гоуст уже стояли поруч зі мною.
— І що це ти таке кажеш після того, як ми зайшли так далеко? — сказав Сноу.
Гоуст погодився з ним.
— Ми не пройшли весь цей шлях лише для того, щоб підібгати хвости й утекти при першій справжній небезпеці. До того ж...відступ більше не є варіантом.
Гоуст підняв великий палець, указуючи на ворота позаду нас.
— Ця штука перестала працювати тієї миті, коли ми ступили на цю планету.
Він сказав це буденно...але вага його слів чітко відобразилася на наших із Сноу обличчях.
— Зачекай... що? Ти серйозно?
Я кинувся назад до воріт і виявив, що він мав рацію.
Вони більше не працювали.
— Він правий.
Катастрофа.
Справжня катастрофа. Невже це був спосіб сказати мені, що втеча більше не передбачена?
Ми опинилися в пастці...на планеті, місцезнаходження якої навіть не знали в цьому безмежному всесвіті.
Незнайоме напруження повільно почало закрадатися в моє серце, поки мій розум заповнювали всі можливі сценарії того, що могло чекати нас попереду.